До свого ювілею єдина європейська валюта прийшла в непоганій формі
«Якби у нас не було євро, наслідки кризи в Європі виявилися б набагато масштабнішими, - вважає керуючий Банку Франції Крістіан Нуайє. - Треба визнати, що євро витримало це випробування в основному успішно і вийшло з нього сильнішим». Як зазначають «Підсумки», знаменно, що промова месьє Нуайє, виголошена на батьківщині долара, так і називалася: «Євро як світова валюта».
Якщо ж відкинути всі ці французькі красивості, сухий залишок зводиться до речей цілком конкретних. Єдина валюта ЄС надала його фінансовій системі ту завершеність, якої батьки-засновники Євросоюзу домагалися майже півстоліття. І найголовніше - дозволила єдиній Європі кинути виклик фінансовому домінуванню Америки. У розпал нинішньої кризи євро явно переграє долар.
На початку славних справ
Отже, спробуємо заповнити свого роду анкету єдиної європейської валюти. Ім'я? Євро. Місце народження? Звісно, Європа. Батьки? Усіх і не згадати! Коріння євро треба шукати в перших післявоєнних десятиліттях. Тоді міцні рукостискання президента Франції Шарля де Голля і канцлера ФРН Конрада Аденауера вселили в серця європейців надію на те, що мир на континенті буде міцним. «Єдина Європа», що виникла навколо франко-німецького союзу вугілля та сталі, рано чи пізно мала задуматися про спільну фінансову політику. Серйозно про це заговорили ще на початку 60-х. Саме тоді народилася ідея створення «змії в тунелі» - так прозвали систему узгодження курсів європейських держав, запроваджену в практику в 1972 році. Їхні валюти синхронно коливалися відносно грошових одиниць інших держав, при цьому зміни по відношенню одна до одної мінімізувалися.
Це був перший крок до уніфікації валютної єврозони, і сьогодні він виглядає дуже скромним, але за ним ховалися великі амбіції лідерів континенту, які поставили за мету створити валютний союз вже до 1980 року. Найімовірніше, так би і сталося, якби не погіршення економічної ситуації у світі. Два нафтових шоки вкинули західні країни в кризу. І плани створення єврогрошей довелося скоригувати. Гірше того: вже існуюча на той час «валютна змія» то й справа норовила «скинути шкіру». Система зазнавала найсильніших перевантажень через різницю в рівні економічного розвитку європейських країн. Темпераментні французи двічі виходили з надто сильно звиваючоїся «змії» і двічі поверталися. Британці, ірландці та італійці теж відмовлялися «плавати» колективно, оскільки через нестійкість власного економічного становища не могли відповідати жорстким вимогам...
І все ж корабель єдиної Європи впевнено йшов до своєї мети. Його лоціями були, зокрема, Скандинавський і Латинський валютні союзи, чиї принципи виявилися вельми розумними. Його компасом була здорова логіка: раз кордони прозорі, мита відсутні, робоча сила вільно переміщується з країни в країну, то навіщо державам ЄС щороку втрачати величезні кошти через штовханину валют на тісному торговельному просторі? На самих лише обмінних операціях європейські компанії «спалювали» до $60 млрд на рік.
Наступною зупинкою на шляху до валютного союзу стало створення в 1978 році Європейської валютної системи (ЄВС). Було створено МОК, ця абревіатура не має жодного відношення до Міжнародного олімпійського комітету і розшифровується як «механізм обмінних курсів». Країни, що входять до цієї системи, брали на себе зобов'язання утримувати коливання курсів у досить вузьких межах. На ділі це було продовженням і розвитком принципів «валютної змії». Скажімо, для «сильних» валют - німецької марки або французького франка - межі допустимих коливань одна до одної становили 2,25% вище або нижче заздалегідь обумовленого курсу, а для «слабких» - британського фунта стерлінгів або іспанської песети - близько 6%. Коли відхилення курсу якоїсь із європейських валют наближалося до критичної позначки, центробанки починали організовано скуповувати її. Такі масштабні екзерсиси вимагали від європейських банкірів неабиякої вправності та чіткої координації. Саме в цей період було введено і перший прообраз заповітного євро - єдина розрахункова одиниця.
Мушкетерська валюта
Єдина розрахункова одиниця була безготівковою і називалася ЕКЮ. Звучить по-мушкетерськи гарно. Однак у самій семантиці старовинного терміна, ніби прийшов зі сторінок романів Дюма-батька, виявилися приховані корені незатухаючого європейського розбрату.
