Роман Маца впевнений – культура і гумор є універсальною мовою, що стирає кордон між різними політичними поглядами
Як зазначає «Радіо Прага», цього разу Роману вдалося проїхати її з кінця в кінець: Київ, Бердянськ, Маріуполь, північ Донецької області, Житомир. Роман приїхав в Україну на запрошення організації «КВН», яка, можливо, і сягає корінням в історію «Клубу веселих і кмітливих», проте розшифровується інакше – «Країна Веселого Народу». Учасники цієї програми проводять різні заходи, виставки, семінари, покликані хоча б частково нормалізувати життя на сході України, на території, прилеглій до району бойових дій.
З «КВН Україна» Роман Маца співпрацює вже понад чотири роки, крім того він давній учасник програми Ради Європи «Рух проти ненависті», яка діє в 40 країнах, у тому числі на сході України.
– Ви поїхали в Україну самостійно, чи з іншими чеськими активістами?
– Зі мною був один колега, який вперше потрапив в Україну. Спочатку для нього це стало культурним шоком, але зараз він відчуває такі емоції, які не забуде до кінця життя. Це дуже незвичайна з точки зору чехів країна і все, що в ній відбувається, викликає дуже сильні емоційні переживання.
– Зазвичай самим жителям країни незрозуміло, що саме мають на увазі іноземці, коли говорять «культурний шок». Що ж так здивувало вашого колегу, коли він вперше потрапив в Україну?
– У нас люди закриті, а там вони більш відкриті, і якщо ми звикаємо до певної поведінки, інше для нас може стати шоком. Чехія входить до Євросоюзу, за рівнем розвитку вона на 25-му місці у світі, а Україна – набагато нижче, це видно на вулицях міст, видно по розрусі. Ця картина теж може шокувати.
– Під час вашої останньої поїздки ви зіткнулися з чимось новим, чого не бачили раніше?
– На сході України ми доїхали з Маріуполя до Святогірська, проїхали вздовж лінії фронту. Наприклад, ми опинилися всього за пару кілометрів від міста Мар'їнка, яке розташоване на околиці Донецька. Ми їздили містами, де проходили військові дії. Все це, звичайно, викликає сильні емоції. При цьому видно, що люди прагнуть нормально жити, на городі росте картопля... З одного боку, там йде нормальне життя, з іншого – зрозуміло, що там відбувалося, все це викликає складні емоції.
– Ви зустрічалися з людьми, які пережили війну і брали участь у бойових діях?
– Звичайно, я зустрічав багато таких людей, причому не тільки з української, але з протилежної сторони. Всі вони втомилися від цього, вони хочуть просто нормально жити, нормально спілкуватися. І вони вже це роблять, тому що й переживши війну, неможливо говорити про це вічно – вже просто немає сил.
– Ви говорите про великі відмінності між Чехією та Україною, а мені завжди здавалося, що це дві близькі культури, які значною мірою мають спільне центральноєвропейське минуле, а частина України колись входила до складу Чехословаччини. Ви відчули, перебуваючи в Києві, щось близьке до Чехії?
– Я відповім інакше: в Україні відчувається багато чого, що зближує її з Чехією. Наприклад, у Житомирі існують товариства волинських чехів. З ними у мене була прекрасна зустріч, яка викликала сильні емоції. Чехія – маленька країна, нас не дуже багато у світі, і коли зустрічаєш так далеко від дому щось дуже близьке, це викликає сильні почуття. Мені дуже сподобалося, що зустрів представницю однієї з цих організацій, яка відноситься вже до п'ятого покоління, що живе на Волині, але чудово говорить чеською. Люди зберігають там мову і традиції, що завжди приємно бачити чехам.
– У Чеській Республіці здійснювалася програма з надання притулку етнічним чехам, які проживають в Україні, в зоні бойових дій. А ті чехи, з якими ви зустрічалися, думають про повернення на історичну батьківщину?
– Насправді, багато хто вже поїхав. Звичайно, ситуація в Україні невизначена, а людям важливо нормально жити своїм життям, виховувати дітей, і вони шукають якийсь вихід. І якщо вони є етнічними чехами, то це для них може стати рішенням. Правда, багато людей у Чехії думають, що вони просто хочуть скористатися можливістю сюди приїхати, отримати тут підтримку і до кінця життя лежати на дивані, що, звичайно, не так. Просто люди приймають логічне рішення в ситуації, коли потрібно знайти якийсь вихід.
– Не так давно сталася гучна вбивство – у центрі Києва загинув журналіст Павло Шеремет. Що ви відчували, коли спілкувалися з представниками українських ЗМІ – вони налякані чи вже звикли жити в цій реальності? Все ж там – світ набагато жорсткіший, ніж чеський медіапростір.
– Я був там трохи раніше, ніж сталося це вбивство, але я впевнений, що вони працюють як раніше, не звертаючи уваги на тиск з боку якихось політиків, олігархів. Події Майдану посилили активну громадянську позицію. Люди перестали боятися, почали говорити про те, що вони думають, з'явилося багато незалежних ЗМІ, небайдужих до того, що відбувається. Тому якщо у людей є бажання щось змінити, їм треба бути хоробрими.
– Як ви в цілому оцінюєте суспільну та політичну ситуацію в країні?
– Це питання слід розглядати з двох сторін. Україна – це не лише її уряд. Там завжди було розділення на захід і схід, на тих, хто говорить російською, і тих, хто говорить українською, але ця війна їх об'єднала. І той, хто говорить російською, захищає Україну і є її патріотом. Ця патріотична позиція не означає, що ці люди підтримують нинішню владу – ми знаємо, що вона не має найсильнішої підтримки. Звичайно, там присутній певний хаос, там багато проблем і мало успіхів. Важко чогось досягати, коли в країні йде війна, і зрозуміло, що коли життя людей не покращується, економіка не зростає, гривня впала втричі, це не підвищує довіру до влади. Однак любов до країни – це щось інше. Коли я спілкуюся з українцями, вони зазвичай кажуть: «У нас страшно жити, у нас погано, але ми любимо свою країну!»
– Ви раніше згадали, що чеські ЗМІ дещо спотворюють те, що відбувається в Україні. Тобто існує певна необ'єктивність у тому, як цю країну показують всередині Чехії?
– Я б не назвав це необ'єктивністю. Справа в тому, які відомості про цю країну нам пропонують – виключно про політичні проблеми, війну. Це створює враження, що нічого іншого там не відбувається. А Україна – велика країна, близька до нас, де живе багато людей, тому її варто показувати і в іншому ракурсі, щоб ми не забули, що й там люди прагнуть до нормального життя.
– Вважаю, що Чехія пам'ятає про існування України хоча б тому, що розроблено державний проект із залучення звідти трудових ресурсів. Зараз багато говорять про необхідність полегшити отримання дозволу на роботу, але все це наштовхується на бюрократичні перепони. Можливо, у певному сенсі, на українців у Чехії дивляться як на дешеву робочу силу?
– Звичайно, є люди, які сприймають українців як дешеву робочу силу. В основному, це ті, хто боїться, що українці в них щось заберуть, що українці становлять для них загрозу. Інші, у ситуації з мігрантами в Європі, будуть вітати те, щоб у нас жили саме українці. Треті мають досвід спілкування з українцями, які переїхали до Чехії. Вони знають, що українці – абсолютно нормальні люди, такі ж, як ми. Тобто існують різні погляди. Думаю, негативне ставлення та різкі висловлювання на адресу українців можна почути, скоріше, в якійсь сільській пивній, де ненавидять усіх і кожного, і вважають, що всі довкола винні в їхньому поганому житті.