Відкрити для себе цей курорт у 2005 році мені було цікаво з двох причин. По-перше, було з чим порівнювати. По-друге, інфраструктура Анталії дуже швидко розвивається, і сьогодні тут є набагато більше того, що варто подивитися, ніж три-п'ять років тому.
Готельний оазис
Цьогорічного літа на Анталійському узбережжі нові готелі виросли, мов гриби після дощу. Одна з найбагатших на новинки «галявин» - прибережна зона за півгодини їзди від Анталії, між селищами Лара і Аксу. У цих краях чисте море (тисячі туристів поки не встигли внести в нього свою «лепту», і це приносить чималу удачу місцевим рибалкам), світлі піщані пляжі, вдалині - романтичний ореол гірського ланцюга Торос, а вздовж доріг розкинулися лимонні та евкаліптові дерева. (Взагалі, Анталія - це справжня країна Лімонія: ароматні жовті плоди тут усюди, і збирають їх двічі на рік.) Але, звісно, не за пейзажем єдиним сюди їдуть туристи: щодо готельного сервісу та благоустрою території готелів турки - великі майстри. І вашому автору вдалося переконатися в цьому на власному досвіді.
Приїхавши напередодні сезону в один із таких «свіжоспечених» готелів - Barut Lara Resort & Spa 5*, ми застали обширну територію готелю чи не на стадії будівництва і спочатку навіть розчарувалися: ні тобі зелені, ні лежаків на пляжі... І яке ж було наше здивування, коли наступного ранку після нашого приїзду вздовж лисої ще попереднього вечора кромки моря виросли... високі пальми! На обід по всій території чудесним чином поширилася трава - її підвозили невеликими рулончиками вже в ґрунті й буквально стелили там, де треба. Увечері бордюри обрамляли декоративне каміння та яскраві запашні кущі, а вздовж газонів побігли, мов змійки, акуратно викладені плиткою доріжки. За дві доби 11 гектарів навколо готелю перетворилися з майже пустелі на справжній оазис.
Технологія цього дива відточена в Туреччині до автоматизму: один робітник встромляє кущ у землю, другий його тут же підв'язує, третій укладає поруч декоративні камінці, четвертий намазує цементом плитку і так - до переможного кінця. По дорозі до моря через трудящих аборигенів переступають апетитні дівчата в купальниках, але робітники, не звертаючи на них ані найменшої уваги, флегматично продовжують робити свою справу. Загалом, до початку сезону п'ятизірковий готель уже виглядав на всі сто.
Анталія
Далеко не всі туристи, які відпочивають на Анталійському узбережжі, заїжджають подивитися на саме місто. А дарма - навіть найзапеклішому пляжному ледацюзі варто одного разу пожертвувати «інклюзивною» готельною трапезою і провести там хоча б пів дня. Історія Анталії почалася у II ст. до н. е., коли, за легендою, король Бергами Атталос II наказав своїм слугам знайти земний рай. Почот короля обійшов усі білий світ, поки нарешті не знайшов мальовниче місце на березі Середземного моря. Тут і збудували місто, спочатку назване на честь монарха Атталією. За свою історію воно переходило до рук македонців, римлян, візантійців...
Уже на під'їзді до центру Анталії туристів зустрічає її символ - витончений мінарет Ївлі, збудований близько 800 років тому, з настанням епохи турецьких султанів. Про її кінець же нагадує пам'ятник першому президенту Турецької республіки Мустафі Кемалю, прозваному Ататюрком, що в перекладі означає «батько турків». Саме він перетворив середньовічну мусульманську країну на світську республіку. Дивлячись на величного кам'яного вершника під майоріючим червоним прапором із зіркою та півмісяцем, мимоволі замислюєшся: найімовірніше, не було б тих доленосних для країни змін, не довелося б нам сьогодні вільно розгулювати під гарячим анталійським сонцем у коротких спідницях! А променад уздовж моря тут хоч і не довгий, але вельми мальовничий: водну синеву підкреслює низка червоних черепичних дахів, із прибережних кафе відкривається вид на старовинні фортечні мури та білосніжні яхти, що чекають на хвилях своєї години.
Туреччина не була б Туреччиною, якби не місцевий шопінг. Обов'язково пройдіться вузькими брукованими вуличками, уздовж яких продавці розкладають свій нехитрий товар: «окаті» скляні амулети, що оберігають від пристріту, ткані килимки зі східними орнаментами, кераміку та шкіряні аксесуари-дрібнички. Торгуватися тут потрібно, але перш ніж досягти істотної знижки, доведеться виявити наполегливість. Наприклад, в одній із ювелірних крамниць мені довго не хотіли знижувати ціну на золотий ланцюжок і скинули з $50 до $20 лише після того, як я, старанно наморщивши лоба і зобразивши на обличчі титанічну працю підрахунку, зрештою картинно протягнула: нууу, на батьківщині-то знайду таку рази у два дешевше...
Про звичаї гостей і господарів
Треба сказати, наші співвітчизники на відпочинку іноді поводяться несподівано. По дорозі назад, у літаку, я ненароком підслухала обмін враженнями про поїздку двох симпатичних дівчат. Діалог був приблизно такий: «Ну і як вам готель?» - «О, так ми з нього все винесли, навіть настінний годинник!»
Іноді комічно виглядає і проста економія. Якось ми обідали великою компанією в ресторані одного з готелів у центрі Анталії. Після двогодинної прогулянки спекотним днем усім хотілося пити, але коли оголосили, що чай і кава не входять у вартість комплексного обіду, наші співвітчизники всім складом встали й пішли. А ми з супутницею залишилися, розговорилися з барменом за чашкою про те і про се і... у результаті з нас не взяли жодної копійки. Ось так, іноді нескупий не платить узагалі.
Втім, очевидно, що подібні випадки не впливають на ставлення до нас у цілому. Знаєте, що мені здалося в Туреччині найнезвичнішим? Те, що з усіма без винятку працівниками готелів та вуличними продавцями можна розмовляти російською. Ні в одній зарубіжній країні мені не доводилося так широко використовувати рідну мову для спілкування з аборигенами. Звичайно, сьогодні вже на багатьох східних курортах можна почути «Прывет, красавыца, захады!» Але в Анталії мені навздогін часом лунали фрази, що дивують своєю аж ніяк не примітивною побудовою: «Сумочки не желаете посмотреть?» Або: «Будьте добры, взгляните!» Все-таки приємно усвідомлювати, що хоча б в одній окремо взятій зарубіжній країні на вас дивляться не як на виняток або зовсім екзотичну комаху, а як на джерело стабільного доходу, з яким рахуються - а отже, і поважають.