Через високий рівень життя «комісійок» в Ізраїлі практично немає
У багатих районах міста, наприклад, у Рамоті, речі не викидають, а складають, попередньо виправши та випрасувавши, у пакети біля баків або просто залишають на вулиці. Тут часто можна знайти речі, які й у магазинах не знайдеш. Через високий рівень життя «комісійок» в Ізраїлі практично немає. Тому, якщо людина купила річ і вона їй не підійшла, вона її просто викидає. У смітнику можна знайти й картини невідомого генія, і статуетки зі слонової кістки, платівки та дискети. Кожен смітник таїть у собі сюрпризи. Ніколи не знаєш, що знайдеш. Словом, який смітник – таке й життя.
У країні, в якій за всього бажання неможливо не те що померти з голоду, але й просто зголодніти, жебрацтво – це лише професія, яку людина обирає свідомо. Не кожному дано бути професійним жебраком – для цього потрібні особливі таланти. Головне в роботі – художній образ. Тут кожен сам собі актор, режисер і художник по гриму та костюмах.
Овадья багато років стоїть на старій автостанції. Він працює в чорній релігійній уніформі та напрочуд схожий на Льва Толстого. У нього таке почуття власної гідності, що кожному ясно – збирає він не для себе, а для благодійної організації.
Нехама працює на новій автостанції. Вона сидить на ковдрі, а навколо неї розкладені брошури із зображеннями цадиків. Вона їх не продає – це лише антураж для роботи.
Зараз з'явилося нове покоління трудівників, які використовують агресивний маркетинг. Один такий – маленький і миршавий – продає на вулиці Яфо квитанції про пожертви. Кожен може замовити собі такі квитанції в друкарні, але не кожен наважиться продавати їх на вулиці.
Ще один представник агресивного маркетингу працює на Тахане Мерказіт (автобусна станція – Ред.). Він кульгає вздовж черги на автобус, потрушуючи своєю баночкою та зазираючи в очі кожному. Одного разу я мало не дав цьому гіпнотизеру 10 агорот.
Йоханан на ринку Махане Єгуда працює в образі сліпого. Одягнений він у довгу світлу арабську сорочку, яка вражає своєю свіжістю. Для цього її потрібно міняти кожні кілька годин. Одного разу я зустрів його в Беер Шеві за кермом автомобіля... Очевидно, він їздить до Єрусалиму на роботу, і це окупається.
Я кілька разів стояв неподалік від жебраків і підраховував їхні заробітки. Професіонал заробляє за годину 30-40 шекелів. Мало хто кидає по 10 агорот, є такі, що дають по 5 і по 10 шекелів. Серед тих, хто подає – в основному, релігійні.
Арабки в старому місті просять милостиню іншим чином: вгодовані дво- та п'ятирічні діти нахабно тягнуть туристів за полу, показуючи при цьому на свій рот, нібито голодні. Однак запропоновану їжу не беруть, тільки готівку. Така дитина вже не буде ні вченим, ні художником.
А іноді «роботяги» залишають на робочому місці лише бляшанку для пожертв і йдуть у своїх справах. Перехожі кидають гроші, і я жодного разу не бачив, щоб бляшанка зникла. Професіонали роками сидять на одному місці та мають постійну клієнтуру. Вони часто сплять просто на тротуарі, що, однак, не заважає бляшанкам наповнюватися.
Мар'ян БЕЛЕНЬКИЙ,
Єрусалим, Ізраїль.
Спеціально для «Заграниці».