Не можна сказати, що їх прийняли з розпростертими обіймами. Прагнучи не стати зайвими людьми, чужими в рідній країні, вони намагаються захищати свої права, нагадувати владі про проблеми, звертати на себе увагу. У регіоні діє організація «Балтійські переселенці», вона ставить перед чиновниками численні гострі питання, відповіді на які так важливі для мігрантів: робота, житло, соціальна допомога. Тепер до цього переліку додалося ще й життя в умовах кризи. Деякі сім'ї, не знайшовши на новому місці того, заради чого зірвалися хоч і не з рідних, але насиджених місць, їдуть.
Про непросту ситуацію, в якій опиняються співвітчизники, які відгукнулися на заклик російської влади та переїхали до найзахіднішого регіону Російської Федерації, виданню «Время новостей» розповіла голова організації «Балтійські переселенці», член місцевої Громадської палати Любовь КЛОКОВА.
– Любов Федорівно, з якими проблемами стикаються переселенці, які ризикнули приїхати до Калінінграда?
– Головна проблема – це робота, точніше – її відсутність. Люди думали, що їм гарантовано працевлаштування. Візьміть пам'ятку для мігрантів, там сказано, що влада сприяє їхньому працевлаштуванню. Але що таке «сприяють»? Можна сказати, що через дорогу служба зайнятості, йдіть туди, і це виявиться сприянням. Раніше був список підприємств, на яких, як говорилося, людей чекає робота з пристойними зарплатами на гідних посадах, – «Русская пушнина», «Автотор» та інші. А потім все частіше стали траплятися такі історії: приходить людина, яка їхала до Калінінграда на посаду водія, влаштовуватися на роботу, а їй кажуть, що такої вакансії немає. Якщо вона хоче, її можуть взяти, наприклад, зоотехніком – доглядати за звірятами за 3 тис. руб. на місяць. Або приходять люди в супермаркет, хочуть там працювати, показують свої зелені кірочки учасників держпрограми переселення. А їм кажуть: у вас немає постійної реєстрації, на роботу ми таких не беремо. І ніхто на їхні кірочки не дивиться. Деякі влаштувалися в сільських школах учителями. Їм, здавалося б, покладені пільги, наприклад, за комунальними платежами. Але вони не мають нічого. Їм кажуть: ви не постійний житель Калінінградської області. Що означає «не постійний»? Адже вони приїхали сюди саме для постійного проживання!
– Як справи у переселенців із житлом?
– Багато хто знімає житлоплощу. Дивна ситуація в калінінградському центрі тимчасового проживання «Північний». Там нещодавно ввели оплату, причому чомусь за комерційними ставками. Беруть за все, навіть за телевізори. А вони, між іншим, стоять тільки в кабінеті начальника центру та в бухгалтерії. Причому плата подушова, неважливо, якого мешканець віку – півроку йому чи 50 років. На сім'ю на місяць виходить близько 6 тис. руб. І багато хто змушений залишати це житло, знімати щось ближче до Калінінграда – по суті, за ті ж гроші. Нещодавно мігранти написали листи президенту Дмитру Медведєву, прем'єру Володимиру Путіну, голові Держдуми Борису Гризлову, в яких розповіли про всі свої проблеми.
– Місцева влада не чує, тому до Москви вирішили звернутися?
– Нас бояться. І не хочуть чути. Ось, кажуть, є закон, інструкції. І все. Причому нас не чують не лише місцева влада, а й Москва. Від них далекі наші проблеми, вони нас не розуміють. Я зверталася до Громадської палати РФ, просила підтримки у створенні регіонального ресурсного центру. Уявіть, людина довго прожила в Латвії, була бухгалтером. Але підвищити кваліфікацію не змогла, оскільки не знала латиської мови. Приїхав сюди – тут нове законодавство, нові вимоги. Як все це дізнатися? І ми хотіли навчати переселенців, допомогти їм потім працевлаштуватися. Навіть своє кадрове агентство, орієнтоване спеціально на переселенців, планували зробити. Але проект так і не реалізовано. І таких прикладів багато.
На мене якось вийшли люди з Естонії, запропонували збирати в Калінінградській області фінські будиночки – дуже швидко, буквально за п'ять днів, і недорого, приблизно по $400 за метр. Єдина проблема – потрібна ділянка з комунікаціями. Я загорілася, можна вирішити житлову проблему мігрантів! Пішла в обласний уряд, розповіла, а мені: «Не лізь у будівельний бізнес». Та я й не лізу, але ж люди могли б нормально жити!
Я пропонувала провести «круглий стіл» з проблем переселенців, залучити до діалогу владу, бізнес. І не просто говорити: дайте нам те і це. У нас є конкретні пропозиції, як вирішити ту чи іншу складну проблему. Кілька місяців питання відкладали, переносили. Так нічого і не відбулося!
– Виходить, реалізація держпрограми ставить під сумнів здорову ідею покликати співвітчизників на батьківщину?
– Добре, що така програма є, але вона сира. А така погана реалізація, звісно, губить нормальну ідею. Коли царський уряд заселяв Сибір, то надавав в обмін на переїзд землю. Зараз схожим чином чинять у Бєлгородській області – частину дають безкоштовно, а потім за кожну сотку доплачуєш по 7 тис. руб. І протягом п'яти років людина зобов'язана щось збудувати на цій ділянці. Виходить, вона живе на землі, відновлює село. Люди готові їхати, створювати сільгоспкооперативи, але в Калінінградській області землю не дають. Купуйте, кажуть, з аукціону.
– Нещодавно обласні чиновники заявили, що кілька співвітчизників втекли, не розплатившись за своє проживання...
– Виїхали вже 22 сім'ї. Люди не змогли влаштуватися. Гроші, взяті з собою, майже проїли, жити нема на що і ніде. Хтось повернувся назад, хтось збирався до Краснодару, Бєлгородської області, Калуги. Люди не отримали тут того, на що сподівалися. У програмі переселення специфіка маленької, закритої Калінінградської області ніяк не врахована. З Калуги хоч до Москви можна на заробітки їздити, а куди звідси вибратися? Якщо людей покликали, а на роботу не влаштовують, це може призвести до вибуху. Особливо під час кризи, коли багато хто втрачає роботу, зарплати знецінюються. Місцевим-то важко виживати, а що говорити про приїжджих? Багато підприємств закривають, повно безробітних, а скоро ще військовослужбовців скорочувати почнуть. Я розумію, що запущену «машину» не зупинити і мігранти їхатимуть. Але перестаньте кликати людей хоча б на час кризи.
– Між місцевими та приїжджими конфліктів не виникало?
– Знаєте, іноді в обличчя кажуть: «Сиділи б у себе, чого понаїжджали». Хоча вся Калінінградська область з таких «понаїжджавших» складається і люди тут в принципі толерантні. Але зараз інша ситуація, криза – всім складно, деякі у відчаї. Нещодавно я зустріла одного учасника держпрограми з переселення. Він ходив влаштовуватися в магазин, який торгує будматеріалами, - поряд налагоджено виробництво піноблоків та пінобетону. За професією будівельник, має вищу освіту, хотів бути комірником. Йому сказали, що з таким досвідом йому треба шукати роботу серйознішу, і не запропонували взагалі нічого. «Що мені робити, Любо? Як мені йти додому, чим годувати сім'ю? У мене немає грошей, мені повіситися?!» Він був у відчаї, кричав. Мені було страшно і... соромно.