Експерт у галузі міграції Омар Бенхаміда виріс у швейцарському дитячому будинку під егідою організації Kinderdorf Pestalozzi і працює зараз у Цюриху
– Як, на вашу думку, ставляться до мігрантів компетентні органи Швейцарії та інших європейських країн?
– І Швейцарія, і європейські країни загалом добре поводяться з мігрантами, особливо з країн ісламського світу. Європа дала їм усе, в чому їм відмовили багаті держави близькосхідного регіону. Наскільки я знаю, наприклад, Саудівська Аравія не прийняла у себе жодного біженця з Ємену, Сирії чи Іраку.
Враховуючи розташування, площу та чисельність населення Швейцарії, можна абсолютно точно заявити, що Конфедерація виконала і навіть перевиконала свою гуманітарну місію. Не можна забувати, що понад 20% населення цієї країни становлять іноземці. Швейцарці вже з 2011 року, як тільки в арабському світі почалися політичні хвилювання, зробили для них дуже багато як у політичному, так і в суто людському плані.
– Деякі швейцарські політики запропонували пару місяців тому більше не приймати біженців. Як слід розуміти такий заклик у контексті того, що ви сказали?
– Давайте «відмотаємо» трохи назад. Протягом останніх десятиліть змінилося дуже багато. По-перше, всі іммігранти, які прибували до Швейцарії в 1950-х і 1960-х роках, були європейцями. Більше того, всі вони були християнами, тобто у них уже було щось спільне зі швейцарцями. Але навіть уже в той період, бачачи, як у їхній країні збільшується поступово кількість німців, італійців, португальців, швейцарці починали хвилюватися, у них виникало відчуття, що звичний спосіб життя починає руйнуватися на очах.
Потім, на початку 1980-х і в 1990-ті роки, коли в країну стали приїжджати арабські, турецькі та албанські іммігранти, у Швейцарії виникла ісламська громада. І ось тоді швейцарці дійсно зіткнулися з абсолютно новими традиціями, звичаями та культурними аспектами. Це, зрештою, і призвело до зміни їхнього ставлення до іноземців загалом у гірший бік. Звісно, свою роль тут відіграли непроста міжнародна обстановка, збільшення кількості збройних конфліктів, актів насильства та тероризму. Тому швейцарці бачать величезну різницю між «німецькими чи італійськими трудовими кадрами» та «особами, які шукають притулку з Тунісу чи Іраку».
– Дуже багато хто ж думає, що всі іноземці «паразитують» на швейцарському суспільстві та відбирають у місцевих роботу?
– Нічого подібного! Такого роду негативні образи почали поширюватися засобами масової інформації особливо наполегливо після терористичних атак 11 вересня 2001-го року. Але така позиція – це просто сюрреалізм якийсь, адже багато галузей економіки Конфедерації просто зупиняться, якщо іноземці раптом покинуть Швейцарію. Хто будував міста в 1960-х, хто займається їх прибиранням зараз? Хто будував дороги, рив тунелі та зводив мости? Звісно, іноземці!
Ця країна не зможе зберегти свій добробут ні зараз, ні в майбутньому без допомоги комп'ютерників з Індії, банківських службовців з Німеччини та Америки, і т.д. Крім того, швейцарська система охорони здоров'я елементарно перестане працювати, якщо лікарі, медсестри та обслуговуючий персонал з Близького Сходу раптом візьмуть і разом поїдуть. Швейцарське суспільство іноді про це забуває. А тут ще й ЗМІ підливають масла у вогонь, підкреслюючи лише проблеми та негативні сторони життя іммігрантів у країні, замість того, щоб вказувати ще й на всі ті факти, про які я щойно говорив.
– Нерідко можна почути, що, мовляв, іноземці не докладають достатньо зусиль для своєї успішної інтеграції у швейцарське суспільство. Однак, як мені здається, питання, пов'язані з інтеграцією італійських іммігрантів, обговорювалися свого часу в дещо іншому тоні, особливо порівняно з тим, як дебатується зараз проблема соціальної інтеграції осіб арабського, албанського чи турецького походження?
