«Вони відверто заявили: збирайся, будеш працювати в головному офісі. Ми боїмося втратити цінного співробітника, тебе можуть забрати в армію, – розповідає Артем. – Трохи повагавшись, я все ж поїхав». Зізнається, що спокусила вища зарплата на постійному місці – на аутсорсингу він заробляв близько 1,5 тис. євро, зараз – 2,5 тис. євро. Зрадником Батьківщини себе не відчуває. «В армію мене, швидше за все, все одно б не забрали – не служив, військову кафедру не відвідував. А свій обов'язок Україні я віддаю, щомісяця перераховуючи знайомим волонтерам 100 євро», – в інтонаціях Артема все ж таки відчувається виправдання.
Війна на Донбасі, криза в українській економіці кардинально змінили ринок праці. Масові звільнення, неоплачувані відпустки, урізання зарплат, в рази зменшена кількість вакансій. Над багатьма офісними службовцями висить ризик звільнення, а найуспішніші співробітники міжнародних фірм пакують валізи, передчуваючи успішне продовження кар'єри далеко від «диму Вітчизни». Наприклад, українських співробітників аудиторської компанії EY у 2014 році перевели на роботу до Німеччини, США, Великобританії, Польщі, Люксембургу та інших країн у рамках програми мобільності робочої сили.
У фірм, які займаються розробкою софту для іноземних замовників, – свої мотиви для вивезення співробітників з України. За словами старшого консультанта рекрутингової компанії WORLD STAFF Дмитра Толмачова, аутсорсингові IT-компанії переводять частину українського персоналу в зарубіжні офіси (як правило, в країни Східної Європи), щоб мінімізувати ризик втрати клієнтів. Багато зарубіжних замовників не довіряють важливі розробки виконавцям з України, серйозно побоюючись, що через ескалацію збройного конфлікту українські працівники не виконають замовлення. Ще один мотив переведення персоналу за кордон – захист від можливої мобілізації ключових співробітників.
Інших офісних службовців теж охоплюють валізні настрої. Як показують дослідження компанії «HeadHunter Україна», про еміграцію сьогодні замислюються 83% офісних працівників. «Якщо на початку 2014 року основними мотивами для переїзду за кордон було бажання отримувати вищу зарплату та можливості для самореалізації та кар'єрного зростання, то сьогодні все частіше на перший план виходить відсутність стабільності та впевненості в завтрашньому дні», – коментує результати дослідження керівник експертно-аналітичного відділу «HeadHunter Україна» Руслана Березовська.
Думають про переїзд не лише перспективні «золоті голови», а й пересічний «офісний планктон». «Раніше питання переведення на роботу за кордон стосувалося скоріше топ-менеджменту. Зараз працівники з абсолютно різним досвідом, як менеджери середньої ланки, так і спеціалісти з відносно невеликим стажем, шукають можливості перевестися за кордон (в інший офіс своєї міжнародної компанії) або працевлаштуватися там з нуля», – констатує Галина Хоменко.
Хотіти – ще не означає поїхати. Активні дії для реалізації задуманого, за даними дослідження hh.ua, сьогодні готові вживати лише 29% опитаних. Але і цього виявилося достатньо, щоб відтік трудових резервів з країни збільшився в рази. За спостереженнями гендиректора компанії DOPOMOGA Ukraine Катерини Скибської, з початку 2014-го міжнародна трудова міграція набирала обертів, і за підсумками року потік мігрантів збільшився вдвічі.
Стримують міжнародну міграцію з України актуальні для більшості громадян труднощі з накопиченням стартових грошей для отримання візи, купівлі квитків та проживання в новій країні в перший час. Міграційні витрати справді немалі. Наприклад, одеситка Лєра Ніколаєнко, щоб почати роботу фотографом на круїзному лайнері, на комісію спеціалізованому агентству з працевлаштування, оформлення документів та інші супутні витрати витратила близько $1,1 тис., а це майже 7 середніх офіційних зарплат по Україні. Для кваліфікованих спеціалістів, які зважилися на переїзд з родиною, витрати можуть бути більшими в кілька разів.
Далі буде.
Марія БАБЕНКО,
«Фокус»