КОСТИЦИН ПРО КОСТИЦИНА
- Я навчався в Харківському інституті мистецтв, закінчив його як композитор у 1988 році. По класу композиції я займався у Валентина Бібіка (він уже емігрував з України), потім я три роки брав приватні уроки в Москві у Денисова, всесвітньо відомого композитора, кавалера Ордена Почесного Легіону у Франції (він теж емігрував до Франції). Серед моїх учнів з композиції – Р. Фрайзітцер, який у 1992 році удостоєний міжнародного призу на конкурсі «Yongsters of Art» у Нижній Австрії. Мною написано 37 творів, заснованих на винайденому мною методі організації музичного матеріалу, названого «синхронною музикою», записано 14 компакт-дисків. Мої твори звучать у передачах про сучасну музику на радіостанціях «Бі-Бі-Сі», нещодавно підготовлено передачу за моєю участю на «Радіо Свобода». Мною також перекладено, вперше в СНД, підручник Й. Кренека з додекафонії, за цим підручником займаються студенти в багатьох консерваторіях СНД, ця праця вивчається на курсі сучасної музики.
КОСТИЦИН ПРО «СИНХРОННУ МУЗИКУ» КОСТИЦИНА
Синхронна музика – це підсумок композиторських пошуків протягом кількох століть, починаючи з Моцарта. Згадайте «Весілля Фігаро», де одночасно звучить марш і вальс; музика, написана в різних розмірах, але звучить в одному темпі. Епізодично такі прийоми трапляються в американській музиці – наприклад, у Чарльза Альза в «Сентрал-парку в сутінки» та «Питанні без відповіді», у «Четвертій симфонії» Коуела.
Народження методу стало, не в останню чергу, результатом мого спілкування з Денисовим – його прагнення збагатити ритмічні відносини призвело до поліритмії, політемповості музики, яку я культивую. У мого методу є своя технічна специфіка, яка неминуче тягне за собою якісь естетичні рішення, образні деформації.
З використанням методу «синхронної музики» мною створено чотири симфонії. «Третя симфонія для хору, оркестру та десяти диригентів» записана на компакт-диск.
- Євгене, ви вирішили надати широкого розголосу факт свого від'їзду, в той час як більша частина емігрантів чи не до останньої хвилини приховує свої плани від оточуючих. Чому?
- Я ніде не працюю, ні від кого не залежний, і це дає мені можливість бути щирим. Я нікому тут нічого не винен, я за все плачу сам. І потім, це моя позиція як художника – я вважаю, що люди, які слухають мою музику, мають право знати, як я ставлюся до цієї країни, цього суспільства, цієї держави.
- Чому ви їдете?
- Якби я був професійним онкологом, то, звичайно, зміг би себе реалізувати в Україні. Поруч із Чорнобилем для онколога найкраще місце. Але оскільки – така невдача – я за фахом композитор і вважаю себе талановитою людиною – зауважте, не тільки я, вважаю для себе великим гріхом не реалізувати свій талант. В Україні це абсолютно неможливо. США, де я маю намір жити з нинішнього червня, приваблюють мене своїми можливостями, стандартами життя, розмахом, істинним демократизмом.
Як композитор і музикант я побував більш ніж у 30 країнах, мені є з чим порівнювати ставлення до мистецтва, до музики, і мені хочеться швидше позбутися українського паспорта. Потрібно згадати про те, що мені 35 років, а середня тривалість життя для чоловіків у цій країні нині становить 47 років, тобто потрібно вибирати між кладовищем і чимось веселішим.
- Які епізоди з навколишньої реальності ви сприймаєте найболючіше?
- Я спостерігаю за професурою київської консерваторії. Хто не помер, той поїхав, хто не поїхав і не помер, того нагородили якоюсь незначною премією. «Кинули кістку» перед президентськими виборами...
Рейтинг України у світі – я можу про це говорити, тому що я половину часу проводжу за межами України, – на сьогодні визначають дві людини: серійний убивця Онопрієнко та колишній прем'єр-міністр Лазаренко, а не Тарас Шевченко чи композитор Костицин. Це плоди державної політики в галузі культури. Подумайте: середній заробіток композитора в Україні становить еквівалент $10-15 на місяць. Я запрошую вас зустрітися в Америці через рік, – я обіцяю вам, через рік я буду мільйонером, і ці гроші не будуть зароблені торгівлею пиріжками.
- Намальована вами картина вельми драматична. Тим не менш, ваша, цілком успішна творча доля служить прямим спростуванням виставлених вами безнадійних діагнозів...
- Так, мені 35 років і я живу тут. Тим не менш, багато їжджу за кордон і непогано виглядаю. Але я ніде ніколи не працював тут, не ходив у жодну установу на службу. Жодної гривні в Україні я не отримав. А оскільки жодних доходів тут я не отримую, хоча півжиття тут прожито, то й залишатися ні до чого. Я живу за рахунок замовлень, за рахунок виконання творів. Моєю обов'язковою умовою є те, що я отримую за це гроші – мінімум $500 за півтори години. Я виступав і в Києві – але тільки гроші за виступи отримував не з української скарбниці, а з «Альянс Франсез», наприклад, або з інших незалежних джерел. До мене зверталися такі люди, як посол Швеції, архієпископ Іонафан, генконсул Австрії, я давав для них концерти або вчив їхніх дітей.