ЕКЮ розшифровувалося як European Currency Unit - єдина розрахункова одиниця. На думку нащадків галлів, не варто було перекладати назву старовинної французької монети в набір англомовних термінів. На розуміння ж британців і німців, ЕКЮ звучало надто по-французьки і втілювало паризький снобізм. Бонн запропонував Парижу сумнівний компроміс: нехай єдина європейська валюта називається «євромаркою», але в П'ятій республіці цю ідею зарубали на корені. Так і жили європейці, пересварюючись через ім'я майбутньої валюти.
Втім, важливіше було інше: за допомогою МОК вдалося створити в Європі зону валютної стабільності. Що і було зафіксовано під час Ганноверської зустрічі на вищому рівні в червні 1988 року. Під керівництвом тодішнього голови Єврокомісії Жака Делора група представників європейських центробанків і незалежних експертів представила план створення європейського валютного союзу. Його так і назвали «Планом Делора». У ньому містилася розгорнута детальна програма триетапного переходу держав ЄС до спільної валюти.
Перший етап - з 1 липня 1990 року по 31 грудня 1993 року. У цей період треба було провести лібералізацію руху капіталів усередині ЄС та уніфікувати економічні стандарти. Усі країни-члени ЄС в обов'язковому порядку приєднувалися до МОК, який встановив коридор коливань валютних курсів. Другий етап - з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1998 року. Протягом цього часу треба було створити нові інститути, необхідні для функціонування євровалюти. Розробити юридичну базу для діяльності Європейської системи центральних банків. Заснувати Європейський валютний інститут для керівництва проектом створення єдиної валюти. І третій етап, завершальний: з 1 січня 1999 року до 30 червня 2002 року. Європейський валютний інститут перетворювався на Європейський центральний банк. До його функцій тепер входило керівництво валютною системою країн ЄС. Нарешті з'являлася реальна можливість заснувати спільну для всіх західноєвропейців грошову одиницю. Залишалося тільки ввести фіксовані курси валют країн-учасниць по відношенню до майбутньої єдиної валюти і запустити потім в обіг єдині європейські монети та банкноти.
Після довгого «бодання» політиків та фінансистів - до дискусій навіть були залучені «безсмертні», члени академічного Інституту Франції, - у грудні 1995 року в Мадриді Європейська Рада затвердила для майбутньої єдиної валюти назву «євро». У всіх європейських мовах у ньому чулося співзвуччя зі словом «Європа». Ну а якщо колиска Європи - це антична Греція, то основою для графічного символу нової валюти стала еллінська літера «іпсилон». Обговорили загалом і дизайн нової валюти. На банкнотах - жодних фізичних осіб, у яких можна було б угледіти натяк на національну начинку.
В результаті австрієць Роберт Каліна намалював карту Європи, на якій не помістилися Шотландія, Канарські та Азорські острови. На монетах: одна сторона - стандартна, європейська, із загальною символікою, інша - національна, що зберігає місцевий колорит кожної країни, що карбує монету. Компромісом стало і назва дрібної монети. Її охрестили євроцентом. Не як натяк на паралель з доларом, а як данина латинському корінню європейців. Втім, поняття «цент» у деяких країнах так і не прижилося. У Франції, наприклад, євромонети й досі по-старому називають сантимами.
Тепер залишалося тільки виконати амбіційний, воістину імперський «План Делора». З набранням чинності 1 листопада 1993 року договору про Європейський Союз країни Європи зробили останній крок до введення єдиної валюти. У договорі, підписаному в нідерландському Маастрихті, держави-члени ЄС створювали економічний та валютний союз і фіксували правила створення єдиних грошей.
Атлантична дуель
«Історія появи євро стала прикладом приголомшливої невдачі», - сформулював позицію євроскептиків аналітик лондонського Economist Intelligence Unit (EIU) Метью Перрі. Зовсім інакше сприйняли те, що сталося, єврооптимісти. Як каже італієць Романо Проді, один із архітекторів єдиної Європи, у світовій економіці з'явився «новий протагоніст» - євро.
І справді: нова валюта мала найвищу сумарну вартість готівки, що циркулювала у всьому світі. Зона євро випереджала США і за чисельністю населення, хоча за розмірами ВВП, вдвічі перевершуючи Японію, трохи поступалася США. І ось парадокс: якщо раніше таке відставання європейців та нерозвиненість їхніх фондових ринків розцінювалися як ахіллесова п'ята ЄС, то тепер, у контексті біржової кризи, це виявилося козирем. Американські фондові гіганти NYSE та NASDAQ полетіли шкереберть, а ось європейські розрізнені біржі постраждали куди менше.
Отже, з 1999 року було введено безготівковий євро, а з 2002-го, коли з'явилися євромонети та банкноти, він повністю замінив національні валюти дванадцяти країн, що увійшли до єврозони. І з перших днів життя хроніка протистояння з доларом нагадувала зведення з театру воєнних дій. Початковий курс євро - $1,17 - був, як пізніше визнали в європейських ешелонах влади, навмисно завищений. З січня 1999 року по жовтень 2000 року євровалюта знецінилася по відношенню до долара майже на 30 відсотків. Не дивно, що єдині європейські гроші стрімко втрачали популярність. Як повідомляло - не без зловтіхи - Бі-бі-сі в середині січня 2001 року, частка противників євро серед жителів країн ЄС за 2000 рік збільшилася з 36 до 52%.