– Насправді жодних істотних відмінностей тут не було. Я добре пам'ятаю, як італійці в 1960-х-1970-х роках жили фактично в гетто, будучи змушеними працювати від світанку до заходу сонця. Після роботи вони поверталися до своїх сімей або спілкувалися зі своїми друзями, теж італійцями. У мене є, наприклад, італійські друзі, які вже понад півстоліття прожили в Цюриху, але досі так і не говорять німецькою.
Я вважаю, що інтеграція починається з вивчення мови. Мова – це перше, що тобі потрібно для того, щоб зрозуміти «правила гри» в новому соціальному середовищі. Сама по собі інтеграція була дуже складним процесом, адже раніше Швейцарія особливо не підтримувала мігрантів і про них не піклувалася. Тепер все змінилося. Сьогодні в кожному кантоні та кожному місті є інтеграційні бюро або служби, які забезпечують іноземців необхідною допомогою для якомога швидшої інтеграції.
Крім того, ці служби надають різні можливості для вивчення іноземцями мов країни. Тут попутно слід зазначити, що, як правило, для італійських, французьких та португальських іммігрантів діяв принцип: «Я поїду до Швейцарії, попрацюю там років п'ять, а потім повернуся на батьківщину і на зароблені та зекономлені гроші побудую собі будинок». Так само справи йшли і з північноафриканськими іммігрантами, які переїжджали до Франції після Другої світової війни.
Іноземці, які діють так, не мають стимулу до вивчення мов країни проживання, а потім вони й не розуміють особливостей функціонування того ж швейцарського суспільства. З іншого боку, за десятиліття, починаючи з 1950-х років, у Швейцарії сформувалося та зміцніло ставлення до мігрантів як до людей тимчасових! Вважалося, що всі вони колись знімуться з насиджених місць і поїдуть назад на батьківщину. Але на особистому досвіді кожен розуміє після перших кількох років проживання в Європі, – коли в них уже з'являються діти, які починають ходити до школи, – що надія ця ілюзорна, що ніхто нікуди вже не поїде.
Італійські іммігранти так і залишилися у Швейцарії, а хтось якщо й поїхав на батьківщину, то тільки вийшовши на пенсію. Більшість же італійців так і не покинуло Швейцарію, тому що їхня батьківщина сильно змінилася і зовні, і внутрішньо. Виходить, що з одного боку вони не змогли інтегруватися у швейцарське суспільство, а з іншого у них вже практично немає жодних зв'язків з Італією.
– Чому інтеграція весь час стає темою для різного роду дискусій? Хто тут «винен» – нові іммігранти чи сучасне розуміння інтеграції?
– На мою думку, і те, й інше. Коли наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років до Швейцарії почали масово прибувати біженці з Боснії та Албанії, більшість швейцарців не мала жодного уявлення ні про те, хто всі ці люди, ні про те, що походженням вони здебільшого з ісламських країн. Швейцарці прийняли їх, тому що вони були, по-перше, європейцями, і по-друге – жертвами війни. У перші роки з ними не було взагалі жодних проблем, але потім серед них почали з'являтися люди, схильні до криміналу. Пов'язано це було, напевно, зі збільшенням загальної кількості таких мігрантів, а також з трагічними подіями, що мали місце у них на батьківщині. Таким чином, слово «албанець» стало синонімом чогось наперед негативного, у суспільній свідомості з ними почали асоціювати крадіжки та насильство.
Це ж стосується біженців та мігрантів з арабського світу. Ще до їхньої появи у Швейцарії вже сформувався певний негативний образ – значною мірою через висвітлення теми міграції у ЗМІ. Про арабів повідомляють у контексті тероризму, сексуальних домагань, вбивств, дискримінації щодо жінок тощо. З іншого боку, деякі швейцарці мають неправильне уявлення про інтеграцію: адже, на думку багатьох, іноземець тільки тоді вважається інтегрованим, коли він переймає швейцарську ідентичність на 100%. Тобто якби мігранти могли перефарбувати собі волосся у світлий тон або поміняти колір очей на зелений, можливо, вони б без вагань і зробили б це. Але хіба ж у цьому полягає інтеграція?
