Спорт осторонь від боротьби за людські таланти не залишився. Навіть навпаки: спорт постійно на виду, і рухи найкращих умів, рук і ніг із клубу в клуб стали такими ж звичними, як і необхідність виходити на роботу. При цьому спортсменам дуже часто пропонують змінити не лише клуб чи товариство. Найкращі з найкращих або просто дуже потрібні в даний момент хлопці досить регулярно змінюють громадянство. Що змушує їх іти на такий рішучий крок? Прагнення жити краще, ніж раніше, в одних випадках. Жага наживи - в інших. Можливість максимально реалізувати свій потенціал - у третіх, і т.д.
Як ми ставимося до людей, що змінили батьківщину на іншу державу? По-різному. Одних хвалимо за талант і вміння продати себе вигідніше. Інших нещадно критикуємо, чіпляючи ярлик зрадника. Третіх вітаємо, тому що вони переїхали в нашу країну. Тож важко сказати, добре це чи погано - змінити громадянство. Тому давайте сприймати все як факт - не більше і не менше. Зрештою, ми вже не перший рік скаржимося, що Україну після здобуття незалежності нещадно обкрадають могутніші у фінансовому плані росіяни, а також стрімко розвиваючі спорт білоруси. І якщо раніше ми поважали свого сусіда за якісний білоруський трикотаж, то сьогодні вражені його прагненням розвивати спорт. Але в той же час і ми не сидимо на місці, проводячи посилення свого кадрового потенціалу за рахунок ще слабших держав.
Скажімо, якщо найкращі випускники вітчизняних хокейних шкіл ще в юному віці прагнуть звідси поїхати і тренуватися в гарних умовах, які можуть запропонувати в Росії чи Білорусі, то збірні України з різних видів боротьби укомплектовані здебільшого атлетами зі звучними кавказькими прізвищами. Заплющуючи очі на власні гріхи, ми тут же вказуємо на чужі, які вдарили по нашому самолюбству.
Давайте згадаємо, з яким шумом було обставлено переїзд нашої провідної біатлоністки Олени Зубрилової до Білорусі. Як її тільки не називали, якими епітетами не наділяли, згадуючи все хороше, що для неї було зроблено! А спортсменка лише намагалася пояснити, що ті кошти, які їй виділяли в Україні, явно недостатні для нормальної роботи біатлоністки високого класу, якою і була Зубрилова. Їй запропонували досить пристойні умови, і вона, поважаючи себе і свою працю, зважилася на зміну громадянства. Отримала масу неприємних відгуків від працівників національної федерації, які тим часом оформлювали українське громадянство російському біатлоністу Коробейникову...
В індивідуальних видах спорту, до речі, питання про зміну національної команди та отримання не лише паспорта іншої країни, але й можливості виступати під іншим прапором, вирішується дуже швидко. І досить просто. Набагато складніше справи з командними видами. Наприклад, у хокеї чи футболі, де перейти з однієї національної команди в іншу - справа фактично нереальна. Хоча, за виконання певних умов, можлива.
До речі, нещодавно ФІФА (Міжнародна федерація футбольних асоціацій) пом'якшила умови, що дозволяють змінювати громадянство і виступати за іншу збірну. Адже основна суть зміни підданства - можливість грати за збірну іншої країни.
У другій половині ХХ століття все було дуже просто: якщо футболіст виходив на поле в офіційному поєдинку (відбіркові та фінальні турніри чемпіонатів континенту і світу) у складі будь-якої збірної своєї країни (національної, молодіжної, юніорської чи юнацької), він вважався заграним. І переходити не мав права. Зараз для деяких гравців зроблено послаблення.
Наприклад, якщо футболіст народився в Україні, а потім переїхав до Росії і зіграв в одній зі збірних (за винятком національної) цієї країни, він зберігає за собою можливість претендувати на право виступу і в українській команді. Звісно, за наявності українського паспорта. Тобто заграними тепер можуть вважатися лише суто доморощені таланти або ті, хто виступав в офіційних поєдинках.
Сьогодні в одному з найкращих клубів світу - туринському «Ювентусі» - грає 20-річний уродженець Харківської області Віктор Будянський. У дитинстві його вивезли до Росії, де він виступав у команді «Спортакадемія», що спеціалізується на продажу молодих футболістів за кордон. У ті часи й зіграв українець Будянський за російську юнацьку збірну. Але, згідно з нинішньою постановою ФІФА, його цілком можуть задіяти тренери українських збірних. І сам Віктор, якщо вірити його словам, не проти пограти за Україну. Хоча водночас і від Росії не відмовляється. А хлопець справді талановитий. У нинішньому «Ювентусі» він регулярно виступає за другу команду і останнім часом став потрапляти в заявку на ігри чемпіонату Італії і навіть Ліги чемпіонів.
