Оцінюючи загалом і в цілому роботу міністерства позитивно, міністр підкреслив високий професіоналізм його співробітників – як тих, що перебувають у Канаді, так і тих, що працюють у посольствах за кордоном. Монте Солберг зазначив, що щороку 5 тис. співробітників міністерства опрацьовують близько двох мільйонів заяв і, на його думку, їхня робота є однією з найважчих і найскладніших у секторі державної служби.
Звісно, далеко не в усьому можна погодитися з міністром, претензій до роботи його підлеглих усе ж вистачає. Принаймні, затягнуті строки розгляду справ викликають питання, і навряд чи їх можна пояснити високим професіоналізмом працівників Міністерства громадянства та імміграції Канади. Очевидно, Монте Солберг це й сам чудово усвідомлює, що випливає з його подальших висловлювань, і зроблений ним реверанс у бік своїх підлеглих варто розглядати більше як прояв ввічливості та прагнення не викликати невдоволення, адже новому міністру з ними працювати.
Отже, на які проблеми звернув увагу новий міністр громадянства та імміграції Канади? Найголовнішим, на його погляд, є якнайшвидша адаптація після в’їзду до Канади тих, хто вже отримав імміграційну візу. Міністр абсолютно правильно зазначив, що на даний момент ситуація далека від нормальної, оскільки освіту багатьох іммігрантів у Канаді не визнають, і вони змушені працювати не за фахом. Особливо це стосується лікарів і медсестер, нестача яких на даний момент відчувається в країні досить гостро. Тому, як заявив Монте Солберг, змінити ситуацію та полегшити процедуру визнання дипломів і кваліфікації спеціалістів, які іммігрують до Канади, він вважає своїм пріоритетним завданням. За його словами, така робота вже розпочалася, і зараз проводиться узгодження умов визнання освіти, отриманої за кордоном, з відповідними державними організаціями.
Якщо говорити про цю ініціативу, то, безсумнівно, вона має принести певні плоди. Принаймні, проблем із визнанням кваліфікації у новоприбулих іммігрантів може стати менше, хоча вони навряд чи зникнуть зовсім. На мою думку, причина невизнання дипломів і кваліфікації спеціалістів з-за кордону полягає не стільки в небажанні визнавати закордонну освіту відповідними канадськими органами, скільки у складній системі ліцензування спеціалістів у самій Канаді. Та ж ситуація з нестачею лікарів у Канаді викликана саме тим, що дуже важко вступити до медичної школи, і також нелегко отримати ліцензію. І навряд чи лікарям з-за кордону буде зробити це легше, – тут радше потрібно думати про зміну самої системи канадського ліцензування. Тим не менш, робота з надання новим іммігрантам можливості працювати за фахом може значно полегшити їм життя, хай і не всім.
Іншим пріоритетним завданням міністр вважає зниження державних мит, які платять новоприбуді іммігранти. Зокрема, уряд консерваторів планує вдвічі знизити мито Right of Permanent Residence - 975 канадських доларів, яке сплачується кожним дорослим заявником перед в’їздом до Канади. Таким чином, за баченням Монте Солберга, у прибулих іммігрантів буде більше грошей на адаптацію в Канаді.
Безсумнівно, зайві гроші ніколи не завадять, однак, якщо сказати чесно, йдеться про такі суми, які навряд чи можуть хоч якось вплинути на бюджет новоприбулих іммігрантів. На тлі того, скільки вони повинні привезти з собою, і які витрати на життя в Канаді, навряд чи ця сума когось врятує. Тим не менш, важливий сам підхід, який вказує на бажання зробити життя прибулих до Канади іммігрантів легшим.
Слід зазначити, що у промові міністра червоною ниткою проходила ідея про те, що потрібно прискорити процес адаптації нових іммігрантів у канадське суспільство, створити для цього необхідні умови. Саме тому мають бути скорочені строки розгляду заяв на отримання імміграційних віз, розширена мережа курсів з навчання англійської мови, розроблені програми із забезпечення опіки іммігрантів на їхніх робочих місцях з метою адаптації до нових умов роботи, і подібні процедури.
