Керівник Національної партії Словаччини (SNS) Ян Слота – один із тих політиків, яких останнім часом прийнято з чималою долею іронії називати «європейськими Жириновськими»: він обожнює викривальні промови та яскраві фрази з будь-якого приводу. Його коник – «прості» рішення складних проблем. Наприклад, словацьких повій, «зазвичай потворних циганок», він із задоволенням піддав би публічному побиттю. Від імені своєї партії кілька місяців тому він уже встиг запропонувати циганам обох статей заплатити по 20 тис. крон (близько €522), якщо ті добровільно піддадуться стерилізації. Не шанує 52-річний ура-патріот і угорців: на його думку, це «варвари-кочівники, розбійники та дітовбивці» - коротше кажучи, «нещастя Європи», які сплять і бачать, як би поневолити маленьку, але горду Словаччину.
Іронія долі: саме Словаччина, оголошена в останні роки зразковою країною-новачком Євросоюзу, яка здобула повагу сусідів ближніх і далеких за сміливі реформи та реальне покращення добробуту своїх громадян, отримала відтепер уряд, в якому тон задаватимуть ультраправі – і не тільки вони. Новий словацький прем’єр-міністр, лідер соціал-демократів Роберт Фіцо не знайшов нічого кращого, як запропонувати увійти до складу правлячої коаліції двом невеликим партіям: правоекстремістській SNS Яна Слоти та «Руху за демократичну Словаччину» (HZDS) (під цим звучним титулом ховаються... екс-комуністи, ведені колишнім «майже диктатором» Володимиром Мечаром). Методи Мечара непогано пам’ятають не тільки словаки, а й інші європейці: його участь у викраденні сина словацького президента Ковача досі розслідується. Точніше сказати – розслідувалася, принаймні в Словаччині, оскільки однією з умов, висунутих Мечаром за те, що він погодиться підтримати соціал-демократів, було негайне припинення слідства. ЄС свої розшуки навряд чи припинить, чи знаходиться Мечар при владі, чи ні.
У Роберта Фіцо та його соратників була можливість створити так звану «Велику коаліцію» за прикладом Німеччини, якби вони запропонували союз тим, кого перемогли на виборах – християнським демократам прем’єра-реформатора Мікулаша Джуринди. Однак, як заявив сам Фіцо в розмові з лідером фракції соціал-демократів Європарламенту Мартіном Шульцем, це було абсолютно неможливо з причин особистого характеру. Сам Шульц спробував, здається, переконати екс-комуніста Фіцо «не робити цього», але – безуспішно. Свої враження від розмови німецький соціал-демократ висловив так: «Боюся, Робертом Фіцо володіє не турбота про користь його країни, а особисті амбіції».
Втім, занепокоєння в Європі викликає все ж не стільки Володимир Мечар, який добряче втратив за останні роки свій електорат і увійшов у правлячу коаліцію наймолодшим партнером, скільки ультраправий Ян Слота. Його партія, досі не проявивши себе нічим, окрім ненависті до угорців і циган, як найближчих партнерів називає, наприклад, «Національний фронт» Ле Пена і бельгійський ультраправий Vlaams Block. Європейські соціал-демократи навіть серйозно замислилися над тим, щоб «попросити» словацьких колег зі своїх лав.
«Головною проблемою, - написала з цього приводу словацька центральна газета «Правда», - є моральний характер нового уряду, який тримається на трьох китах: популісті, п’яниці та брехуні». Словацьке правляче тріо нового скликання є, таким чином, найгіршим з усіх можливих після виборів варіантів. На розчарування підприємців, соціал-демократи ще перед виборами заявили про те, що мають намір згорнути деякі успішно зарекомендовані реформи, у тому числі й єдиний 19% прибутковий податок – щоб «відновити соціальну справедливість». Очевидно, як основна модель такої належить запровадити знову одну з найгроміздкіших систем податків і пільг, які тільки знала Європа – систему, що функціонувала за комуніста Мечара і не тільки успішно відлякувала іноземних інвесторів, але й перешкоджала розвитку словацьких приватних підприємств. Крім того, передбачається можлива реприватизація та нова система оподаткування доходів.