Шкода, що такого закону немає в хокеї. Інакше б українська національна команда в одну мить змогла б посилитися такими зірками, народженими в Україні, але в різний час уведеними від нас росіянами, як Олексій Житник чи Олег Твердовський. Та й на прославленого на весь світ своєю втечею з московського ЦСКА до американського «Коламбуса» Миколу Жердєва наші тренери цілком могли б розраховувати. Так само як і на Віталія Вишневського, Антона Бабчука, Андрія Міхнова, Антона Бута, Дениса Швидкого, які виступають у НХЛ. Вони всі народилися в Україні, але були спокушені великими перспективами та кращими умовами, які їм надали росіяни. Натомість на виступи за збірні Росії.
До речі, після розвалу СРСР, розпаду ЧССР та СФРЮ в Європі на деякий час запанував хаос. Не всі одразу могли відрізняти українців від росіян, а словенців від сербів. І список футболістів, які у своїй кар'єрі зуміли зіграти за збірні двох (і навіть трьох!) країн, миттєво розрісся до розмірів пристойного талмуда. Адже збірна СРСР (або СНД) - це одне, а збірні України, Росії чи Білорусі - зовсім інше.
Першим відомим футбольним історикам гравцем, що виступав за дві збірні, став якийсь Джон Едвардс. Ще в 1874 році він провів один матч в англійській національній команді, а через два роки (у 1876-му) одягнув майку валлійської збірної. Але, в принципі, такі зміни не настільки суттєві, адже і Англія, і Уельс - частини однієї держави Великобританія, хоча і мають певну футбольну незалежність та багаторічні традиції.
А ось перший дійсно серйозний перехід з однієї збірної до іншої стався трохи пізніше. Його героєм (або антигероєм - кому як) став Джон Рейнольдс. У 1890-му і 1891 роках він виступав за Ірландію (п'ять матчів, один гол), а в 1892-му дебютував у складі англійської команди, за яку грав аж до 1897 року і провів загалом вісім матчів і забив три м'ячі.
Варто зазначити, що до Другої світової війни змін громадянства - футбольного і справжнього - було дуже багато. Основні маршрути перебіжчиків пролягали з Південної Америки до Італії, Португалії або Іспанії. Талановиті аргентинці та бразильці отримували вигідні запрошення від клубів Старого Світу, а невдовзі, чудово зарекомендувавши себе, приймали пропозиції і від керівників національних федерацій. Як найяскравіші приклади наведу італійських аргентинців Раймундо Орсі (встиг пограти за Аргентину, Італію, а потім знову за Аргентину і в сумі провести 16 м'ячів у 48-ми поєдинках), Луїса Монті та Хуліо Лібонатті. Після Другої світової тим самим маршрутом вирушили знамениті Альфредо ді Стефано (Аргентина - Іспанія), Хосе Еміліо Сантамарія і Хуан Альберто Скьяффіно (Уругвай - Іспанія), Жозе Альтафіні (Бразилія - Італія).
Але і в Європі «кочівників» вистачало. На початку 50-х блищала угорська збірна, кращі гравці якої невдовзі опинилися в Іспанії. Ференц Пушкаш і Ласло Кубала дебютували в іспанській національній команді, до цього чимало погрававши в угорській. Кубала, до речі, примудрився до збірної Угорщини виступати ще й за команду Чехословаччини, ставши першим футболістом світу, який грав за три національні збірні.
Словом, прикладів зміни футбольного громадянства (яке обов'язково супроводжувалося заміною паспорта) чимало. Як уже згадувалося, подібні випадки різко почастішали після розпаду СРСР. А на початку 90-х футболісти примудрялися зіграти у збірній України, а вже за місяць-другий приміряти майку збірної Росії. Юрій Нікіфоров, Олег Саленко, Сергій Щербаков, Олександр Помазун, Сергій Кандауров, Ілля Цимбаларь та Ахрік Цвейба пішли саме таким шляхом.
Протистояння футбольних держав дійшло до того, що боротьба ведеться вже за 18-річних хлопців. Досі ламають списи білоруські та українські футбольні функціонери за уродженця Мінська Артема Мілевського, який грає в Києві за «Динамо». У 15-річному віці хлопчина зіграв в офіційному матчі за юнацьку збірну своєї батьківщини, а після цього вирішив перебратися під синьо-жовті стяги. І який рік виступає лише в товариських матчах, не маючи можливості виходити у складі української збірної в офіційних поєдинках. В Україні розраховують, що незабаром Мілевському дозволять грати за нашу збірну. Але це означатиме, що нинішні закони знову видозміняться, породивши чергову хвилю переходів з однієї збірної в іншу. Яка все ж непостійна штука - це громадянство...