- Чи маєте ви чітке уявлення про те, як і де будете жити в США?
- Я хочу надолужити за другу половину життя те, чого я був позбавлений тут. Я хотів би, щоб моя музика звучала щодня, щоб замовлення були щодня, щоб це виконувалося на фестивалях. І я впевнений, що все це в мене буде. Іммігрантам моєї категорії уряд зобов'язаний надати роботу в тій галузі, в якій кандидат досяг успіхів. В інтересах США, щоб Євген Костицин не водив таксі, а писав музику.
В Америці я збираюся продовжити випуск унікальних програм слов'янської, в тому числі – української музики. Я збираюся провести в США цикл концертів під загальною назвою «Музика епохи тоталітаризму», де б кожен концерт був присвячений музиці якоїсь країни епохи тоталітаризму. Наприклад, музика епохи Пол Пота в Кампучії, Мао – в Китаї, радянська музика. І залучати композиторів, які створювали такі твори, як «Ленін у серці народному»; запрошувати тих артистів, які це виконували. Тобто тих людей, які створювали культурну ауру тоталітаризму. Я збираюся відкрити Америці, наприклад, українського композитора Білаша. На мою думку, це може бути дуже цікаво, оскільки західний глядач більше знайомий з кіно та живописом цієї епохи. Це можна поєднувати з якимись театралізованими акціями, з показом персонажів музею воскових фігур.
- Отже, від набутого в Україні культурного досвіду ви відмовлятися не маєте наміру?
- Як би я не відхрещувався від режиму – я тут народився. 35 років віддано Україні, і знак цей доведеться нести на собі все життя. На мою думку, хвалитися тим, що ти американець чи українець, безглуздо – це все одно, що пишатися тим, у вівторок чи четвер ти народився. Але печатка обставин народження, звичайно, залишається на все життя і буде на ньому позначатися, – хотів би я цього чи ні. І потім, традиції росіян, слов'ян дуже сильні в тих місцях, куди я їду. Чому я кажу, що хочу оселитися або в Каліфорнії, або у Флориді? Там знають Прокоф'єва, Стравінського, у Флориді осіли багато з Романових.
- Чи великий, на вашу думку, еміграційний потенціал України, якщо говорити про осіб вашої категорії?
- Думаю, невеликий. І не тому, що звідси вже всі виїхали. Еміграція ж – справа досить складна. Часто діячі мистецтв – люди дуже замкнуті, не зацікавлені в рекламі. А що потрібно для імміграційного рішення? Документи. Людина роками повинна збирати документи: копії ефірних виступів, афіші, фінансові документи, копії замовлень, програми гастролей. Він повинен стежити за кар'єрою своїх учителів та учнів. Я хотів би відзначити величезну гуманітарну, місіонерську сутність діяльності в Україні фірми «White&Associates», яка веде мою імміграційну справу. Американські та канадські адвокати не можуть провести в Києві більше трьох днів – вони їдуть звідси, і все залежить від виучки персоналу на місцях. Персонал цієї фірми досить компетентний, і він робить велику роботу, схожу на рятувальну – адже для багатьох проживання в Україні дорівнює смерті.
- Які ваші найближчі творчі плани?
- Думаю, моїм останнім твором в Україні буде «Реквієм», заупокійна меса, присвячена цій країні та її жертвам. Країна ж вимирає. Ті мільйони, на які скоротилося населення України за останні вісім років, можна порівняти з числом людей, які загинули під час фашистської окупації.
- Чи можете ви назвати той із ваших творів, який напевно пам'ятають американці?
- Мій твір, який найчастіше виконувався в Америці – «Хвилина мовчання». Всього одна хвилина. Жодної зайвої ноти. На мою думку, це геніальний твір. В американського композитора Джона Кейджа теж є «мовчазний твір» (4,43 хвилини). Воно, звичайно, має зовсім іншу семантику. Але воно в чотири з лишком рази довше за моє і вже тому менш талановите. Хвилина мовчання – це знак закінчення, це час, коли треба озирнутися назад. Ось зараз я прожив півжиття, я їду, і прожите піднімається переді мною в абсолютній тиші.
Довідка: імміграція для осіб з видатними здібностями
До категорії осіб з видатними здібностями в галузі науки, мистецтва, спорту, бізнесу імміграційне законодавство США відносить володарів однієї з великих міжнародних нагород або премій (таких як Нобелівська премія або Золота олімпійська медаль), або тих, хто може продемонструвати великі досягнення в одному з таких напрямків:
- отримання національної або міжнародної премії у своїй галузі;
- членство в професійних організаціях, що вимагають для прийняття до своїх лав видатних досягнень;
- статті про заявника в засобах масової інформації;
- участь у роботі вчених рад або інших органів у своїй галузі як особи, яка має право оцінювати діяльність інших;
- будь-який документально підтверджений суттєвий внесок у своїй галузі;
- наукові роботи, опубліковані в професійних журналах;
- свідчення участі в художніх виставках, виставах, змаганнях;
- свідчення комерційного успіху в галузі мистецтва;
- робота в організаціях, що мають широку популярність, як особи, чий внесок був значним або суттєвим.
Передбачається, що в'їзд іммігрантів цієї категорії до країни відбувається в національних інтересах США.
«Заграниця» №2, 1999 р.