Можна потроху звикнути до статусу обивателя. Плюнути на все, хильнути пивка, подивитися душераздирливу програму «Окна», набрехати дітям, яким сильним, розумним і красивим був колись тато, і страждати далі. Можна й інакше: не заспокоюватися і продовжувати шукати своє. Таких шукачів сенсу життя хоч греблю гати на півночі Індії в невеликому, загубленому біля підніжжя Гімалаїв гірському селищі Дхармсала.
Вибір місця для відрядження не випадковий. Дхармсала - серце сучасного Тибету. Тут знаходиться резиденція самого Далай-лами XIV, повітря просякнуте містикою і таємницею, а місцевий колорит «нашпигований» всілякими штучками, які разом важко вміщуються в одне слово «буддизм». Це край барвистих релігійних свят, де лами в масках під бій барабанів виконують ритуальні танці, відлюдники усамітнюються в недоступних печерах, а незліченні монастирі та ступи височіють серед скель і долин. Сюди за сенсом, дивом, куражем - кожен називає, як хоче, - щороку приїжджають багато людей з різних країн. Приїжджають у відпустку, а залишаються назавжди. Серед них багато й наших співвітчизників.
БУДДОЮ МОЖЕ СТАТИ КОЖЕН
Описувати враження від поїздки в індійські Гімалаї - справа марна. Хоча пустотність - одне з головних понять буддизму. На Тибеті кажуть, що розум, який шукає Будду зовні, - це глупота в самісінькому серці глупоти. При всіх природних, архітектурних і ритуальних красах цих подорожей основний їх сенс - внутрішній. Втім, як і у всякому іншому паломництві. Але рідкісний паломник іншої конфесії так спокійно і радісно здійснює свій шлях.
Людьми рухає простий принцип - Буддою може стати кожен. А духовний лідер сучасного буддизму Далай-лама XIV весь час підкреслює, що немає окремого Будди, що будди - це такі ж люди, як ми з вами, які раніше мали забруднені уми і поступово усували ці забруднення. Щастя для буддиста, як початківця, так і зі стажем, цілком досяжне. Тому паломницький похід до буддійської землі - не шлях покаяння, смирення і моління, а подорож - радісна і просвітлена.
СКОВАНІ ОДНІЄЮ МЕТОЮ
Індія не вміщується в кадр. Вона взагалі ні в які рамки не лізе. Коли ти приїжджаєш до Делі, вона укладає гостя у свої липкі обійми, як раптово спійманий тебе на вулиці обідраний жебрак. І ти ошелешено розумієш, що нікуди від нього не подітися. Єдиний спосіб вирватися з цієї нав'язливої й нестерпної спеки та задухи - це приїхати в тибетський квартал міста, купити квиток на «комфортний» індійський автобус з інтригуючою назвою «де люкс» і чотирнадцять годин їхати в бік Гімалаїв. За час подорожі тобі гарантовані всі принади життя - страх зірватися в прірву, ломота в суглобах і знайомство з різними, вельми дивними персонажами.
Наш автобус набився під зав'язку. Пасажири підібралися найрізноманітніші: серйозні й зосереджені буддійські монахи сусідять із допитливими громадянами, які лише намагаються «приміряти» на себе буддизм і всю дорогу «допитують» монахів - мовляв, що тут у буддизмі та як. Палкі серця різних національностей і віків їдуть до Дхармсали з однією метою - хоч одним оком побачити живого Будду.
«Якщо пощастить і ти потрапиш на аудієнцію до його святості, у наступному житті точно не переродишся на змію чи мурашку, - змовницьки шепоче своїй сусідці весела австралійська бабуся в модній індуській сорочці та намисті. - Одна усмішка Далай-лами в твій бік - і людську подобу в наступному житті тобі забезпечено».
Більшість же пасажирів - звичайні туристи. Тут і закохані парочки, які прагнуть до Тибету у весільну подорож. І просто батьки з дітьми. На «галерці» молоді студенти з Данії всю дорогу радісно горланять і покурюють марихуану.