Треба визнати, що це було викликано не лише об'єктивними економічними причинами, а й цілком суб'єктивними політичними обставинами. Несподівана відставка Європейської комісії, війна в Югославії, близькосхідна криза, галас навколо різкого «поправіння» Австрії - все це ланки одного ланцюга, викуваного на долари. Спочатку старання Білого дому щодо зниження популярності євровалюти та її дискредитації приносили плоди. Пам'ятаю, був час, коли в паризьких обмінниках за євро давали щонайбільше $0,8. Однак у 2001 році євровалюта повільно, але впевнено почала зростати. Теракти 11 вересня 2001 року в США послабили долар. У другій половині 2003 року євро повернувся до початкового курсу і наполегливо продовжував дорожчати відносно долара. На рубежі 2004-2005 років вартість євровалюти в доларах варіювалася в межах $1,30-1,35. Курс цілком міг би ще піднятися, але в ЄС його штучно стримували: швидке знецінення долара може завдати значної шкоди самій Європі, скажімо, зробить менш ефективним експорт європейських товарів.
Тоді-то й стало ясно, що результат змагання євро та долара значною мірою залежить не лише від особливостей економічної конкуренції між Європою та Америкою, а й від того, чи вдасться ЄС заручитися підтримкою максимальної кількості третіх країн, які зроблять ставку на євро як головну світову резервну валюту. Процес прив'язування інших країн до євро триває останнім часом дуже активно. І в міру розширення нинішньої фінансової кризи він тільки прискорюється.
Першими зі східноєвропейців, ще не ввійшовши до «єдиної Європи», євро ввели в себе чорногорці. А з 1 січня 2009 року цілком офіційно євровалюта стала грошима Словаччини. Скоро те саме станеться з Чехією, Польщею, Угорщиною... Можна довго міркувати про те, що ці країни через кризу «ще будуть змушені скоригувати свої плани» (вираз Бі-бі-сі), але очевидне інше: без євро як національної валюти повноцінне «повернення до Європи» колишніх радянських сателітів навряд чи можливе. Та й у самій Великобританії, де євро сьогодні зрівнялося в обмінниках з фунтом, подеколи говорять про переваги єдиної валюти.
«Фінансові ринки очікують, що єдину валюту чекає проблемне десятиліття, — пророкує The Wall Street Journal. — П'ятнадцять держав єврозони вступають зараз у фазу спаду економічної активності, можливо, найгіршого з часів закінчення Другої світової... Інвестори стурбовані: їх непокоять слабкі країни єврозони, такі як Італія чи Греція. Те, що відбувається там на ринку кредитів, свідчить, що ці країни можуть оголосити дефолт за зовнішнім боргом або вийти з валютного союзу». Аналітики ж з копенгагенського Saxo Bank (Данія не ввела в себе євро) йдуть ще далі. Вони передбачають у ряді десяти найбільших загроз на 2009 рік падіння євровалюти по відношенню до долара до позначки 95 центів. Мовляв, серйозні складнощі єврозони будуть пов'язані з наростаючими проблемами в економіці країн Східної Європи.
Але, як кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. В Америці, яка упоєно продовжує заробляти на друкуванні доларів та їх експорті, ситуація зараз анітрохи не простіша, ніж у Європі. Суть же нинішньої політико-економічної аксіоми в тому, що де-факто долар уже не є єдиною резервною валютою світу. Частка євро в золотовалютних резервах великих країн постійно зростає.
Є, втім, експерти, які стверджують, ніби зростання європейської валюти викликане більшою мірою негативними подіями в Америці, ніж позитивними процесами безпосередньо в Європейському Союзі. Частково так воно і є. Але, не чекаючи того, поки Європа наздожене і пережене Америку за сукупним економічним потенціалом, люди в різних регіонах земної кулі в момент кризи взялися переводити свої активи та резерви з доларів у євро. Причому зайнялися цим і компанії, і приватні особи, і цілі країни. І відбувається це не тільки тому, що власники доларів згадали про стародідівську заповідь не класти всі яйця в один кошик, а й тому, що у сприйнятті більшості людей євро не асоціюється з Уолл-стріт та його валютними негараздами та спекуляціями. Євро поки що не пов'язаний в очах людей з дефолтами, рецесіями, біржовим хаосом... Чи збережеться до євровалюти довіра, залежить насамперед від самої «єдиної Європи», від її політики та економіки.