Але в його кар'єрі стався епізод, про який сам Сергій не хоче згадувати. Але цей епізод круто змінив його життя. Восени 1997 року Нагорняка звинуватили у вживанні допінгу. Українська федерація, не дочекавшись вердикту міжнародних організацій, що борються із застосуванням заборонених препаратів, дискваліфікувала футболіста строком на один рік. Цей час Сергій провів у Вінниці, де й розпочинав свій шлях у великому футболі. Тут він знову поринув у світ футболу аматорського, на який дискваліфікація не поширювалася.
Наприкінці 98-го Нагорняк, повернувшись із «заслання», підписав контракт із донецьким «Шахтарем», а потім провів один матч у національній команді. Але вже за рік, отримавши пропозицію від китайського клубу, після деяких роздумів прийняв її. А ще через чотири роки повернувся на батьківщину і зараз тренується з київським «Арсеналом» під керівництвом В'ячеслава Грозного.
- Сергію, яким вітром тебе занесло до Китаю?
- Закінчився термін контракту з донеччанами. Але в той час існував такий пункт, який зобов'язував виплачувати компенсацію за футболіста його колишньому клубу навіть у разі закінчення контракту - за так званими віковими коефіцієнтами. Ціна, яку потрібно було сплатити «Шахтарю», відлякувала більшість покупців. І тут раптом на горизонті з'явилися китайці. Спочатку я не горів бажанням їхати в цю тмутаракань. Але ознайомившись із фінансовими умовами контракту і дізнавшись, що тренер команди - росіянин, дав згоду. Представника «Шеньяна» - мого нового клубу - домовилися з «Шахтарем» щодо моєї оренди, я підписав особистий контракт на рік і вирушив у путь.
- Чому тільки на рік?
- У Китаї ставлення до легіонерів з боку керівників клубів - як до дорогих найманих робітників, які надовго, як правило, не затримуються. Навіщо ускладнювати життя собі та іншим довгостроковими контрактами? Рік, до речі, - це максимальний термін контракту для іноземця. Але якщо хтось хоче залишитися в Китаї більше ніж на рік, ніхто не забороняє йому підписати новий договір. Після першого сезону в «Шеньяні» термін моєї оренди закінчився, але мені в Китаї сподобалося. Від відсутності пропозицій я не страждав, і «Шахтар» передав мене в оренду ще на рік іншому місцевому клубу - «Шаньдунь». Після закінчення нового сезону я став вільним агентом і сам вирішував, з ким підписувати угоду, - двічі продовжував річний контракт із «Шаньдунем».
- Про вимоги, які в Китаї висувають легіонерам, ходять найнеймовірніші чутки...
- Маєш на увазі легендарні зимові тести? Так, були часи, коли перед початком чемпіонату всі команди однієї ліги збиралися разом в одному місті і після місяця напруженої роботи складали непрості тести. Кожному футболісту давалося три спроби. Якщо його функціональний стан не вписувався в загальноприйняті в них канони, клуб не мав права підписувати з ним контракт. Але це правило поширювалося не лише на легіонерів: китайці теж складали тести.
У 2001 році ця практика припинилася. Авторитетний фахівець Бора Милутинович, який очолював на той час збірну Китаю, зумів пояснити керівництву національної федерації, що таким чином китайський чемпіонат недораховується низки хороших легіонерів, які могли б принести чималу користь їхньому футболу.
- Легіонерів у Китаї багато?
- На поле у складі однієї команди могли вийти не більше трьох іноземців. Зараз кількість легіонерів урізали до двох. У нашій команді в останньому чемпіонаті грали четверо - я, російський нападник Сергій Кир'яков, словенський захисник Мілінко Галіч і французький форвард Ніколя Уедек. Комусь одному доводилося сидіти на лаві запасних. На початку сезону Уедек був дискваліфікований, тому проблем не було. Галіч цементував оборону, а ми з Кир'яковим грали попереду. Потім Уедек повернувся, і на «банку» сів Галіч, бо Ніколя склав нам непогану компанію в атаці. Отак і грали.