Потрапляєш у такий автобус - і всі стереотипи руйнуються. Ти розумієш, що означає справжня подорож. Ми етапуємо себе чартером, конвоюємо автобусом до замовленого готелю, приставляємо до себе гіда і платимо немалі гроші, отримуючи натомість бліду комерційну копію країни. Хтось із дотепних туроператорів вигадав міф, що не можна подорожувати самому, що дурних бездоглядних туристів тільки й чекають поліція й маргінали: запроторити за ґрати або розтягнути на донорські органи. Все це казки. Півсвіту давно живе без кордонів - ось хропе літній хіпі звідкись із Детройта. Ось, прийнявши на груди гарячого, сперечаються і співають пісні наші співвітчизники. Уже тут, в автобусі, ти розумієш, що означає один із головних постулатів буддизму: наш світ - це одне ціле.
ЩО ТАКЕ ТИБЕТ?
Хтось із давніх вигадав, що Земля влаштована так: Африка й Австралія - ноги, Антарктида - кістки черепа, Центральна Росія - печінка і кров, Сибір - легені, Німеччина - руки, Франція - підкірка, Голландія - вагіна, Англія та Японія - півкулі мозку, Індокитай - кишечник і сечостатева система, обидві Америки - спина, Індія - серце, Тибет - душа.
Коли мова заходить про те, де знаходиться цей самий Тибет, люди зазвичай плутаються. Ну так, душа світу. Ну, десь там, високо в горах, куди ще не дісталася підступна цивілізація. Особливо «просунуті» знають, що десь на Тибеті знаходиться Шамбала. Але мало хто в курсі, що Тибет сьогодні переживає не найкращі свої часи.
У 1950 році Тибет був окупований Китаєм і сьогодні є Тибетським округом у складі КНР. За часів «культурної революції» практично повністю були зруйновані тибетська культура й традиції. Зруйновані храми й монастирі: із понад 6 тис. монастирів збереглося лише 13, і то тільки як декорація для іноземних туристів. У результаті Тибет як незалежна країна був знищений разом із кількома мільйонами тибетців. Китайський Тибет зі своєю столицею Лхаса давно перетворився на звичайний попсовий високогірний курорт, а десятки тисяч тибетців сидять у в'язницях лише за зберігання зображення Далай-лами. Тут є казино й публічні будинки. А унікальна екологія цього краю перебуває під загрозою - у високогірних долинах влаштували звалище ядерних відходів.
Шкіл і напрямів тибетського буддизму безліч, так само як і монастирів. Можна шукати просвітлення в Непалі, можна в Бутані. Але у паломників і просто «зацікавлених» в особливій пошані сьогодні індійські Гімалаї, де знаходиться уряд Тибету у вигнанні. Тут тибетські ченці почали заново будувати своє життя: зводити будинки, монастирі та школи. Тут тибетці на правах безправних біженців з останніх сил намагаються зберегти Тибет - душу світу.
РАЙ ДЛЯ ПСІВ І КОРІВ
Перше, що впадає в око, коли приїжджаєш у Дхармсалу, це те, що тварин тут доглядають і пестять чи не більше, ніж людей. Не місто, а зоопарк просто неба. Найпоширеніші тут тварини - мавпи. Вони гуляють вулицями вільно, як наші коти, і тільки й зиркають, де б щось поцупити. Але найміфічніша тварина - це корова. Та сама, священна, про яку туристичні довідники розповідають байки, ніби вона гуляє швидкісними магістралями, спричиняючи грандіозні затори. Індійські корови - це безнадійно інфантильні, незворушні створіння, злякати яких, певно, неможливо нічим і ніким, вони блукають жвавими вулицями, пасуться вдень на місцевих смітниках. Чудово почуваються й собаки. Розуміючи, що ніхто в наступному житті не застрахований від того, щоб стати бродячим песиком, люди виявляють чотириногим усі знаки пошани. Їх підгодовують, не ганяють палицями, і навіть автомобілі поступаються їм дорогою. Буддисти знають: поки тварини живуть з нами, необхідно про них піклуватися і ставитися до них як до дітей. Часто над померлою твариною лама проводить обряд, спрямований на набуття нею людського народження.
