Напередодні святкування 60-річчя Перемоги (в Європі та ФРН цей день відзначається не 9, а 8 травня - на це є історичні причини) дискусія на цю тему з новою силою спалахнула вже в самій Німеччині. Одразу кілька провідних німецьких ЗМІ, зокрема такі потужні, популярні видання, як Die Zeit і Suddeutsche Zeitung, надали свої сторінки для полеміки, яку ведуть між собою найвідоміші німецькі політики, науковці та громадські діячі.
Прихильники «вотуму довіри» вважають саму постановку питання образливою. «Скільки можна? - запитують вони. - Нацизм переможений і ніколи більше не відродиться в Німеччині. ФРН - демократична країна, тут дотримуються прав людини, то як можна ставити питання про довіру німцям?» Справді, за роки, що минули з моменту падіння гітлерівського режиму, німці не раз і не два доводили свою відданість демократії. У Конституції країни існує параграф, який забороняє Німеччині починати війну, - він був прийнятий німцями без тиску з боку росіян, американців чи кого б то не було ще. Будь-який німецький школяр хоча б один раз здійснює екскурсію до одного з музеїв, побудованих на території колишніх концтаборів, - таким чином, кожне нове покоління отримує дуже дієве «щеплення від нацизму». Відсоток неонацистів у Німеччині дуже невеликий, значно менший, ніж у будь-якій іншій країні Європи або, якщо вже на те пішло, - світу.
Загалом, праві радикальні (втім, як і ліворадикальні) партії не мають у ФРН шансів завоювати на федеральних виборах не лише більшості, а й скільки-небудь помітної кількості голосів виборців. Характерна риса: правопопулістські партії на кшталт DVU, NPD та республіканців взагалі своїм існуванням завдячують притоку «свіжої крові» з колишньої соціалістичної НДР - саме у східних федеральних землях (Бранденбург, Саксонія, Мекленбург - Передня Померанія) ці партії час від часу потрапляють до земельних парламентів. У Західній Німеччині, яку радянський агітпроп десятиліттями звинувачував у «реваншистських устремліннях», праві радикали навіть у кращі свої часи не могли розраховувати більш ніж на 3% голосів виборців. Нині ж рівень підтримки цих партій - трохи більше 1%.
Уже радше у відродженні фашизму можна було б звинуватити пару-трійку інших європейських держав: наприклад, Італію - країну, в якій прем'єр-міністр називає дуче Муссоліні «добропорядним диктатором», а його віце-прем'єр є за сумісництвом головою постфашистської партії. Або Угорщину, яка офіційно святкує 65-річчя створення власної фалангістської організації. На крайній випадок - Латвію та Естонію, чиї офіційні особи беруть участь у маршах ветеранів СС та неонацистських молодіжних організацій.
Тим не менше питання про довіру цим країнам і народам не виникає. Особиста думка автора цієї статті: сам факт того, що німці ставлять перед собою питання про довіру до самих себе, перевіряють себе «на нацизм», говорить на їхню користь. У Латвії політика, спрямована на дискримінацію російськомовного населення, не викликає внутрішньолатвійської дискусії на подібну тему. У Росії відродження сталінського культу та великодержавної риторики сприймається як щось саме собою зрозуміле. Німеччина, яка зазнала нищівної поразки у Другій світовій війні, жахнувшись діянь нацистів, справді пережила настільки потужний шок, що споконвіку войовничі німці перетворилися на справжній народ пацифістів - що можна було побачити зовсім нещодавно, під час багатомільйонних маршів протесту проти вторгнення США в Ірак. Поколіннями поспіль відбувався справжній відкат у протилежний від нацизму бік - німці соромилися того, що вони німці...
Втім, і цей очевидний перебір у наш час входить у нормальну колію: президент країни Горст Келлер не соромиться зізнатися з трибуни в любові до своєї країни (а вже його, космополіта-економіста та колишнього голови Світового Банку, ніхто не наважиться назвати нацистом!), німець був обраний новим Папою Римським. Як написав один із членів редколегії Die Zeit Крістоф Аменд: «Німці перетворилися на розсудливий, спокійний, нудний народ». Народ, який, тим не менше, не дозволяє собі забути дуже неприємні, страшні сторінки свого минулого.
Є, однак, і зворотний бік цієї медалі, на який вказують прихильники тези про те, що німцям усе-таки не можна довіряти повною мірою (про це пишуть, до речі, теж німці). Ось витяг зі статті фейлетоніста Єнса Єссена (Suddeutsche Zeitung, Nr.19 від 4 травня 2005 року): «Державні установи ФРН - схоже, єдині, які були справді ефективно денацифіковані... Однак ЦЕ залишається в серцевині суспільства. ЦЕ проглядає в наглядачах, у любителях заборон і покарань, в істеричних викривачах будь-яких відхилень... ЦЕ засіло в сусідах, які контролюють неухильне виконання черговості прибирань, у перехожих, які заявляють у поліцію про неправильно припарковані автомобілі, які їм особисто нічим не заважають, у матусях, які встановлюють правила на ігрових майданчиках для чужих мам і дітей. Прагнення до національної єдинообразності, яке втратило в 1945 році в Німеччині Батьківщину, не капітулювало - воно прибралося з політики в приватне життя». Втім, роблять висновки прихильники «вотуму недовіри», побутовий націоналізм, побутова ксенофобія - не німецький винахід і не риса німецького національного характеру. Його прояви можна знайти в будь-якій країні світу. Німці ж, мабуть, як ніхто інший, навчилися з цими явищами боротися.