Ми звикли до думки, що добре там, де нас немає. Однак ми там є і нас там уже чимало. Сьогодні тисячі наших співвітчизників залишають країну в пошуках кращого життя. Кидають роботу і друзів, продають нерухомість<\/a> у столиці чи провінції та вирушають за кордон. Багато хто їм заздрить: ось, мовляв, пощастило! А яким же насправді бути емігрантом? Не туристом, для якого нова країна – лише яскравий, пам'ятний епізод біографії. Пам'ятаєте фразу з відомого анекдоту: «...товариші, не плутайте туризм з еміграцією».<\/p>\n
Як насправді живеться людині, яка, будучи при здоровому глузді та твердій пам'яті, обирає манливу й водночас лякаючу невідомість? Додам, цей нелегкий вибір робиться не тільки й не стільки для себе, скільки на користь своїх дітей та їхнього «світлого» майбутнього. Важко не погодитися з тим, що люди, які зважилися на такий серйозний крок, мають не лише можливість поїхати – а це, як правило, відповідна національність. Їм притаманні і сила характеру, і сміливість.<\/p>\n
Більшості моїх і, гадаю, ваших знайомих життя в Німеччині видається якщо не раєм на землі, то принаймні втіленням усіх бажань і можливостей. І де в чому вони мають рацію, адже там, за межами СНД, бажання все ж частіше збігаються з можливостями. Однак не все так просто... Долі емігрантів складаються по-різному. Деякий досвід підказує, що ті наші співвітчизники, які досягли успіху тут, на батьківщині, досягають великих висот і там, в умовах у чомусь, безумовно, більш сприятливих, але й непростих.<\/p>\n
Перша і, мабуть, найсерйозніша проблема, з якою стикаються щойно приїхалі на постійне місце проживання громадяни, – мовний бар'єр. Це, в деякому сенсі, парадокс – не знати мови країни, в якій доведеться жити, мови більшості своїх нових співгромадян і, нарешті, не володіти мовою, якою доведеться спілкуватися. Спілкуватися не лише з сусідами чи родичами – з сусідами дружити необов'язково, а спілкування з родичами, якщо й стане проблемою, то точно не мовною.<\/p>\n
Після деякого часу вимушеного спільного проживання ви будете розуміти одне одного без слів краще, ніж рідною російською (якщо, звісно, у вас раптом не з'являться місцеві свати та зяті). Вам з перших днів перебування на гостинній німецькій землі доведеться спілкуватися з чиновниками різних інстанцій на найрізноманітніших рівнях. Ті організаційні питання, від вирішення яких залежить ваше життя на початку «славного шляху», а отже, й подальше, ви будете обговорювати саме з ними, з яких російську мало хто знає.<\/p>\n
Батько моєї подруги розповідав, що, виїжджаючи з України, вони з дружиною ніяк не могли вирішити, що потрібно взяти з собою: книги, посуд, меблі чи тільки гроші за продану квартиру. Гадали, що може знадобитися в першу чергу на новому місці... А приїхавши, дуже швидко зрозуміли, що головний і найцінніший їхній багаж – не гроші і, звісно, не речі, а та кількість німецьких слів, якою в сумі володіє сім'я з шести осіб. Тож висновок, я думаю, очевидний – вчіть мову, панове! Не потрібно чекати, поки ви отримаєте такий довгоочікуваний і при цьому завжди несподіваний дозвіл на в'їзд.<\/p>\n
Вивчення мови шаленими темпами, «втовкмачування» собі в голову незрозумілих слів і фраз навряд чи виправдає витрати як фінансові, так і моральні. Адже грамотна людина, а кожен вважає себе саме такою, повинна розуміти – вивчення іноземної мови потребує регулярних занять з хорошим викладачем. Крім того, необхідна активна самостійна робота. Ось тоді мова вже не буде проблемою, а знання німецької перетвориться на ваш головний козир.<\/p>\n
До речі, та німецька мова, яку я почула в Німеччині, її інтонації та звучання, видалися моєму ніжному вуху дуже благозвучними та приємними всупереч уявленням про неї, як про мову різку й жорстку.<\/p>\n
І взагалі, сама країна виявилася не такою, якою я її собі уявляла – більш близькою та привітною. Це стосується і природи, і погоди, і, звісно ж, самих німців. Адже не секрет, що над нами часом все ще тяжіє стереотип, що Німеччина – країна холодна й похмура. А між тим, пейзажі тутешніх місць, особливо в південних землях, де мені довелося побувати, дуже нагадують Крим з його туями, кипарисами та виноградниками. Виноградників тут так багато, як колись їх було в Криму. Вони схожі на величезні килими, що вкривають усе довкола, найрізноманітніших кольорів: від темно-зеленого до майже жовтого.<\/p>\n
Південна частина Німеччини – це абсолютно дивовижні за своєю красою місця. Дуже багато маленьких симпатичних містечок, за розміром схожих на наші селища. Усі споруди здаються нереально мініатюрними: будинки хочеться назвати «будиночками» – вони наче іграшкові, двори – «двориками», а сади – «садочками». У дворах сидять такі ж картинні пенсіонери і за келихом вина ведуть неквапливі бесіди. Таке відчуття, ніби ти опинився серед театральних декорацій, покликаних зображати старовинне казкове місто. Все це пам'ятається з дитинства, з казок німецьких письменників.<\/p>\n
Це край вина. Просто серед зелені виноградників красуются написи «Wiengut» (хороше вино), які зроблені з яскравих квітів або пруття. Іноді у вигляді напису висаджують кущі. А оскільки місцевість гориста, то їх видно здалеку.<\/p>\n
Німці дуже дбайливо ставляться до своєї землі, як, втім, і до всього, що їм належить і чим вони можуть пишатися. Використовується кожна, навіть найменша, ділянка землі. Тут, на півдні, культ вина. І якщо в північних землях, десь у Бремені, вам з гордістю запропонують місцеве пиво, то тут у кожному дворі ви зможете спробувати хороше вино. А якщо пощастить, і ви приїдете в ці краї під час свята вина, то це задоволення буде ще й безкоштовним!<\/p>
Вам будуть щиро раді гостинні господарі. Я впевнена, що ви перейметеся глибокою повагою до цих людей. Краще, звісно, якщо ви зможете обходитися без перекладача, тоді спілкування буде дійсно цікавим. І, можливо, так само, як і в Криму, у цих місцях ви зможете почуватися дуже комфортно, як вдома. А як кажуть, вдома і стіни гріють!
