Інформаційно-аналітичний дайджест для всіх, хто їде за кордон або залишається вдома
Робота

Не чекав мене берег турецький...

Не чекав мене берег турецький...

Фото Марини Кудырко, «Заграница»

Попереду був високий сезон, у кишені на чорний день причаїлося аж 250 баксів. Вивчений напам'ять (про всяк випадок) розклад усіх авіарейсів, що зв'язують Туреччину й Україну, був моєю єдиною моральною підтримкою. Ех, де наша не пропадала... З багажу прихопила із собою лише найнеобхідніші дрібниці: холодну голову, вільне володіння англійською, професійне знання комп'ютера й тонкощів турбізнесу, великий інтерес до східної культури, гаряче бажання заробити і найголовніше - парочку купальних костюмів...

Сезон у туристичних районах Туреччини будується приблизно таким чином: починається у квітні, досягаючи піку трудової активності в червні-серпні, і триває до останнього клієнта - зазвичай до кінця жовтня. Трудовий тиждень складається з семи днів, робочий час - 10-14 годин на добу. При такому навантаженні не видно втомлених облич, персонал усюди привітний, гіди й продавці спритні, офіціанти в прибережних барах у перервах між основною роботою влаштовують танцювальні шоу. Одним словом, живуть собі та, схоже, радіють.

Туристичні зони насичені іноземною робочою силою. Англійські, голландські, датські, російські туроператори, що мають офіси в Туреччині, присилають на сезон своїх гідів. Практично в кожному готелі, магазині, крамничці є російський персонал - туристи з СНД сумно відомі незнанням англійської мови. Будучи твердо переконаною, що попит народжує пропозицію, я без труднощів знайшла своє місце під сонцем. Після недовгих пошуків зупинила свій вибір на одному із запропонованих робочих місць - адміністратор у недорогому, але дуже доглянутому прибережному готелі. Прийнятні житлові умови, сейф для зберігання документів і грошей, 14-годинний робочий день із двогодинною перервою, безкоштовне харчування й напої, тижнева платня, що вдвічі перевищує місячний оклад на батьківщині, та оплата зворотного квитка в кінці сезону - на мою думку, чудовий початок закордонної трудової діяльності.

Отже, ура! Я працюю! Зранку необхідно перевірити бронювання, що надійшли, та виставити рахунки, розселити приїжджих туристів і ознайомити їх із сервісом готелю, потім знову бронювання, виїзд російських груп і багато іншого. Враховувати побажання та приймати претензії російськомовних туристів - теж моя «привілегія». Робочий день нерідко закінчувався опівночі, а якщо траплялося раніше, то я твердила собі, що приїхала сюди не відпочивати, а заробляти, і вирушала на роботу за сумісництвом - навчала російської мови власників невеликих крамничок і підробляла продавцем-консультантом у торгових центрах у вечірній час. І, нарешті, наприкінці трудового дня довгоочікуваний десерт, той, що миліший за все на світі, неймовірно солодкий, але, на жаль, такий короткий, мій повелитель - сон. А вранці... Будильник голосно, безцеремонно, вкрай настирливо сповіщав про те, що з дитинства всім знайома «наша пісня», яка, страх, як хороша, наполегливо рекомендує починати робочий день саме з початку.

За два тижні посиленого штудіювання (під час перерви) турецької мови кілька десятків найнеобхідніших фраз таки з'явилися в моєму арсеналі - це дало мені змогу не лише купувати фрукти на ринку за цінами для місцевих, а й, що не менш важливо, підвищити свій рейтинг в очах роботодавця.

У ті рідкісні хвилини, коли нарешті вдавалося відірвати втомлені очі від комп'ютера, я могла спостерігати з вікна за безтурботно лежачими на пляжі своїми туристами. «Добре вам тут, - доводилося мені чути, - цілих півроку біля моря». І справді, море плескалося десь за десять метрів від вікна мого кабінету. Але, на жаль, мої бідолашні купальники були відправлені у безстрокову відпустку на саме дно дорожньої сумки.

Півроку минуло швидко, сезон закінчено - хепі-енд. Прощавай, Туреччино! У моїй валізі дбайливо упаковано кілька сувенірів, найцінніший з яких - підручник турецької мови. Додому повертаюся втомлена, але задоволена. Підрахувавши результат своєї праці, виявляю, що грошей вистачить не лише розплатитися з боргами, а й, цілком можливо, відкрити свою справу.

А тим часом вітчизняні газети рясніють незліченними оголошеннями про надання високооплачуваної роботи посудомийкам і офіціантам, де знання мови не потрібне, або черговий набір танцівниць і консуматорів без секс-послуг. І як сумно читати інформацію в пресі про наших дівчат, що потрапили до публічних будинків. Куди ви їдете, молоді та вродливі, якщо весь ваш багаж знань - ледь закінчена середня школа, а у вашому паспорті красується туристична, а не робоча віза?

Ріг достатку, з якого сипатимуться гроші, там, за кордоном, немає. А от дешевої робочої сили - прибиральниць, робітників на плантаціях, доглядальниць за хворими - хоч греблю гати. Найкраще, що можна отримати без знання мови та гарної професії, - це каторжна фізична праця за копійчану за мірками країни перебування зарплату та суттєву залежність від роботодавця.

Однак у багатьох країнах великий попит на кваліфікованих працівників: охоче приймають гідів і офісних співробітників, програмістів і медиків. У Західній Європі в ціні помічники з догляду за дітьми - au pair. Закінчивши університет, європейці часто прямують на роботу за межі країни з намірами набратися досвіду та збити початковий капітал. Але якщо ти освічений, володієш комп'ютером та іноземними мовами, сповнений рішучості працювати й заробляти, дерзай! І, можливо, ти зробиш перший крок на шляху до своїх закордонних заробітків. А ледачому та малограмотному не лише на батьківщині погано, а й за кордоном не солодко.

P.S. На останній туристичній виставці, яка щорічно проходить у Києві, де відбуваються зустрічі професіоналів турбізнесу та укладаються контракти, стенди турецьких операторів і готелів рясніли оголошеннями: «Staff required». Потрібні були гіди, аніматори, кваліфікований персонал у нові готелі. На експрес-співбесіді потрібно було показати не лише чудове володіння розмовною англійською, а й певні професійні навички та невтомне бажання працювати. Для кількох моїх друзів ця виставка стала першою сходинкою на шляху до закордонних заробітків. З легкою заздрістю я проводжала їх на роботу до Туреччини, мені навіть було трохи сумно, що я не можу рвонути разом із ними, - ми з чоловіком на той час уже піднімали нашу власну турфірму...