А ось людям після смерті тут особливих почестей не віддають. Після скромних ритуалів тіло померлого розрізають на шматки і викидають на поживу хижим птахам. За померлими ніхто не сумує. А чого сумувати? Через 47 днів людина народиться для наступного життя. Більш чуйно ставляться лише до праху просвітлених, тіла яких спалюють, а попіл поміщають у ступи. Ступи - це кумедні буддійські споруди: точнісінько вкопана в землю верхівка від церкви з башточкою і шпилем. Ступи можуть бути крихітними, як терем-теремок у дитячому садку, а можуть сягати трьохсот метрів у поперечнику. Об'єднує ж їх секрет: у кожній, окрім праху достойного лами, ченці ховають таємничу священну реліквію і дорогоцінне каміння. Після чого ступу опечатують, і в неї вже не можна увійти. Страшенно цікаво - що там. Але жодного випадку незаконного розкриття ступ у країні не зафіксовано.
ЯК НАСПРАВДІ ВИГЛЯДАЮТЬ БАНАНИ
Тибетці - сором'язливі хлопці. Живуть вони за принципом: «Дякую за все, що в мене є, і добре, що я ніколи не думав про те, щоб мати більше». На цій землі немає помпезних особняків, наворочених вілл. Усе суто раціонально. Жодних колон, червоної цегли та мідних дахів. Тибетський будинок - це вражаюче простенька і невигадлива споруда. Цим духом аскетизму переймаються всі, хто сюди приїжджає. У Дхармсалі багато іноземних туристів живуть по пів року просто в печерах. Разом із дітьми приймають ванни у водоспаді; щоб поїсти, спускаються в невеликі ресторанчики, яких у цьому містечку сила-силенна.
Співвітчизники все ж віддають перевагу житлу зручнішому. Десь у самій глибині нашої півуазійської душі, як її не гартуй мінімалізмом, сидить хтось, кому подобається, щоб було розкішно, тепло, пухнасто, яскраво і обов'язково блищало. І поки жодного нашого, хто живе в печері, у Дхармсалі не помічено.
Усіх наших співвітчизників тут опікає голова буддійської церкви Монголії Багдогеген. Ті, кому дозволяють статки, винаймають номер у готелі, а до Багдогегена ходять на заняття. Вивчають буддійську філософію та тренують навички медитації. Інші живуть просто в його будинку - великій чотириповерховій будівлі в найвищій точці гірського селища. Усіх, хто приїжджає до лами за порадою, він готовий залишити у себе. Люди тут живуть роками, причому абсолютно безкоштовно. Росіян Багдогеген обожнює. Каже, що всі ми дуже щирі й доходимо у своїх почуттях до кінця. На стіні в його кабінеті портрет однієї з його учениць - акторки Наталії Андрейченко, яка не раз приїжджала до Дхармсали й гостювала в Багдогегена.
Будучи зануреним у метушню власних вчинків і намірів, досить важко зрозуміти, де ми помиляємося, чи тим шляхом ідемо, що заважає нам наблизитися до щастя. Про все це краще питати сторонню людину, що прийшла з іншого світу. Дуже відповідний співрозмовник - буддійський монах або лама. Щоправда, спочатку все, що говорить учитель, не дуже зрозуміло. Але нічого не скажеш - заворожує.
«Що таке буддизм? - розмірковує Багдогеген. - Будда сам використав найкращий опис. Усі півтори тисячі років, поки вчення існувало в Індії, воно називалося «дхарма», а останню тисячу років у Тибеті його називали «че». І те й інше означає одне - це вчення про те, яким усе є насправді. А якщо висловлюватися по-тибетськи, то і «дхарма», і «че» - це дивовижні картинки, які зроблені для того, щоб показати голодному, як насправді виглядають банани.
ЧУДЕСА В РЕШЕТІ
Багдогеген, тільки не лякайтеся цього слова, - переродженець. Тобто той, хто свідомо повернувся на нашу грішну землю вдруге. «Ось це я в минулому житті. - Буддійський учитель показує нам старий знімок початку минулого століття, де зображено колишнього імператора Монголії. - У моїй країні до влади прийшли комуністи, і я переродився на Тибеті».
Думка про переродження - минулі й прийдешні - розливається в повітрі Дхармсали. Про минулі й майбутні життя тут говорять постійно і як про само собою зрозуміле. Обговорюють цю тему між іншим. Для всіх тут очевидним є факт, що оцей маленький камінь, що лежить на дорозі, колись був людиною. Але от повів цей чоловік себе неправильно - і переродився в холодний граніт. Для спілкування з безтілесними духами (це також представники нижчих світів), які не працюють над собою і своїм просвітленням, на деревах тут розвішують мантри. Люди моляться за грішні душі, оскільки самі вони позбавлені в цьому житті права голосу.