Що стосується правого радикала Слоти, то він, очевидно, добре усвідомлюючи власну непристосованість до реального вирішення економічних проблем, вимагав для своєї партії, на перший погляд, набагато менш важливий, але насправді – набагато зручніший з точки зору впливу на уми пост міністра освіти. До речі, SNS вже керувала освітнім відомством з 1994 по 1998 роки. В той час, як стверджують німецькі політологи, словацькі націоналісти, формально виконуючи мінімальні вимоги ЄС, встигли майже повністю змінити угорців на посадах директорів шкіл – під приводом небезпеки «мадяризації Словаччини» (посилаючись на ті часи, коли Чехословаччина входила до складу Австро-Угорської імперії).
Цікаво, що праві та ліві радикали, спокусившись можливістю урвати для себе частку влади, забули принципові розбіжності між собою і кинулися в уряд. Подібній поведінці непогано б повчитися словацьким Івану Івановичу з Іваном Никифоровичем – соціал-демократам і консерваторам. Дивись, і домовилися б.
Втім, схожі політичні пертурбації відбуваються не в одній лише Словаччині, та й не ця країна стала першою на шляху до радикалізації європейського Сходу. В середині червня Європарламент ухвалив резолюцію під назвою «Посилення расистських тенденцій у Польщі». У цій країні, якою відтепер керують брати-близнюки Лех і Ярослав Качиньські, до складу уряду входить, наприклад, ультраправа «Ліга польських сімей», один із членів якої вже в офіційній якості закликав до побиття гомосексуалістів.
Керівник Ліги та віце-прем'єр польського уряду Роман Ґертих ще в студентські роки, у 1989 році, реанімував сумнозвісну в довоєнній Польщі організацію «Всепольська молодь», яка закликала, зокрема, до співпраці з гітлерівцями та єврейських погромів. Сам Ґертих із задоволенням вітає час від часу «однодумців» гітлерівським салютом, а найвідоміша «акція» його партії – створення «антиабортного телефону», за яким будь-хто може зателефонувати й «накапати» на лікарів, запідозрених у тому, що вони проводять операції з позбавлення від плоду. Так це чи не так, але з цього моменту «закладеному» медику не позаздриш: його починають переслідувати за повною програмою, аж до побиття на вулиці. Віце-прем'єр Роман Ґертих – гідний продовжувач справи свого батька Матея, депутата Європарламенту, який запам'ятався колегам своєю палкою промовою, що вихваляла іспанського диктатора Франко. Ще один віце-прем'єр польського уряду не менш гідно доповнює правлячий тріумвірат: Анджей Леппер, лідер праворадикальної партії «Самооборона», який сам себе називає «поміркованим Гітлером».
Щоб протидіяти всім цим «новим європейцям», віце-шеф фракції європейських лібералів, німкеня Сильвана Кох-Мерин запропонувала Європарламенту замислитися, нарешті, про можливість застосування параграфа 7 Європейського договору. Згідно з цим параграфом, права держави-члена ЄС можуть бути обмежені або повністю скасовані, якщо ця держава порушує основи демократії і зневажає права людини, записані в Конституціях усіх європейських країн. «Європа повинна чинити на подібні уряди сильний політичний тиск, щоб члени національних кабінетів не могли навіть намагатися влаштовувати подібні расистські та націоналістичні демарші», - вважає вона.
У сусідній же Чехії, де консервативний союз ODS і соціал-демократи ніяк не можуть знайти виходу з патової ситуації, що склалася після виборів, страх наганяють не праві, а найщо є ліві. Найконсервативніша в Європі Комуністична партія Богемії і Моравії збільшила свій електорат за рахунок невдоволених Євросоюзом громадян, стурбованих скороченням соціальних гарантій. Комуністи сталіністського штибу стали третьою за силою партією в країні. Політологи вважають їх класичною партією протестного характеру – без чіткої економічної програми, однак привабливою для невдоволених нинішнім станом речей завдяки яскравим гаслам на зразок «все поділити».
Примітно, що й тут «ліві крайні», намагаючись отримати якомога більше голосів, не цураються гасел націонал-радикалів: боротьба проти інородців, «провідна роль чехів у Європі» - всі ці ідеї комуністи-інтернаціоналісти взяли у свій арсенал. Політики на зразок Вацлава Гавела їх просто ігнорували. Новий президент країни Вацлав Клаус був обраний на свою посаду вже за допомогою голосів, поданих за нього комуністами. Цілком можливо, що й соціал-демократи не погребують запросити їх до кабінету – заради «стабільного уряду», заради «інтересів народу» та інших речей, про які так люблять згадувати ті, кому хочеться влади заради влади.