Велика мрія
«На карті нашого світу майже не залишилося білих плям, усі гори на планеті давно підкорені, а річки - пройдені… І здається, ніби для сучасного любителя пригод не залишилося жодних шансів зробити щось особливе, - написано на головній сторінці персонального сайту Карла Бушбі. - Але завжди знайдеться людина, яка зможе придумати, чим вкотре вразити світ!»
З 16 років Карл служив у парашутних військах, однак там йому так і не вдалося зазнати пригод і небезпек, про які він мріяв з дитинства. І ось у 29 років він вирішив покинути службу, щоб нарешті здійснити Щось, а саме обійти пішки навколо світу.
Він заздалегідь почав планувати цю експедицію - ще в армійській казармі. Там йому здавалося, що все буде легко - треба просто оголосити про свою божевільну мрію, і тут же з'являться спонсори, які допоможуть із коштами, потім почнеться галас у пресі, потім, десь на середині шляху, його вже будуть зустрічати в містах усього світу, з'являться послідовники, можна буде реєструвати комерційний бренд, і до кінця шляху він не тільки побачить увесь світ, а ще й заробить собі на безбідну старість. Однак на практиці все пішло дещо інакше.
Спочатку підвели спонсори, які ніяк не хотіли побачити в задумі Карла щось оригінальне. Преса також практично проігнорувала починання Бушбі. Подумаєш, піший мандрівник! Якби він хоча б був голим, як його співвітчизник, до речі, теж колишній солдат, Стефан Гоу.
У підсумку після кількох місяців, проведених у спробах знайти кого-небудь, хто погодився б дати йому грошей на дорогу, Бушбі здався і вирішив, як Форрест Гамп, просто вирушити в похід.
У 1998 році Бушбі купив квиток в один бік до Південної Америки, де, згідно з планом, мала починатися його подорож, і з $800 у кишені вирушив у дорогу. Спрямовувати його, за первинним задумом, мав координаційний центр у Лондоні, з яким він мав намір регулярно зв'язуватися і запитувати подальший маршрут. Крім того, передбачалося, що центр буде владнати можливі проблеми, які можуть виникнути при перетині кордонів. У підсумку в ролі центру виступили батько Бушбі та його близький друг Енді Купер, які пообіцяли займатися координацією подорожі Карла у вільний від роботи час.
І ось британець надів черевики міцніші, прив'язав позаду спеціальної конструкції візок, на який склав своє спорядження, і вийшов з готелю в Пунт-Арене, чилійському місті на найближчій до Антарктики околиці Південної Америки.
Протягом наступних семи років, як написано на його сайті, він пробирався дикими джунглями Аргентини, тікав від переслідування колумбійських наркоділків, прокладав стежки болотами Панами, переконував поліцію дозволити йому йти пішки американським хайвеєм і, нарешті, боровся зі сніговими бурями на Алясці. Весь цей час він звітував про свою подорож в інтернет-блозі, за допомогою якого, до речі, знаходив людей, які погоджувалися прихистити його на ніч, нагодувати, а іноді й дати з собою трохи грошей. Він уже змирився з тим, що залишиться непоміченим. Світ беззастережно відкривав йому свої кордони і проводжав здивованим поглядом: черговий дивак крокує дорогою, з кожним роком таких диваків стає все більше. Іноді ним цікавилися журналісти, але найчастіше справа закінчувалася невеликою заміткою в місцевій газеті.
Російська гостинність
І ось британець ступив на лід Берингової протоки. Для Бушбі це була середина шляху. Він уже встиг звикнути до суворого клімату Аляски і запастися всім необхідним для арктичної подорожі: спеціальним одягом, наметом, GPS-приладом для орієнтації на місцевості та купленим перед початком північного відрізка шляху пістолетом «Кольт-Магнум» 44 калібру, за допомогою якого, як йому сказали, дуже зручно відстрілюватися від полярних ведмедів. Крім того, Карла супроводжував черговий друг, знайдений через листування в мережі, Димитрій Кейфер, марафонець і фахівець із північних експедицій, який хотів разом із Бушбі перетнути протоку. Боятися британцеві було зовсім нічого.
