Тяжка ноша демократії. Те, що дозволено тирану, неприпустиме для демократичної держави. Вона має понад усе дотримуватися прав людини і брати на себе гуманітарні зобов'язання. І про це знають усі сирі та ображені, усі вбогі, ні на що не здатні й ті, хто прагне сісти на шию багатому суспільству. Але вони не знають – а може, не хочуть думати про це, – що й демократична держава зовсім не богадільня, вона захищає себе від нахлібників, особливо прийшлих, жорстко й безкомпромісно, хоча, звісно, не як якийсь тиран-самодур, а з дотриманням норм демократії та гуманітарного права. І тому виходить те, що виходить.
Кельн витрачає на прогодування нелегально перебуваючих у місті іноземців до тридцяти мільйонів на рік. Як же набігає така гігантська сума? А сама собою. Зазвичай за рік у місті з'являється до чотирьох з половиною тисяч нелегалів. Більшість потрапляють сюди без візи, як клієнти процвітаючого нині бізнесу з контрабанди людей. Їх провозять, наприклад, у вантажних трейлерах – замаскованими товаром, у порожніх отворах стін і дахів, навіть у холодильних камерах. Найбільші постачальники нелегалів для Німеччини – країни колишньої Югославії, Туреччина, Африка, Східна Європа. Лише деякі намагаються отримати статус політичного біженця – довести факти переслідування нелегко, розраховувати на успіх майже не доводиться.
Більшість же приходить до Відомства у справах іноземців, де чотири роки тому заснували навіть спеціальний «пункт обслуговування» такої клієнтури під назвою Gemeinsame Anlaufstelle – умовно це можна перекласти як «загальний пункт прийому» або, з таким самим успіхом, «пункт здачі». Тут охочий залишитися в Кельні нелегал отримує анкету, на більшість питань якої намагається не відповідати. Коронний номер – втрата документів. Це тому, що нелегал-початківець зазвичай вступає на свій тернистий шлях добре поінформованим.
Простий трюк допомагає йому затриматися на землі своєї мрії набагато довше за максимально дозволені чотири тижні. Деяким вдається протриматися не один рік. Демократичні порядки дозволяють звернутися до адвоката і з його допомогою дуже довго викачувати свої «права людини», а разом із ними й кошти з міської скарбниці – тому що на час, протягом якого триває розгляд, здобувачу надається нормальна соціальна допомога: майже €350 на місяць на витрати, оплата житла, відшкодування інших необхідних додаткових витрат.
Ось легендарний, але не унікальний випадок Юсуфа Л. Він одразу повідомив, що прибув із Боснії, а документи, звісно, загубив. Чиновники завели листування з боснійським посольством, звідти відповідали, що в цій країні не знають Юсуфа Л. Листування тривало доти, поки під час санкціонованого огляду квартири нелегала не було знайдено певне свідоцтво, з якого випливало, що його власник є громадянином Хорватії. Негайно були підготовлені документи на видворення до Хорватії, але тут Юсуф Л. пред'явив медичний висновок про посттравматичний синдром, яким страждає з тих пір, як на батьківщині потрапив у зону бойових дій. За рахунок міської скарбниці було проведено повторне освідування, яке не підтвердило висновків першого. Юсуф Л. заявив протест. Тяганина завершилася у Вищому адміністративному суді в Мюнстері поразкою заявника. Знову готуються документи на видворення, але Л. приносить новий висновок лікаря, згідно з яким він належить до суїцидальної групи ризику. Починається нове коло: експертиза – суд – протест...
Насправді шанси бути залишеним на постійне проживання в Німеччині з особистих причин мізерні, 95% таких спроб закінчуються видворенням із країни. Не став винятком і Юсуф Л. Але за два дні до остаточно призначеної дати він «лягає на дно», зникаючи з поля зору влади і – поки що – звільнивши місто від подальших фінансових витрат. Чи переклавши їх із соціального відомства на поліцію?
Більшість же нелегалів наостанок ще раз користується казенними коштами – їм оплачують рейс додому. Двічі на тиждень із дюссельдорфського аеропорту стартують чартерні спецрейси. У середньому за рік видворяються 5 тис. осіб. При цьому спеціально призначений уповноважений із видворення небажаних іноземців стежить за тим, щоб процедура проходила з дотриманням усіх гуманітарних стандартів.
Ніхто не знає, скільки в Німеччині нелегально проживаючих іноземців, оцінки коливаються в широкому діапазоні: від ста тисяч до мільйона. Одних приваблює свобода, інших – халява. Вилітаючи зрештою з країни, до цього вони встигають влетіти в копієчку. Але хто сказав, що демократія має бути дешевою? Усі хороші речі на цьому світі дорогі.