Але якщо ми з вами перероджуємося хаотично, то просвітлені громадяни можуть регулювати цей процес. І самі обирають тіло, в яке потім переродяться. Усі, хто досяг такого рівня просвітлення, отримують статус лами. А ще до них звертаються - «рінпоче», що з тибетської перекладається як коштовність.
Монгольський лама Багдогеген, він же рінпоче, товаришує з такими ж ламами. Тому й дружба між переродженцями набуває містичного забарвлення. «У мене є друг лама, - розповідає Багдогеген. - Він був набагато старший за мене і весь час навчав мене дхармі. Але от він постарів і помер. А потім він переродився в тибетського хлопчика. І ми, як і раніше, товаришуємо. Щоправда, тепер я займаюся його вихованням».
МІСТИКА НА СЛУЖБІ ДЕРЖАВИ
Містика в житті для тибетців - звичайна справа. Що казати, навіть у тибетській державній ієрархії повно всілякої містики. Уявити собі складно, а ще складніше в це повірити, але для того, щоб отримувати інформацію, тибетській владі не потрібен Інтернет чи ФСБ. Щоб не помилитися в правильно прийнятому рішенні, далай-лама звертається по допомогу до свого помічника - державного оракула Тибету, який за сумісництвом має статус міністра. Зокрема, під час завоювання Китаєм Тибету через оракула юному далай-ламі було підказано можливий вихід із літньої резиденції Норбулінка, оточеної китайськими військами. За кілька годин до початку штурму палацу далай-лама, перевдягнувшись у світський одяг, утік до Індії тим самим шляхом, який накреслив йому оракул під час трансу.
У культурі Тибету жодне по-справжньому важливе питання не вирішується без допомоги оракула. Ясновидці активно беруть участь у пошуках переродження високих лам, а напередодні Нового року дають прогноз подій на наступний рік.
Такі церемонії зазвичай проходять в обстановці суворої секретності. Сторонні не допускаються. Однак відомо, що на голову оракулу його помічники надягають шолом, який важить близько 20 кг. Вагу цього шолома людина здатна витримати лише в стані трансу. Церемонія супроводжується барабанним боєм і пронизливим звуком труб, зроблених із людських кісток. Весь простір навколо наповнений ароматом і димом спеціальних пахощів, які спалюють у великих кількостях. Через деякий час очі оракула заплющуються, обличчя червоніє, а руки й ноги починають смикатися: у його тіло входить божество. Його дихання стає утрудненим, обличчя набуває багряного відтінку і помітно роздувається, а на губах з'являється піна. Це ознаки того, що божество повністю заволоділо тілом оракула. Слова оракула, які часто подаються у завуальованій формі, спочатку розгадують, а потім записують на офіційному бланку і скріплюють печаткою.
Державний оракул поза роботою - наймиліша людина на ім'я Нейчунг. Він каже, що коли оракул покидає його тіло, він рівним рахунком нічого не пам'ятає. І відповідальності за все сказане в трансі не несе. Прямо як наш чиновник.
РОСІЙСЬКІ БУДДИСТИ
Тантричні практики - це вищий пілотаж практики буддизму. Спочатку всі, хто стає на шлях просвітлення, мають позбутися отрут. Є три отрути, які, згідно з буддійською філософією, заважають людині бути щасливою. Це невігластво, гнів і прив'язаність.
Най«старіша» буддистка-співвітчизниця в Дхармсалі - Лєна. Навіть мудрі тибетські лами кажуть, що вона розуміється на буддизмі. У Москві вона закінчила театральний, потім Інститут культури. Вперше приїхала сюди як туристка. Спочатку, як водиться, захопилася чудесами. Стала копатися й вивчати. А потім зрозуміла, що цей шлях - її. Щоб отримати можливість жити в Дхармсалі самостійно, організувала фірму.