- У позаминулому сезоні «Шаньдунь» зустрічався з командою нинішнього гравця донецького «Шахтаря» - болгарина Предрага Пажина...
- Добре пам'ятаю ці матчі. «Пекін», за який грав Пажин, претендував на чемпіонський титул, та й за грою виглядав краще за інших. А в китайців своя специфіка - команда грає тільки тоді, коли є за що боротися. Ми на той час ні на що серйозне вже не претендували. Тому наша перемога над командою Пажина цінна вдвічі. Предраг, який і тоді показував зрілу та майстерну гру, забив нам зі штрафного, але ми зрівняли рахунок, а наприкінці матчу мені вдалося забити переможний м'яч.
- Команди, у яких ти виступав, до числа лідерів місцевого чемпіонату не входили?
- «Шеньян» до моєї появи кілька років боровся за виживання. І тільки після того як команду прийняв відомий російський фахівець Валерій Непомнящий, вона перейшла до категорії середняків. «Шаньдунь» був сильніший. У 2001 році ми посіли шосте місце. У 2002-му - четверте. І тільки в 2003-му провалилися, не потрапивши навіть до десятки найсильніших.
- Єдине, що об'єднує ці дві команди, так це те, що під час твого виступу в їхніх лавах тренером був фахівець із Росії...
- Сам факт присутності в команді тренера, який розуміє тебе, бо в нього самого схожі проблеми з адаптацією в новій країні, вже великий плюс. Крім того, працювати під керівництвом своїх тренерів, здається, завжди зручніше. Принаймні для мене цей факт неабияк важливий.
Прийняти запрошення від невідомої китайської команди я зважився тільки тоді, коли дізнався, що її тренер - Валерій Непомнящий. До «Шаньдуня» переходив до Бориса Ігнатьєва. Після того як Борис Петрович покинув клуб, а я став вільним агентом, думав іти. Звали до Японії, але фінансові умови контракту мене не влаштували, а крім того, мені подзвонив Непомнящий і повідомив, що приймає «Шаньдунь». Так я й залишився.
- Рівень китайського чемпіонату, мабуть, складно назвати високим?
- Не сказав би, що він слабкий. Навпаки. Інтрига в чемпіонаті серйозна, на трибунах майже завжди аншлаги. Інша річ, що гру команд відсотків на 70-80 визначають легіонери. А загальний успіх залежить від того, наскільки вдало допомагають іноземцям місцеві футболісти. Наприклад, в останньому чемпіонаті ми дуже страждали саме через те, що наші китайці не демонстрували потрібного рівня гри.
- Повернення на батьківщину означає, що...
- ...Що я втомився і захотів додому. Нам із сім'єю було гріх скаржитися на умови проживання, контракту, але за кілька років накопичилася втома від надто вузького кола спілкування. Схід - справа тонка. Китайці - надто далекі від нас люди. Погодься, що одне діло, коли навколо десятки рідних облич, сотні й тисячі знайомих, і зовсім інше, коли коло спілкування становить півтора або два десятки людей. Та й дітям потрібно вчитися в нашій школі.
Ми жили в одному будинку з Кир'яковим, Непомнящим, Галичем, лікарем команди Андрієм Пяткіним. Спілкувалися, відповідно, з ними ж та їхніми сім'ями. Часто виїжджали на екскурсії. А подивитися в Китаї є на що. Там суцільні історичні пам'ятки. У перший рік їздив дивитися на Великий Китайський мур - враження, звісно ж, незабутні. Ходили до ресторанів, часто запрошували із собою нашого француза Уедека. Але він чомусь погоджувався не завжди. Словенець Галич був як рідний, а Уедек тримався якось осторонь. Хоча ми завжди були раді скласти йому компанію.
- Повернувся в Україну давно?