Важко сказати, наскільки успішною буде ця робота. На жаль, не все так просто, і справа не обмежується лише визнанням тієї чи іншої освіти, або наданням можливості вивчати мову на безкоштовних курсах. Зрештою, питання про прийом спеціаліста на роботу вирішує роботодавець, і тут у справу вступають його особисті преференції та його власна система оцінки. До того ж проблеми іммігрантів не обмежуються лише працевлаштуванням, їх і без цього вистачає.
Безсумнівно, і Монте Солбергу, й іншим чиновникам з державних органів Канади важко зрозуміти ситуацію, в якій опиняється новий іммігрант, оскільки вони самі через це не пройшли, а складають свою думку на основі умоглядних висновків, опитувань і статистики. Очевидно, що таким чином важко знайти вірні напрями допомоги новим мешканцям Канади. Це становище значною мірою породжує скепсис щодо прогнозів, що висунуті ініціативи принесуть помітне покращення. Однак тут важливе інше: уряд розуміє – приваблюючи іммігрантів, він не може кидати їх напризволяще, оскільки в результаті замість користі отримає лише одні проблеми. І ми сподіваємося, що цей підхід усе ж зробить адаптацію простішою, і уряд з більшою увагою ставитиметься до ініціатив самих іммігрантів, які краще знають, що їм потрібно.
І, нарешті, найголовніше, що прозвучало у промові міністра, хоча й не було особливо ним виділено. Він заявив, що Канада потребує іммігрантів. Це дозволяє зробити висновок, що, принаймні, у період перебування Монте Солберга на посаді міністра імміграційна політика Канади не змінюватиметься, обмежень на прийом найближчим часом не передбачається, і та сприятлива ситуація, яка склалася на сьогоднішній день, триватиме ще якийсь час.
Питання лише в тому, скільки довго Солберг пробуде на посаді міністра громадянства та імміграції Канади, і якими будуть плани тих, хто прийде йому на зміну. Річ у тім, що зараз дедалі частіше лунають голоси на користь зміни самих принципів імміграційної політики Канади.
Наприклад, не так давно у впливовій газеті Toronto Star була опублікована стаття Алана Томпсона, який спеціалізується на темі імміграції. У ній він озвучив думку, що сформований за останні 15 років підхід до залучення нових іммігрантів з акцентом на категорію Skilled Workers, можливо, не працює так, як задумано. Він говорить про те, що потрібно врахувати відбіркові пріоритети, які були прийняті в Канаді до початку 1990-х років (тоді акцент робився на категорії Family Class), і які успішно зарекомендували себе, судячи з результатів поточної статистики тих, хто найкраще облаштовується в Канаді. Що, можливо, зараз знову варто подумати про залучення в першу чергу тих, хто має родинні зв'язки в Канаді. Крім того, Томпсон пропонує серйозно переглянути нинішній підхід до відбору кваліфікованих працівників за категорією Skilled Workers Class, зробивши відбіркові критерії більш гнучкими для нового типу мігрантів - тих, хто розглядає Канаду як гарне місце для роботи та тимчасового проживання, але зовсім не обов'язково як місце для постійного проживання.
Ці заяви заслуговують на серйозну увагу, оскільки Томпсон добре знає ситуацію в урядових колах, і зазвичай у його статтях відображаються «закулісні» настрої осіб, які можуть визначати імміграційну політику Канади. Не виключено, що таким чином починається підготовка канадської громадської думки до зміни імміграційної політики Канади.
Як завжди, даючи наприкінці статті свою оцінку поточної ситуації у сфері імміграції до Канади та роблячи прогноз щодо перспектив її розвитку, я повторю, що теперішній момент сприятливий для тих, хто планує отримати посвідку на проживання в Канаді. Терміни проходження імміграційного процесу за категорією Skilled Workers на даний момент становлять приблизно один рік, що, загалом, непогано. Можна сподіватися на їх скорочення, а також на те, що ситуація для новоприбулих іммігрантів має стати легшою, якщо ініціативи міністра Солберга будуть реалізовані. Однак, як довго збережеться це становище і що буде через рік чи два, невідомо. Не виключено, що ситуація може докорінно змінитися не на користь тих, хто думає про Канаду як про місце для життя або як про підстраховку на майбутнє для себе та своєї сім'ї.
Олена РЯБІНІНА.
«Русский Торонто»