«Три роки ми торгували біодобавками, - каже Лєна. - Процес ішов жваво, і я жила тут на відсотки від доходів моєї фірми. Але ось три роки тому я продала свою справу і переїхала сюди остаточно. Може, через рік мені все набридне. І я зрозумію, що хочу сім'ю, дітей. Але поки я до цього не готова».
Лєна каже, що поєднувати бізнес і буддійські практики неможливо. Напряму спілкуватися з Богом людина може лише на самоті. У місті не вийде - тебе дістануть дзвінком у двері, мобільним телефоном, новинами по телевізору. Вона каже, що лише на самоті стаєш ясновидицею або перестаєш бути сліпою.
Москвич Діма був звичайним новим російським бізнесменом, за ним ганялися міліція та бариги, яким він постійно щось був винен. Єдине, що відрізняло його від решти бізнесменів, - це те, що іноді йому снилися воєнні дії в горах Тибету, де він, ватажок, уводить буддійських монахів у печери. Невдовзі він із подружкою поїхав до Індії, звідки переправляв до Москви напівдорогоцінні камінці, а вечорами покурював гашиш. Потім раптом несподівано відправив подружку додому. Прийняв буддизм і ось збирається незабаром стати монахом.
«Тибетці кажуть, що життя найгіршого ченця краще, наповнене більшим сенсом і щастям, ніж життя найуспішнішого, благополучного і щасливого мирянина, - каже Діма. - Я з цим згоден. Коли мені стукнуло тридцять, я твердо вирішив, що більше не буду нікуди серйозно вплутуватися. Матеріальне процвітання не може принести тривалого щастя. Накопичених грошей мені ще вистачить на три роки. Тут, у Дхармсалі, життя коштує дешево. А потім я ще щось придумаю. Можливо, піду в крамницю торгувати сувенірами».
ПОВЕРНЕННЯ В ДИТИНСТВО
Алмазна колісниця - так називається найпопулярніший і найпоширеніший шлях у буддизмі. Алмазна колісниця вчить, що світ уже досконалий, що досконала людина, що вона вже просвітлена, вся проблема в ясності розуму - треба всього-на-всього розкритися. В Алмазній колісниці чотири школи, призначені для різних типів учнів. Різні медитативні практики. Гелукпа має справу з людьми, які весь час заплутуються в житті, головна їхня мета - розібратися в собі, позбутися невпевненості і відкрити свій розум. Нінгма - для людей, у яких основна проблема - гордість і злість, вони медитують для досягнення любові та відкритості. Сак'я - для вчених. Вони займаються більш глибинним пізнанням теорії буддизму. Нарешті Каг'ю - для людей, у яких у житті занадто багато прив'язаностей. Учні Каг'ю займаються всім одразу, намагаючись позбутися стереотипів та ілюзій, розкрити свій розум і побачити світ, яким він є. Але бувають практики і більш оригінальні.
Разом із Дімою - колишнім бізнесменом і наркоманом - ми сидимо під величезним деревом. Він стверджує, що ідеальнішого місця для медитації немає: дерево з найпотужнішою кореневою системою створює сильний енергетичний стовп, від якого за вміння можна підживитися. Сам він щодня проводить там три години. Свої дихальні та медитативні техніки Діма не приховує. Одна з найнезвичніших - робота із сонячною енергією. Потрібно очистити думки від зайвого, закинути голову, широко відкрити рот і всім єством увібрати сонячне проміння. Відчувши в собі їхню енергію, слід її втримати, подумки матеріалізувати і спрямувати в чакри.
Не можу сказати, що в мене вийшло, але мій наставник сказав, що це лише справа практики. Ясно одне, коли три години поспіль сидиш під деревом з відкритим ротом, забуваєш про все на світі. І ловиш відчуття, давно-давно забуті. Це несподівана радість. Величезна, як небо над головою, і зовсім безпричинна. Ще б пак - десь далеко і без тебе продовжує крутитися вічна колісниця під назвою «дім - робота». А ти раптом випадаєш із цієї круговерті і сидиш тут під деревом з відкритим ротом. Сидиш і нікуди не поспішаєш. Таку радість відчуваєш лише в дитинстві, коли немає жодних проблем, та й ті можуть створити лише нестача цукерок і морозива, дози яких суворо фіксують батьки. Треба ж було прочесати пів земної кулі, щоб знову її віднайти...