Прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо особисто зустрічав сирійських біженців в аеропорту
Як повідомляє Бі-бі-сі, все почалося з падіння Сайгона. Уряд Південного В'єтнаму впав під натиском сил північан, і країна була возз'єднана під правлінням комуністичної партії: на захопленій території почалися арешти, етнічні чистки, табори «перевиховання» та інші репресії. Новий лад припав не до душі досить багатьом жителям півдня В'єтнаму, і вони стали тікати з країни – в основному, морем.
Так з'явилися «люди на човнах» (boat people): між 1975 і 1995 роками близько двох мільйонів людей втекли з В'єтнаму на перевантажених до межі утлих човниках. Човни тонули у відкритому морі, на них нападали пірати, а вижилі мігранти осідали в таборах для біженців у Таїланді, Малайзії, на Філіппінах. Жахливі сцени масової втечі не сходили з екранів телевізорів.
Варто нагадати, що відбувалося це в ті роки, коли ще дуже багато політиків і виборців прекрасно пам'ятали Другу світову війну, Голокост – і масові потоки біженців з Європи. І світ жахнувся. В'єтнамських емігрантів стали приймати чи не в усіх країнах світу – від Америки до Аргентини, від Ісландії до Ізраїлю, від Китаю до Канади.
Уряд Канади взяв на себе зобов'язання прийняти 60 тисяч в'єтнамських біженців. І раптово зіткнувся з проблемою. Справа в тому, що існуюча на той момент канадська інфраструктура з прийому біженців була розрахована максимум на кілька тисяч людей на рік – і аж ніяк не десятки тисяч. Країна виявилася не в змозі виконати власну обіцянку. І тоді уряд в Оттаві звернувся за допомогою до громадян.
Так була створена програма приватного спонсорування біженців, яка працює досі. Будь-яка група з п'яти осіб (у тому числі будь-які асоціації, культурні центри, церковні парафії тощо) могли зібрати суму грошей, необхідну для того, щоб забезпечити іммігрантам допомогу протягом їхнього першого року перебування в країні, і звернутися до уряду з проханням знайти їм відповідного біженця або навіть цілу сім'ю.
Біженців канадська влада відбирає за кордоном: ті, хто просить притулку, ретельно перевіряються імміграційною службою, королівською жандармерією та іншими спецслужбами. Весь процес займає приблизно рік – лише після цього мігранти можуть потрапити до Канади.
Громадяни, які виступають спонсорами прийому, можуть висловити свої преференції: хтось хоче привезти родичів або колишніх сусідів, хтось віддає перевагу вихідцям з тієї ж етнічної або релігійної групи.
Так, серед сирійських біженців, які вже прибули до Канади, багато етнічних вірмен – їх спонсорують місцеві вірменські громади (чиї предки, до речі, в основному самі – вихідці з Лівану та Сирії). Асоціації ЛГБТ спонсорують біженців-геїв з таких країн, як, наприклад, Іран, де тим загрожує смертна кара. З 60 тисяч в'єтнамських біженців, прийнятих Канадою 40 років тому, приблизно половина була спонсорована приватними громадянами з різних куточків країни.
Переконавшись у тому, що програма працює, федеральний уряд Канади залишив її в силі, і з тих пір тільки приватні громадяни привезли до країни понад 200 тисяч вимушених переселенців з усіх можливих країн. З початку сирійської кризи програма значно розширилася, і зараз проблема полягає вже в нестачі біженців. На процес перевірки біженців за кордоном йде час, державні підрозділи та спецслужби працюють не поспішаючи, і зараз сотні й сотні груп людей, які прагнуть допомогти біженцям, сидять і чекають, коли, нарешті, вони зможуть це зробити.
Саме тому в Канаді все голосніше лунають голоси, які закликають прийняти в країну мігрантів із Сирії, яким Дональд Трамп заборонив в'їзд до США. Процес перевірки біженців, який застосовує Америка, – один із найсуворіших і триває в середньому два роки. Канадські виборці, церкви, синагоги та мечеті вказують на те, що тисячі цих біженців уже були ретельно перевірені, і просять у влади дати їм можливість спонсорувати цих людей.
Така «приватизація» має одразу кілька переваг. По-перше, країна може приймати більше біженців – при цьому виборці відчувають, що вони особисто причетні до контролю за процесом міграції. По-друге, біженці швидше і легше інтегруються в місцеве суспільство, оскільки у них з першого дня виникають широкі та тісні зв'язки. І по-третє, уряд економить бюджетні гроші.
Щоб спонсорувати прийом, група громадян повинна зібрати достатньо грошей для допомоги новоприбулим на цілий рік. В середньому йдеться приблизно про 10 тисяч доларів на одного біженця (або 20 тисяч – на сім'ю з чотирьох осіб). Спонсори знаходять новоприбулим житло, зустрічають їх в аеропорту, привозять у новий дім, знаходять їм меблі, начиння, одяг, допомагають записатися на курси англійської або французької мови, допомагають шукати роботу і так далі.
Результат наявний: після трьох років перебування в країні безробіття серед «приватних» біженців значно нижче, ніж серед тих, кому аналогічну допомогу надавав уряд. Крім того, «приватники» краще володіють мовою і більш інтегровані в місцеву спільноту.
Частково це відображає суто місцевий підхід до іммігрантів: і уряд країни, і більшість пересічних канадців ставляться до новоприбулих не як до незрозумілих прибульців, а як до майбутніх громадян і вже теперішніх сусідів.
Крім того, Канада, як і багато інших країн Заходу, переживає демографічну кризу: населення продовжує старіти, і в багатьох секторах економіки вже починає відчуватися нестача робочих рук. Практично всі в Канаді усвідомлюють тісний зв'язок між міграцією та економічним зростанням, і провінції змагаються між собою, намагаючись залучити якомога більше іммігрантів, у тому числі й біженців. Федеральний уряд встановлює лише річну квоту на кількість прибуваючих до країни.
Під час передвиборчої кампанії 2015 року всі три основні політичні партії також змагалися в тому, хто пообіцяє прийняти більше біженців. Правляча тоді Консервативна партія обіцяла прийняти 10 тисяч сирійських біженців протягом трьох років. Нова демократична партія мала намір прийняти 10 тисяч за один рік. Ліберальна партія, своєю чергою, клялася прийняти 25 тисяч уже до кінця року.
Прийшовши до влади, Ліберальна партія виконала свою обіцянку – тільки не до 1 січня, а до середини лютого. Прем'єр-міністр Джастін Трюдо особисто зустрічав сирійських біженців в аеропорту.
Канадській програмі приватного прийому біженців скоро виповниться 40 років. Зараз, коли кількість біженців у світі продовжує зростати, нею зацікавилися й інші країни. Уряди Австралії, Великої Британії і навіть Аргентини висловили свій інтерес, однак поки не вжили жодних конкретних заходів.
Канадську програму помітили й багато хто в США. Приходи багатьох церков, мечетей і синагог, де хотіли допомогти біженцям, зрозумівши, що в Америці їм це навряд чи вдасться, зараз збирають гроші та відправляють їх своїм одновірцям у Канаді – щоб ті могли врятувати людські життя, запросивши біженців до себе.
А Канада залишається прикладом того, як мобілізувати громадянське суспільство на допомогу тим, хто її потребує, як краще інтегрувати самих біженців і заощадити при цьому бюджетні кошти. І при цьому відчуває почуття моральної переваги.