– То що ж тоді є справжня інтеграція?
– Така інтеграція означає злиття двох світів з метою формування спільного способу життя. Мігрант повинен об'єднати два свої світи – перший, який повністю він ніколи не покине, навіть якщо буде дуже старатися, з другим, його новим світом, у який він має інтегруватися, традиції якого він повинен поважати, законам якого слідувати і мови якого вивчати. Успішним такий процес буде тоді, коли виникне позитивний діалог між культурами колишньої батьківщини та нової країни проживання. Насправді, Швейцарія ж не забороняє іноземцям зберігати їхні звичаї та традиції. Вона навіть дозволяє кожному практикувати його релігійні традиції.
У 1960-ті роки, наприклад, у Швейцарії було всього три мечеті, але в наші дні їх вже сотні. Швейцарське законодавство дозволяє створювати не лише цивільно-правові, а й релігійні об'єднання та асоціації. У 1970-ті роки тут не можна було знайти якихось спеціальних ресторанів, що пропонують арабську їжу або халяльні продукти, але сьогодні такі є майже в кожному місті.
– В даний час постійно обговорюються проблеми, що виникають через зіткнення місцевих звичаїв з мусульманськими традиціями – хустки, паранджа, уроки плавання для дівчаток, рукостискання в школі тощо. Багато мусульман вважають, що релігія важливіша за світські приписи. Як ви думаєте, можливо тут і знаходиться джерело всіх проблем?
– Так, це так! Йдеться, точніше, про пошук відповіді на питання, яке місце релігія повинна займати у повсякденному житті суспільства? У Швейцарії це питання було вперше «ребром» поставлено 150 років тому. Для порівняння: якщо ви захочете надолужити згаяне у розмові, яка почалася за п'ять хвилин до вашого прибуття на зустріч, то вам буде спочатку дуже, напевно, важко зрозуміти, про що до цього йшлося. Так і в нашому випадку – минуло півтора століття, ми втратили дуже багато часу!
Ми, мусульмани, ніяк не можемо зрозуміти діючий тут принцип відокремлення релігії, яка є твоєю особистою справою, від юридичних законів та загальноприйнятих норм поведінки у громадських місцях. Європейці вирішили цю проблему тільки після тривалих воєн. Довелося пожертвувати мільйонами життів людей, і тільки потім до всіх дійшло, нарешті, що релігія повинна залишатися вдома та в храмі, а повсякденне життя регулюється загальноприйнятими світськими законами.
Саме в цьому нерозумінні й криється основна причина більшості проблем, які виникають сьогодні між мусульманськими іммігрантами та швейцарським суспільством. Візьмемо як приклад проблему уроків плавання для дівчаток. Мусульманські сім'ї, які виступають проти контакту статей, хочуть звільнити своїх дівчаток від цього предмета. Тобто вони суперечать швейцарському законодавству, в рамках якого плавання має статус обов'язкового предмета.
Багато мусульман вимагають прибрати розп'яття зі шкільних класів, хоча вони й не становлять більшості в цьому суспільстві. І це призводить до іншої проблеми, яка полягає в тому, що мусульмани вперше усвідомлюють себе як меншість. А це якраз те, що вони не можуть або не хочуть визнати. Я запитую себе: що було б, якби християнський учень десь у Саудівській Аравії висунув би такі ж вимоги, які висувають мусульмани на Заході. Реакція була б зовсім іншою, ніж у Швейцарії.
– Чи існує якась магічна формула ефективної інтеграції мусульман у Швейцарії?
– Це дуже непросте питання. Той, хто хоче жити у Швейцарії, може зберегти всередині половину своєї культури та менталітету, але другу половину своєї ідентичності він повинен буде переналаштувати під культуру та менталітет своєї нової батьківщини. Якщо ж іммігрант не зможе піти на компроміс, то йому не вдасться інтегруватися. Тому, хто захоче жити у Швейцарії так само, як він це робив у себе на батьківщині, краще повернутися додому. Можливо, це буде найкращим виходом і для нього самого, і для його дітей.