Німецька модель мультикультурності зазнала беззастережного фіаско
Для позначення цієї строкатої «ліміти» довелося винаходити спеціальний термін. Колишній – «іноземний робітник», Fremdarbeiter – був скомпрометований за часів Гітлера. В результаті виникло політкоректне Gastarbeiter – слово, зрозуміле у всьому світі без жодного перекладу. І про яке на його батьківщині багато хто сьогодні хотів би забути.
Кінець терпінню
Після першої хвилі гастарбайтерів нахлинули друга і третя, а вслід за ними пішли хвилі, що складаються з близьких і далеких родичів переселенців, політичних та економічних біженців з усіх куточків Землі, співвітчизників, чиї предки покинули в незапам'ятні часи фатерланд... Сьогодні з 82-мільйонного населення Німеччини 15,6 мільйона мають іноземне коріння (зокрема близько чотирьох мільйонів мусульман). В абсолютних цифрах це рекорд для Євросоюзу. Аж до нинішньої осені вважалося, що «гості» мають повне моральне та юридичне право приходити в німецький монастир зі своїми статутами – дотримуватися того укладу життя, до якого звикли на батьківщині. Ця смілива доктрина, що передбачає, що рівноправне співіснування культур веде до суспільної гармонії, і отримала назву «мультикультурність». Втім, для українського вуха набагато більш промовистим є німецький варіант терміна – Multikulti. «Яхта» попливла саме так, як її назвали.
Історія п'ятнадцятирічного берлінця Домітіана Е., розказана таблоїдом Bild, на жаль, типова. Підліток, який проживає в районі Шарлоттенбург, був переведений через погану успішність з гімназії в реальну школу. З початком навчального року життя Домітіана перетворилося на пекло. «Мене цькували за те, що я говорю німецькою», – згадує школяр. Всього в класі було 29 осіб, з яких тільки двоє німці. Решта – араби та турки.
Проблеми, звісно, не обмежуються рамками середньої освіти. У цілій низці німецьких міст є квартали, де сьогодні небезпечно говорити як німецькою, так і будь-якою іншою європейською мовою. У тому числі, свідчить видання «Русская Германия», і російською. Молодь, яка патрулює ці квазігетто, шукає найменшого приводу для того, щоб показати, хто тут господар. Нерідко території, населені переважно мусульманами-мігрантами, повністю виходять з-під контролю влади. Найвідоміший приклад – район Марксло в Дуйсбурзі, що став у Німеччині, мабуть, вже загальною назвою. Поліція по суті капітулювала перед молодіжними бандами, які встановили тут свої порядки. Дійшло до того, що жертвами ксенофобії з боку мігрантів стають представники німецької політичної еліти. У цьому, зокрема, зізналася федеральний міністр у справах сім'ї Крістіна Шредер: їй неодноразово доводилося чути, що вона «німецька сука».
Показово, що свій сумний досвід мультикультурної взаємодії міністр наважилася оприлюднити лише тепер, коли розгорнулася запекла полеміка щодо проблеми мігрантів. Цієї осені в Німеччині ніби прорвало греблю: все те, про що всі знали, але боялися сказати, стало предметом дебатів. Ще півроку тому таке було абсолютно немислимо. До тяжкого хреста політкоректності, який несуть сьогодні всі цивілізовані країни, додавався тягар історичної провини за діяння нацистів. Як наслідок демократія і гласність у ліберальній ФРН закінчувалися там, де починалася тема міжнаціональних відносин. Про «гостей» – або добре, або нічого.
Чим викликаний нинішній переворот у суспільній свідомості? Відповіддю може слугувати назва книги, що з'явилася в середині літа і відразу увійшла до списку бестселерів: «Кінець терпінню». Авторка, суддя ювенальної (дитячої) юстиції Кірстен Гайзіг з берлінського району Нойкельн, загинула за нез'ясованих обставин за кілька днів до виходу свого дослідження: тіло знайшли в лісосмузі. Важко сказати, якою мірою смерть може бути пов'язана з професійною діяльністю Гайзіг (офіційна версія – самогубство), але зміст книги мимоволі наводить саме на цю думку.
Не шкодуючи тонких почуттів читачів, суддя докладно описує те кримінальне болото, в яке занурюються населені мігрантами квартали німецької столиці: 80 відсотків усіх неповнолітніх злочинців, за підрахунками Гайзіг, – вихідці з арабських та турецьких сімей. У середовищі мігрантів, які сидять на соціальній допомозі, малограмотних, але гидують чорною роботою, свої поняття про добро і зло: той, хто не побував на тюремних нарах, не вважається тут справжнім чоловіком.