Щоправда, Бушбі дещо непокоїв той факт, що «координаційний центр» у Лондоні так і не зміг добитися для нього дозволу на вільний прохід через Росію. Батько Бушбі кілька місяців невтомно дзвонив і писав у всілякі російські інстанції, однак там, дізнавшись про «похід пішки навколо світу», лише знизували плечима і просили передзвонити іншим разом. Тим не менш, у Бушбі була віза в Росію, і він вирішив перетнути протоку без додаткового дозволу, оскільки ще трохи, і рух весняним льодом став би просто небезпечним. Йому не хотілося чекати на Алясці початку нової зими. Треба було поспішати: до наміченого на 2009 рік кінця подорожі залишалося лише три роки, причому пройти належало ще пів світу.
Через 15 днів після початку переходу, 1 квітня 2006 року, Карл Бушбі та його товариш у жахливу завірюху підійшли до російської землі. Їхній супутниковий навігатор показував, що вони дещо відхилилися від наміченого маршруту і наближаються до нового континенту не в районі селища Провидіння, де збиралися пройти прикордонний огляд, а трохи осторонь. Тим не менш, обидва відчували неймовірний душевний підйом. По-перше, тому що дісталися до твердої землі («Terra firma!» гласило повідомлення, яке Бушбі надіслав у Лондон зі свого супутникового телефону), а по-друге, Карл із гордістю усвідомлював себе першим британцем, який перетнув пішки Берингову протоку.
Коли, перебуваючи в цьому чудовому настрої, Карл і Димитрій увійшли в маленьке селище Уеллен, яке так вдало трапилося їм на шляху, посмішка, найімовірніше, швидко зникла з їхніх облич. Бо місцеві жителі сприйняли їх аж ніяк не за «білих богів» і навіть не за «підкорювачів Крайньої Півночі», а за банальних порушників кордону. Про появу Бушбі зі супутником тут же було повідомлено в місцеву прикордонну заставу, звідки виїхав оперативний загін для арешту невідомих нелегалів.
Далі події розвивалися стрімко і зовсім несподівано. Перш за все російські прикордонники вилучили в Бушбі кольт і GPS-навігатор, користуватися яким на території Росії заборонено. Далі мандрівників піддали жорсткому допиту, причому розповіді Карла про «ходіння пішки навколо світу», вочевидь, справили на прикордонників таке саме враження, яке справили дзвінки батька Карла до міфічних «російських інстанцій». Тут-таки було організовано розслідування «реальних причин» незаконного перетину кордону.
Як би не був шокований подією британець-мандрівник, на другий день він раптом усвідомив, що непорозуміння з російськими прикордонниками несподівано принесло йому те, чого він марно домагався вже вісім років — увагу світової преси. Спочатку про нього як про невідомого перебіжчика повідомили російські агентства. Слідом за цим на словосполучення «британський нелегал» відреагували лондонські та навіть американські ЗМІ, які не полінувалися залізти на сайт Бушбі й написати про нього так, як він, можливо, колись мріяв — як про мандрівника-легенду. Міністерство закордонних справ Великої Британії зацікавилося новонародженою легендою і взялося «вживати заходів для вирішення непорозуміння». Російська влада, своєю чергою, усвідомивши, що галас навколо британця набуває міжнародного масштабу, заявила, що просто так його не відпустять, оскільки навіть «мандрівнику-легенді» не дозволяється перетинати кордон РФ де заманеться, без особливого повідомлення.
Карла Бушбі з Димитрієм Кейфером розмістили в готелі в селищі Лаврентій і оголосили, що їхньою подальшою долею займеться Чукотський суд. Причому якщо судді вирішать, що пара мандрівників нелегально перетнула кордон із певним підступним умислом, їм може загрожувати депортація на батьківщину та навіть до п'яти років в'язниці.
Втім, Бушбі та його команда в'язниці не злякалися. «Йому лише піде на користь відпочинок у готелі, до того ж йому треба як слід помитися», — заявив журналістам батько британця. У подальших планах Бушбі — похід через Сибір, Монголію, Казахстан, Україну, Угорщину, Австрію та Францію, після чого, перейшовши Ла-Манш тунелем, він нарешті опиниться вдома. Тепер уже цілком можливо, що на той час у нього з'явиться армія шанувальників, власний бренд і перспектива безбідної старості. Однак у будь-якому випадку з ним залишиться його Велика мрія, яку він не злякався втілити в життя.