У великій кількості греки переселилися до Румунії, тисячами – до Російської імперії, де 80% південної торгівлі зерном у середині XIX століття належали грецьким торговцям. Майже 90 тис. грецьких родин осіли в Австро-Угорщині, велика грецька колонія виросла в Парижі. Європа, що бурхливо розвивалася, стала місцем застосування численних талантів греків: там працювали сотні грецьких торгових і посередницьких фірм, процвітанню яких сприяло чудове знання греками місцевих мов і звичаїв, здатність уживатися з будь-яким народом. Життя зробило греків надзвичайно мобільними. Як зазначає журнал «Європа», вони добре пристосовуються до нових умов, залишили значний слід в економіці, політиці та культурі багатьох країн, залишаючись при цьому патріотами своєї країни та прихильниками еллінізму.
Незважаючи на те, що наприкінці XIX століття в Греції також розвивався капіталізм і з'явилися перші промислові підприємства, робочих місць було ще дуже мало, і країна стала постачальником дешевої робочої сили на Захід. На початку XX століття, після катастрофічної поразки греків у війні з кемалістською Туреччиною в 1921-22 роках, ситуація на ринку праці погіршилася. Почався масовий приплив до Греції греків з Малої Азії. Вони рятувалися від турецької різанини (тільки в Ізмірі кемалісти вбили понад 30 тис. осіб) або були змушені покинути Туреччину за Лозаннським мирним договором 1923 року.
Багато з біженців покидали рідні анатолійські села та міста, не встигнувши взяти з собою нічого, окрім ікон, і опинилися в повній злиденності. З 1,3 млн. переселенців лише Афіни прийняли 300 тис. Інші розселилися в Македонії та на Криті – замість 400 тис. турків-мусульман, що виїхали. Вони заснували нові поселення, зберігши колишні назви з приставкою новий – Неа-Міханьона, Неа-Гераклія...
У містах оселилися найосвіченіші іммігранти та підприємці, які багато зробили для розвитку грецької індустрії – виробництва тютюну, сигарет і сигар, килимів, текстилю. З Малої Азії вони привезли музичний інструмент бузукі, що став тепер культовим, і сумні пісні в стилі ребетика. Бузукі підкорив серця греків і всього світу, ставши одним із символів Греції.
Слідом за Османською впала й Російська імперія, і знову Грецію захлеснув потік біженців. Це були, по-перше, російські греки, які згорнули свої старовинні фірми в Маріуполі, Одесі, Єйську, Севастополі та інших містах Півдня Росії; по-друге, російські дворяни, дипломати (Шереметєви, Демидови, Орлови) та білі офіцери. Понад 23 тис. військовослужбовців армії Врангеля були розміщені на острові Лемнос під охороною французьких військ. Вони заснували велику російську колонію, яка зробила відчутний внесок у грецьку культуру та науку.
В той самий час великі потоки грецьких іммігрантів з Туреччини хлинули до США, Канади, Латинської Америки та Європи, де деякі з греків зробили мільйонні статки. Арістотель Онассіс, почавши з малого – жіночих сигарет в Аргентині, до 60-х років XX століття став найбагатшим судновласником планети; мільйонером у Великій Британії став В. Сахарофф, а в Росії ще раніше – Георгій Аверофф, який відновив Олімпійський стадіон в Афінах. Особливо великий приплив грецьких іммігрантів спостерігався в Європі, що відроджувалася після Другої світової війни. Одні ставали до лав європейського пролетаріату, інші – здобували там професійну освіту.
У 1960-х роках почався динамічний розвиток грецької економіки, чому значною мірою сприяв приплив іноземних, головним чином європейських капіталів, розширення зовнішньої торгівлі (в результаті здійснення післявоєнного плану Маршалла). Однак малий розмір виробничого сектора економіки, низька продуктивність праці, нестача капіталовкладень, а також політична нестабільність сприяли збереженню досить високого рівня безробіття, і еміграція до більш розвинутих країн все ще була вимушеним заходом для багатьох молодих греків.
До кінця 1970-х років Греція все-таки перетворилася на індустріально-аграрну державу. Поліпшення матеріального становища та умов праці, а після повалення хунти в 1974 році – розвиток демократії та полегшення в отриманні освіти призвели до того, що відтік робочої сили з Греції майже припинився. Але навіть у 1985 році з 9,9 млн. населення жінок було на 200 тис. більше, в основному за рахунок еміграції працездатних чоловіків, які залишали менш розвинуті райони – Епір, Фракію, Пелопоннес, острови Егейського моря та Іонічні острови. Проблема зайнятості, як і раніше, гостро стояла для молоді до 30 років, яка становила 28% робочої сили та 63% безробітних.
Багато десятиліть значну частину доходів грецьких родин становили грошові перекази від родичів, які працювали за кордоном, а для малозабезпечених – були єдиним джерелом засобів. Рекордного рівня в $1,3 млрд. перекази від греків, які працювали за кордоном, досягли в 1979 році, а у зв'язку зі скороченням міжнародних ринків праці та продовженням кризи у світових морських перевезеннях сумарні доходи грецьких емігрантів скоротилися в 1983 році до рівня менш ніж $700 млн.
З XV по XIX століття Венеція була одним із головних культурних центрів грецької діаспори. Мюнхен став центром навчання багатої грецької молоді та підготовки військових кадрів за часів правління в Греції короля Оттона з баварської династії. А з 60-х років XIX століття Париж на ціле століття став наймоднішим і найпривабливішим центром формування основних кадрів грецької інтелігенції та політичних діячів. Серед них – видатний політик і прем'єр-міністр Е. Венізелос, генерал Пластірас, К. Караманліс.
У наш час понад чотири мільйони греків проживають у 140 країнах світу, активно беручи участь у житті цих держав і в розвитку еллінізму загалом. Найбільші грецькі колонії – у США (понад 2 млн.), Канаді (350 тис.), а також в Австралії та Новій Зеландії (700 тис.). Грецьку діаспору можна виявити і в Африці: у Єгипті проживають п'ять тисяч греків, у Зімбабве – чотири тисячі, а більшість – у Південно-Африканській Республіці (80 тис. осіб). Одним із найближчих радників Нельсона Мандели став адвокат Джордж Бізо, грек за національністю.
У європейських країнах також перебувають численні грецькі діаспори: у Франції сьогодні проживають понад 30 тис. греків, близько 210 тис. греків і греків-кіпріотів працюють у Великій Британії, а найгостиннішою країною виявилася Німеччина – там живуть понад 300 тис. греків.
Греки часто запитують: чому їхні співвітчизники досягають за межами Греції більших успіхів, ніж удома? Вони досягають успіху не лише в бізнесі. Світову славу завоювала, працюючи у Франції, оперна діва Марія Каллас, пізніше – режисер Костас Гаврас, учень великого Ле Корбюзьє – Канділіс, який відзначився цього року своїми проєктами олімпійських споруд, історики-візантиністи – Н. Зворонос та Елені Арвальєр, яка багато років була ректором Сорбонни, видатний письменник Н. Казандзакіс, композитор М. Теодоракіс та багато інших. Греки стверджують, що видатний маестро Герберт фон Караян також грек. У Німеччині отримав освіту і ввійшов у світову історію онук героя грецької революції адмірал Канаріс, який очолював військову розвідку та контррозвідку гітлерівської Німеччини.
Далі буде.