Уроки німецької
«Кінець терпінню» посідає друге місце у списку найпопулярніших новинок німецького книжкового ринку. На першому – книга колишнього члена правління Бундесбанку Тіло Зарраціна «Німеччина знищує сама себе». Саме її і слід вважати відправною точкою сум'яття умів. При тому, що нічого принципово нового Заррацін загалом не сказав. Просто видав все, що думає про мігрантів. А думає він про них – особливо про мусульман – дуже і дуже погано. До якостей, притаманних цій частині населення, Заррацін відніс, зокрема, природну лінь, кримінальні нахили та недостатньо високий IQ. Мовляв, тільки й уміють, що виробляти на світ «дівчаток у хустинках». А розплачуються за цей «демографічний вибух» німецькі бюргери, яких своєю чергою стає все менше. Словом, «самознищуємося».
Перша реакція істеблішменту була передбачуваною. Хор голосів, що засуджували «расиста» Заррацина, включав і владу, і опозицію. Ангела Меркель висловила переконання, що правління Бундесбанку не потерпить присутності в ньому людини з такими поглядами. Водночас керівництво СДПН, до якої належить збурювач спокою, розпочало процедуру виключення його з партійних лав. Але далі сталося непередбачуване: чим більшої обструкції Заррацин зазнавав зверху, тим серйознішу підтримку знаходив знизу. Експерти заговорили про кризу всієї політичної системи. Нагадаємо: йдеться про країну, яка є провідною європейською економікою, становим хребтом Євросоюзу. Криза державності в цьому євросуб'єкті – це вам не якісь жалюгідні боргові проблеми Греції.
Власть заметалася. То Ангела Меркель заявляє, що не потрібно табуіювати той факт, що молодих мусульман відрізняє підвищена схильність до насильства. То повідомляє, що «мечеті будуть сильніше, ніж раніше, впливати на вигляд німецьких міст», і закликає не бачити в цьому нічого поганого. То особисто вручає Потсдамську премію – «за внесок у боротьбу за свободу слова» – данському художнику Курту Вестергаарду, який прославився карикатурами на пророка Мухаммеда.
Свій внесок у коливання генеральної лінії зробив і президент Німеччини Крістіан Вульф. У промові, присвяченій 20-річчю німецької єдності, він заявив, що іслам є такою ж частиною Німеччини, як іудо-християнська культура. Вульф хотів, звісно, як краще – заспокоїти пристрасті. Але в результаті плеснув у вогонь таку порцію масла, що полум'я злетіло до небес.
Капітулянтські, на думку багатьох німців, висловлювання Вульфа змусили вступити в бій важку баварську артилерію – Хорста Зеехофера, прем'єра найбагатшої німецької землі і за сумісництвом лідера Християнсько-соціального союзу. Баварець не залишив каменя на камені від тез президента-миротворця, заявивши, що мультикультурність померла, а на зміну їй має прийти Leitkultur (можна перекласти як «головна культура», або «культура титульної нації»). Крім того, Зеехофер запропонував свій план реформування міграційної політики, в першому пункті якого стверджується, що «Німеччина – не країна іммігрантів». Серед іншого баварець пропонує ввести жорсткі санкції щодо «гостей», які засиділися на шиї у господарів. Не бажаєш ні працювати, ні вчитися – позбавляєшся допомоги.
Саме такою була диспозиція перед історичним виступом канцлера на з'їзді Молодіжного союзу. Ситуація вимагала визначитися. Зробивши черговий реверанс у бік президента – іслам, безумовно, «частина Німеччини, і це видно не тільки по футболісту Езілу» (гравець національної збірної), – Меркель, по суті, розділила основні тези «яструба» Зеехофера. Мігрантів потрібно не тільки ублажати, але й суворо вимагати від них. Вони зобов'язані дотримуватися законів і знати німецьку мову. Більше жодних посилань на самобутність. Дівчата-мусульманки зобов'язані брати участь у всіх загальношкільних заходах, включаючи заняття з плавання. Крім того, «нам не потрібні такі мігранти, які обтяжують нашу соціальну систему».
...Те ж саме сьогодні можна спостерігати і у всій решті Європи: майже всі, навіть найліберальніші уряди йдуть на обмеження прийому гостей з «чужих культур». Процес цей цілком природний. Старенька Європа явно перебрала з дозою гостинності. Але в цій роботі над помилками, як і у всякій справі, головне – дотримати міру. Інакше кажучи, Німеччина повинна бути, звісно ж, понад хибно зрозумілою політкоректністю. Але аж ніяк не ueber alles.
Андрей ВЛАДИМИРОВ.
