Бельгія історично розділена на кілька частин, де проживають різні нації. Північ і захід – це фламандська Фландрія, історично тяжіюча до голландців. Фламандська мова – «флеміш» – діалект голландської. Промисловий шахтарський південь країни населяють валони, які говорять валлонським діалектом французької. Обидві мови мають статус державних.
Миру між цими двома частинами країни не було ніколи. Тож бельгійці ось уже майже двісті років живуть у стані перемир'я, проклинаючи свій невдалий, як вважає більшість, «шлюб» із розрахунку. Однак щастя, як виявилося, це не додало. Швидше навпаки. Фламандці довго почувалися громадянами другого сорту: шахтарський валлонський південь годував нову країну. Франкомовні валони засідали всюди – в уряді, банках, переважали в головних галузях промисловості – вугільній та металургійній, які багато десятиліть витягували економіку Бельгії.
Але після Другої світової війни в результаті спаду у вугільній та металургійній промисловості та розвитку інших галузей усе змінилося в домі бельгійців. Головними стали фламандці, які, схоже, нічого не забули валлонам, називаючи тепер їх «нахлібниками».
Перша серйозна криза у відносинах двох різномовних груп населення, яка ледь не призвела до розпаду країни, виникла в 1968 році. Причиною став мовний конфлікт: політики не могли домовитися, якою мовою має вестися викладання в Лувенському університеті. Справа ледь не дійшла до автономізації Бельгії на дві області – Фландрію та Валлонію. Тоді цей процес вдалося зупинити, змінивши заради цього конституцію, яка визначила межі використання обох мов і надала двом частинам країни більше регіонально-мовної свободи.
Але ідея сепаратизації Бельгії, аж до її розчленування, продовжувала хвилювати уми націоналістів, які промивали на цю тему мізки простим громадянам при кожній зручній нагоді. Останнім таким випадком стали вибори до національного парламенту 10 червня цього року, на яких фламандські християнські демократи, що домагаються більшої автономії для Фландрії, посіли перше місце. Лідер їхньої партії Ів Летерм претендував на місце прем'єр-міністра, але за чотири місяці так і не зумів зібрати коаліційний уряд: його відкинули франкомовні. Загалом, ще до минулого вівторка все йшло до того, що Бельгію може спіткати трагічна доля розпаду. «Ми дві різні нації, а це штучна держава, створена як буфер між великими державами. І в нас немає нічого, крім короля, шоколаду та пива, – сказав журналістам Філліп Девінтер, лідер організації «Фламандський інтерес» (Vlaams Belang), ультраправої фламандської партії, яка набуває в суспільстві дедалі більшої ваги. – Пора сказати Бельгії «Бувай!».
Однак усе вирішилося несподіваним чином: християнські демократи та ліберали тимчасово відклали свої розбіжності та домовилися зосередитися поки що на нових підходах до питань надання в країні притулку іноземцям та економічної міграції. Страх перед іммігрантами, пише The International Herald Tribune, несподівано об'єднав Бельгію. Свій поворот від націоналізму та сепаратизму депутати пояснюють тим, що нашестя іммігрантів є загрозою для країни, уніфікує її, позбавляє її ідентичності. І це при тому, іронізує газета, що «об'єднуючою силою бельгійців усіх лінгвістичних прихильностей є любов до 400 сортів бельгійського пива».
«Усі бельгійські політики посилили свої позиції щодо питань міграції, і це призвело до того, що ці питання стали дуже чутливими. І це ми спостерігаємо зараз по всій Європі, – наводить газета слова П'єра Блайсі, соціолога та політолога з дослідницької брюссельської організації Crisp. – Це зовсім не означає, що бельгійці нетолерантні, швидше радикалізація правих підштовхнула головні партії до схвалення жорстких підходів до питань імміграції загалом та ісламу зокрема».
Політичні аналітики та експерти зазначають, що вирішальний вплив на жорсткіші підходи до проблем міграції в Бельгії справила і продовжує справляти радикальна ультраправа фламандська партія на чолі з Філліпом Девінтером, якого порівнюють із відомим австрійським праворадикалом Георгом Хайдером, засновником антиіммігрантської Партії свободи. Основна вимога, яку висуває партія Девінтера – це репатріація іммігрантів, які не хочуть докладати зусиль для інтегрування в бельгійське суспільство. Його вислів «Толерантність – це ахіллесова п'ята Європи, а ісламські іммігранти – це троянський кінь» отримав широку популярність і підтримку серед європейських ультраправих. Як аргумент він наводить ситуацію з населенням у його рідному Антверпені: щороку місто покидають від чотирьох до п'яти тисяч корінних жителів, а від п'яти до шести тисяч іммігрантів неєвропейської належності щороку осідають тут. «Процес іде дуже, дуже швидко, – попереджає Девінтер. – Можливо, що це кінець Європи».
Згідно з договором, який підписали парламентські партії, іммігранти не з Європейського Союзу зможуть приїхати до Бельгії для пошуку роботи тільки в тому разі, якщо на неї не буде достатньо кандидатів у самому ЄС. Партії також погодилися з тим, що слід запровадити спеціальні правила для тих іммігрантів, які хочуть возз'єднатися з сім'ями в Бельгії, включаючи вимогу до них пред'являти відповідний документ про наявність необхідних для проживання в країні фінансів. Посилюється також процес отримання бельгійського громадянства. Тепер для цього необхідно проживати в країні безперервно не менше п'яти років, а також вивчити одну з державних мов Бельгії.
Однак не всі в країні згодні з посиленням підходів до питань міграції. І про це свідчать численні дебати на телебаченні, по радіо та в пресі. Величезний резонанс не лише в Бельгії, а й у всьому світі отримала так звана справа про висилку з країни 11-річної дівчинки Анжеліки та її мами Анни Каямарка, які залишалися в Бельгії і через чотири роки після закінчення їхньої туристичної візи. Дівчинка навіть ходила до бельгійської початкової школи. Затримання сім'ї, а також плани влади країни депортувати її вибухнули громадськість. Тільки завдяки зусиллям правозахисників та втручанню Анни Мальхербе, бельгійської дружини еквадорського президента Рафаеля Корреа, яка, за повідомленням газети, навіть назвала цей випадок фашистським, історія вирішилася благополучно.
Слід також зазначити, що не всі аналітики схильні бачити в підписаній парламентськими партіями Бельгії угоді про нові підходи до регулювання міграційних процесів у країні національну антиімміграційну складову. Багато хто оцінює цю угоду радше як прагматичну спробу політиків вийти з чотиримісячного глухого кута, в який вони загнали себе та країну. А ситуацією, коли страх перед емігрантами затьмарив лінгвістичні та ідеологічні розбіжності, скористалися ультраправі, щоб справити серйозний вплив і на суспільство, і на франкомовні партії-переможниці, які досі не можуть сформувати уряд.
Алла ЯРОШИНСЬКА.
ІА Росбалт