- У перший день зими вже прилетів до Києва. Ми купили тут квартиру, але ніяк не було часу перебратися з Вінниці. Взагалі, я дозволив собі цілий місяць розслаблятися, відпочивати від усього. Такого раніше ніколи не було. Тому зараз на зборах з «Арсеналом» потрібно як слід попрацювати, щоб завоювати місце в складі.
Як виник варіант з «Арсеналом»? В'ячеслав Грозний, з яким я працював у вінницькій «Ниві», московському «Спартаку» і дніпропетровському «Дніпрі», зателефонував і запропонував спробувати свої сили в його команді. Я погодився одразу ж.
- До збірної країни повернутися не думаєш? Олег Блохін сказав, що двері відкриті для всіх, а перепусткою в національну команду слугує рівень гри.
- Поки всі думки про «Арсенал». Мені потрібно закріпитися в цій команді. Вдасться, поговоримо і про збірну. На жаль, у Китаї я опинився відрізаним від головної команди країни. Леонід Буряк часто викликав мене на ігри, але приїхати вдалося лише одного разу. Календар матчів у чемпіонаті Китаю суттєво відрізняється від загальноєвропейського. А керівництво клубу після кожного виклику говорило: «Їдь, ми тебе не затримуємо. Але можеш тоді й не повертатися». А жертвувати контрактом і заробітками я не міг. Адже в Китай футболісти в першу чергу їдуть заробляти гроші.
- Багато наших легіонерів у Китаї розповідали про особливості китайського сприйняття футболу. Наприклад, про поведінку президентів клубів...
- Мені пощастило. Я знаю про це тільки з чужих слів. Хоча в останній рік виступів там у нас змінився президент, і до керма став людина, далека від футболу. Але проблеми з ним виникали в основному у китайських футболістів. Не в останню чергу саме через це ми виступили так невдало.
А ось у Сергія Кир'якова в його попередній команді справді був президент - найяскравіша особистість. Він міг увійти на передматчеву настанову, змусити тренера замовкнути, попити чаю, викурити сигарету в той час, як уся команда мовчки сиділа в залі. А потім вставав і починав давати настанову, зовсім протилежну тренерській.
А ще я думав, що в Китаї існує чітке підпорядкування молодших, повага до тих, хто старший. Виявилося, що це такий самий міф, як і багато іншого. В Японії та Кореї справді старших поважають і шанують. У Китаї це трапляється набагато рідше. Та й взагалі побачив багато дикого з нашого погляду. Спочатку ніяк не міг зрозуміти що до чого. Але поступово адаптувався. Найголовніше - не протиставляти себе місцевим традиціям і звичаям.
- Торік увесь світ напружено стежив за Китаєм, на який обрушилася епідемія атипової пневмонії...
- Так, це було страшно. Страшно дивитися на те, що відбувається з людьми. За великим рахунком, пневмонія «накрила» не всю країну - в основному постраждали Пекін і Гонконг. Але китайці діяли дуже швидко. Запровадили масштабну ізоляцію: на кожному КПП знаходилася міні-лабораторія, представники якої проводили експрес-обстеження, збудували величезні госпіталі за межами міст. Тих, хто ігнорував попередження та поради лікарів, віддавали під суд. Багато хто отримав кілька років в'язниці.
Наше місто пневмонія минула. Але якось незатишно було, коли виходиш на вулицю - а там нікого. Усі по домівках сидять. Хоча життя йшло своєю чергою, усі ходили на роботу, але без особливої потреби свою квартиру ніхто не покидав. Сильно ми не переживали, бо пневмонія була страшна лише для азіатів, які до неї схильні. Але ризикувати собою ніхто не хотів. Виїхати з країни одразу не вийшло. Та й у клубі не могли сказати, на який термін чемпіонат країни взяв вимушену паузу. Тільки коли епідемія пішла на спад, нас відпустили на 10 днів додому. А взагалі, з середини квітня ми відпочивали до 1 липня. Безпрецедентний випадок. Краще, звісно, коли подібні речі тебе не стосуються.