У жовтні минулого року офіційний Рим підписав дивовижний договір з людиною, яка довгі роки вважалася ворогом демократії №1 – лівійським диктатором, полковником Муаммаром Каддафі. Суть договору: на території Лівійської Арабської Джамахірії на італійські гроші облаштують спеціальні табори, де утримуватимуться біженці з країн Африки, які вже багато років нескінченним потоком течуть через Лівію до Італії.
Крім того, керівники поліцейських відомств обох держав підписали ще й таємну угоду, згідно з якою Італія постачає Лівії вертольоти, радарні установки та електронні прилади нічного бачення – усе для того, щоб лівійці могли пильніше стежити за своїми кордонами, що знаходяться неподалік від італійського узбережжя. За свої корисні табірні послуги Каддафі попросив в італійців зовсім небагато – підтримки під час голосування в ООН з питання про зняття ембарго на торгівлю зброєю з Лівією.
Табори біженців у пустелі... Ще минулого року керівники держав Євросоюзу поклали схожий проект, представлений британським урядом, під сукно. Тоді Лондон запропонував на європейські гроші створити «центри» для біженців у прикордонних з Євросоюзом країнах – Албанії, Україні, Росії та Марокко, – причому, згідно з цим проектом, до цих таборів мали бути відправлені також і шукачі політичного притулку, які вже потрапили до країн ЄС. Сьогодні ця тема, здається, знову стала актуальною.
Нещодавно міністр внутрішніх справ Німеччини Отто Шілі, очевидно, перебуваючи під враженням відчайдушної рятувальної операції німецької благодійної організації Cap Anamur (зафрахтоване цією організацією судно зняло в Середземному морі з тонучого порома 37 африканців, після чого керівництво Cap Anamur буквально викрутило руки італійському уряду, домігшись допуску цих людей до країни), заявив приблизно таке: «Африканські проблеми мають вирішуватися в Африці! Ми хочемо дати можливість біженцям, які зараз із ризиком для життя перетинають Середземне море, подати свої заяви в країнах Північної Африки», – за що й отримав справжню бурю критичних зауважень від багатьох німецьких політиків.
Наприклад, віце-шеф фракції ХДС у Бундестазі Вольфганг Шойбле охрестив цей проект «концтаборами в Сахарі» і наголосив, що такі табори «в жодному разі нічого не вирішать». Скандинавські країни, традиційно дружньо налаштовані до біженців-африканців, також поставилися до висловлювань Шілі без особливого розуміння. «Кожен біженець повинен мати можливість подати заяву про політичний притулок у тій країні, де він хотів би залишитися», – така загальна позиція Скандинавії, висловлена шведським міністром у справах міграції Барбро Хольмберг.
Норвегія, яка не є членом ЄС, запровадила власне регулювання, за якого біженці з так званих «країн, де немає безпосередньої загрози», отримують відповідь на свої заяви протягом 48 годин з моменту подання. «Ми називаємо це Quick in – quick out, – каже Остейн Мьярум, радник прем'єр-міністра Норвегії. – Чутки про нашу систему поширилися вже досить далеко. Наша мета – не допустити, щоб люди, яким на батьківщині справді загрожує небезпека, страждали через економічних біженців».
Незважаючи на такий розбрід у проектах, основний шлях Євросоюз для себе вже обрав: проблеми з біженцями повільно, але впевнено відсуваються в напрямку кордонів ЄС – як у прямому, так і в переносному сенсі. У червні минулого року керівники країн ЄС виділили загалом 400 млн. євро на зміцнення зовнішніх кордонів, а також на роботу з так званими транзитними країнами, через які в Євросоюз течуть потоки біженців, і з країнами-джерелами.
За допомогою системи Eurodac, яка збирає в центральному комп'ютері в Люксембурзі оцифровані відбитки пальців усіх шукачів політичного притулку, які подали заяву, лише у 2003 році відповідні органи країн ЄС змогли перехопити 17 тис. так званих повторних заяв. А загальний результат політики посилення контролю такий: за останні 10 років кількість поданих заяв на надання політичного притулку в Євросоюзі зменшилася вдвічі.
Незадовго перед 1 травня 2004 року, дня вступу до Євросоюзу 10 нових членів, Рада міністрів ЄС домовилася про спільне тлумачення так званої безпечної третьої держави – тлумачення, запропонованого німецьким урядом. «Це кінець індивідуального підходу до права на політичний притулок», – обурюється правозахисна організація Pro Asyl. Тому що визначати, яка країна є достатньою мірою безпечною, і відправляти туди шукачів політичного притулку на цей момент будь-яка країна ЄС може самостійно.
Наприклад, Польща в основному відправляє біженців в Україну, з якою вона підписала відповідний договір. Крім України безпечними вважаються Росія та Білорусь. «Хоча досі ми туди не вислали чеченців», – повідомляє Ян Вегржин, керівник польського відомства у справах іноземців. При цьому 90% біженців, які перебувають у Польщі, – чеченці, багато з них приїхали цілком легально, потягом через Брест. Інші ж біженці – пакистанці, індійці, в'єтнамці – застряють із зовнішнього боку польського кордону: у пересильних в'язницях або таборах у Мукачеві, Чопі та інших містах Західної України.
Східний кордон Польщі, який тепер став і кордоном Євросоюзу, поступово перетворюється на другу залізну завісу: біженців перехоплюють добре оснащені прикордонники та митники. Або, як це сталося нещодавно, їх топлять у прикордонних озерах контрабандисти, які взяли в нещасних людей гроші за «допомогу» в переході кордону, – місяць тому українські прикордонники виловили вантажівку з 27 мертвими афганцями...
«Тим часом колишні транзитні країни стають потроху країнами-цілями», – вважає П'єр Россі-Лонжі з Міжнародної організації з проблем міграції. Не тільки тому, що підвищується їхній рівень життя або критерії прийняття біженців підлаштовуються під загальноєвропейські, але й тому, що в розширеному Євросоюзі розподіл обов'язків ще вельми розпливчастий.
Відповідно до вироблених Радою міністрів ЄС правил, біженець повинен подавати свою заяву в країні, до якої він потрапив із самого початку, або його буде депортовано. «Ми вже отримуємо перші запити зі Швеції та Австрії про повернення біженців із цих країн назад до нас, – розповідає Люція Войсніс, керівник литовського відомства у справах біженців. – Зараз потрібно встановити, що ці люди насправді вперше потрапили саме сюди. Нам просто бракує досвіду для таких справ».
Для нових європейців незвична сама думка, що біженці можуть залишитися і мають бути інтегровані в суспільство. «Більшість із них просто вирушає далі – у Берлін, Лондон чи Амстердам, – говорить Мартін Розумек із чеської благодійної організації OPU. – Причому влада розраховує на їхнє зникнення».
Скептики, подібні до комісара ООН у справах біженців, голландця Рууда Любберса, уже зараз зайнялися сумними пророцтвами: на їхню думку, система прийому біженців у Євросоюзі незабаром просто зазнає краху. В принципі, його прогноз цілком виправданий: навіть у найкращі роки економічного процвітання соціальні системи європейських країн не були розраховані на ту кількість біженців, яка хлинула в наші дні, здебільшого з африканських і близькосхідних країн. За часів же кризи з цим потоком навряд чи взагалі можна впоратися. Що ж, виходить, вихід один – задраїти люки?