Така ж боротьба ведеться і через страву, яка вважається типово австрійською, – віденський шніцель. Хоча історики давно довели, що панірований телячий шніцель походить із Північної Італії, точніше з Мілана, Відень заявляє свої права на оригінальну рецептуру. Іншими видатними «імігрантами» австрійської кухні стали гуляш, який походить із сусідньої Угорщини, і листкове тісто, народжене в Туреччині, – квінтесенція знаменитого віденського яблучного штруделя.
Але точно можна сказати, що ці дебати про походження тих чи інших страв, які спочатку велися в кулінарній літературі, призвели до пікантних кулінарних міні-воєн, що спалахнули під час розширення ЄС на схід. Нові держави Союзу мають багату кулінарну традицію та безліч унікальних страв, які зі своїх колишніх ніш хлинули тепер на єдиний ринок. У цей потік влилися, наприклад, польський овечий сир, угорський мед, кіпрський мускат...
Регіональні делікатеси вже багато років популярні в європейських продуктових магазинах. На полицях супермаркетів вони посіли міцне місце завдяки своїй широкій популярності, доброму іміджу та доведеній належності до певного регіону. Звісно, їхні виробники робили ставку не лише на внутрішній ринок своїх країн. Латвійська риба та угорська салямі можуть підкорювати будь-які ринки.
Але зростання інтересу до регіональних і місцевих продуктів – можливо, це реакція на глобалізацію, що набирає темпів, і нещодавні скандали навколо якості харчових виробів – спонукає конкурентів скористатися цим успіхом. Не працюючи в тому регіоні, де виробляється цей продукт, не використовуючи оригінальної рецептури, вони просто хочуть скористатися доброю репутацією, заробленою чужою працею та стараннями. Така нечесна конкуренція не лише не тішить виробників, а й вводить в оману споживачів.
Наприклад, у минулому, коли стомлений за день німецький чиновник хотів відзначити кінець роботи кухлем баварського пива, він не міг бути впевненим, що ячмінь, з якого зварене його пиво, виявиться вирощеним не в Баварії, а в Нідерландах. Щоб вирішити проблему, Європейська комісія ще в 1992 році створила систему всеохоплюючого захисту аграрних і продовольчих продуктів з точки зору регіону їхнього походження. Таким чином нюрнберзькі лебкухени (пряники), альгойський ементалер (сир) або пармська шинка захищені тепер від підробок. Причому йдеться як про регіон походження, так і про рецептуру. У випадку з баварським пивом це означає: у Європі під такою назвою може продаватися лише те, що зварене в самій Баварії з місцевих продуктів і за традиційною технологією. Усім іншим використовувати цю марку для своїх виробів суворо заборонено. У тому числі її графічні та словесні образи.
Приклад іншого роду: Єврокомісія нещодавно ухвалила рішення подати на Німеччину скаргу до Європейського суду. Суть звинувачення в тому, що ФРН порушує права Італії, продаючи на своїй території сир під назвою «пармезан». Однак до італійського парміджано реджано він не має ні географічного, ні рецептурного відношення.
Під час вступу нових десяти країн до Європейського Союзу на ці теми було чимало суперечок. Та й зараз пристрасті ще не до кінця вщухли. Наприклад, угорці та словаки мало не вчепилися одне одному в волосся через відому марку вина – токайське. Після виснажливої боротьби було вирішено, що й Словаччина може виробляти вино під такою назвою. Вона наполягала на цьому праві тому, що три села, де воно виробляється, розташовані на самому кордоні з токайським регіоном Угорщини.
А ось із традиційним міцним спиртним напоєм – палинкою – угорцям пощастило більше. У сусідній Румунії з місцевої фруктової сировини теж виробляється цей бренді подвійної і навіть потрійної перегонки. Але Бухаресту не вдалося завадити Будапешту зареєструвати в Брюсселі палинку як виключно угорський продукт. Успіху досягли ще й словенці. Незважаючи на те, що їхній національний винний напій цвічек містить лише 5% спирту і за нормами ЄС вином вважатися не може, вони на переговорах про вступ спромоглися домогтися для нього винятку.
Але для кулінарної експансії нових держав ЄС каменем спотикання можуть стати не лише обмеження щодо регіону походження, рецептури та способу виготовлення. Досить складними можуть виявитися й загальні вимоги до якості продуктів. Багатьом м'ясопереробним комбінатам Угорщини загрожує закриття, оскільки умови виробництва там не відповідають гігієнічним нормам Євросоюзу. Тож сподівання Будапешта на збільшення експорту гусячого паштету та салямі в об'єднану Європу можуть виявитися надмірними. Та й країни Балтії мають змиритися з тим, що їхня улюблена свіжа кров'яна ковбаса не відповідає брюссельському стандарту.
Однак, незважаючи на всі великі й малі чвари, розширений продовольчий ринок ЄС відкриває величезні можливості і для виробників, і для споживачів. Упередження «старих» країн Союзу щодо «ненадійних» продуктів зі сходу значною мірою виявилися необґрунтованими. На думку експертів, за більшістю параметрів харчова промисловість нових країн ЄС відповідає брюссельським стандартам. Більше того, тішить, що після багаторічного споживання апетитних на вигляд, але зовсім позбавлених «характеру» тепличних помідорів на полиці супермаркетів повертаються по-справжньому смачні томати з європейського сходу. Дедалі сильніша конкуренція піде споживачам на користь, і асортимент, що розширюється, принесе їм лише одну незручність, про яку йдеться в старому німецькому прислів'ї, – «вибір – це мука».
Вероніка ХАГЕР фон ШТРОБЕЛЕ.