«Єврей - не національність, а засіб пересування». Цей жарт, що ходив ще за радянських часів серед «наречених на експорт», останніми роками дещо втратив свою актуальність. Більше немає параграфа «возз'єднання сім'ї» у США, за яким возз'єднувалися троюрідні бабусі з ніколи досі не баченими внучатими племінниками, а еміграція до Ізраїлю виявилася ризикованою справою: країна воює з терором, водночас переживаючи економічну кризу... Національність «єврей» на ринку «комерційних шлюбів» могла б зовсім втратити свою привабливість, якби не Німеччина, - адже до недавнього часу ФРН приймала євреїв «на ПМЖ» порівняно просто. Однак, із набранням чинності нового закону «Про імміграцію», схоже, порядок прийому євреїв з країн СНД і тут зміниться.
З 1991 року, коли федеральний уряд Німеччини спільно з кабінетами міністрів німецьких земель ухвалив рішення про прийом євреїв, до ФРН приїхали близько 160 тис. осіб (з членами сімей - близько 200 тис.). Релігійні євреї з колишнього СРСР буквально з попелу відродили тут общинне життя: без них 89 общин, що входять до складу Центральної ради євреїв Німеччини (ЦРЄН), замість 102.472 членів нараховували б лише 12.653. Однак зворотним боком цієї медалі є те, що приїжджі становлять серйозну інтеграційну проблему як для німецької держави, так і для єврейської общини, яка вже просто не справляється з таким потужним припливом іммігрантів. Тому учасникам переговорів, що зараз тривають, між представниками єврейських общин ФРН і функціонерами німецького МВС належить вирішити: скільки ще євреїв з СНД можуть приїхати до Німеччини?
Офіційні особи німецької держави щодо цієї теми поводяться дуже обережно: в жодному з документів не згадуються поняття «зменшення припливу» або «обмеження права в'їзду», однак насправді йдеться саме про це. Міністр внутрішніх справ ФРН Отто Шилі обґрунтовує свої дії лише однією цифрою: за даними Федерального управління статистики, від 60% до 85% єврейських іммігрантів залежать від соціальної допомоги. «Причини тому - недостатнє знання німецької мови, невизнані атестати й дипломи, а також високий відсоток літніх іммігрантів - близько 40% старші за 50 років», - заявив держсекретар німецького МВС Фріц Рудольф Керпер.
Насправді цей відсоток ще більший. В принципі, із загальної маси євреїв, які залишають країни СНД, абсолютна більшість молодих і активних людей обирають своєю метою Сполучені Штати (здебільшого це новоспечені випускники вишів технічних і природничо-наукових напрямів, а також заповзятливі люди, націлені на досягнення фінансового успіху) або Ізраїль (сюди їдуть політично ангажовані та ті, хто не боїться побутових складнощів). А от на долю соціально розвиненої Німеччини залишаються ті, хто шукає спокійного життя.
З 1 січня 2005 року у ФРН набрав чинності новий закон «Про імміграцію» - відповідно, особливе правове регулювання «єврейської лінії» втратило чинність. Німецька держава запропонувала на розгляд ЦРЄН чотири нові правила єврейської імміграції.
По-перше, кандидат має довести в німецькому посольстві, що він сам або хтось із його батьків - євреї, причому метрики мають бути видані не пізніше 1991 року (пізніші документи, як показує накопичений досвід, на перевірку виявляються підробками у 95-ти випадках із 100). По-друге, скласти іспит на знання німецької мови. По-третє, заздалегідь заручитися письмовою згодою якоїсь із єврейських общин Німеччини прийняти іммігранта до своїх лав. Четвертою і головною умовою є наступне: у майбутньому Німеччина має намір приймати лише тих євреїв, від яких можна очікувати, що їм не знадобиться державна матеріальна підтримка - принаймні, не на тривалий термін.
Слід нагадати, що «вихід зі Сходу» обходиться ФРН дуже дорого. І якщо в умовах економічного процвітання часів Гельмута Коля німці ще могли собі дозволити розщедритися не лише на сотню-другу тисяч євреїв, а й на мільйон-другий російських німців, а також на кілька мільйонів турків і арабів, то за днів найглибшої кризи імені Герхарда Шрьодера грошей на це вже не залишилося. Першими на собі це відчули іммігранти-німці, тепер прийшла черга євреїв.
Однак не меншою проблемою соціальна незахищеність вихідців із СНД є і для Центральної ради євреїв Німеччини. Якщо іммігранти не в змозі подбати про себе самі, якщо держава не може їм допомогти - природно, що ця турбота лягає на плечі общин. Чи спроможні вони взяти її на себе? Великі єврейські общини, як-от франкфуртська чи мюнхенська, з розвиненою інфраструктурою та великою кількістю працюючих членів - спроможні (хоча й до певної межі). Чого не скажеш про общини невеликих міст.
Типова єврейська община провінційного німецького містечка - це одна-дві орендовані кімнати, максимум поверх, що одночасно виконують роль синагоги, залу зборів, кімнати відпочинку та приміщення для роботи різних гуртків за інтересами й навчальних груп. Рабин проводить тут богослужіння раз-два на тиждень - рабинів мало, їм доводиться постійно мотатися від однієї общини до іншої. На 90% така община складається з вихідців із країн СНД, які до свого приїзду до Німеччини мало що знали про єврейські традиції, релігію та звичаї.
70% членів общини - люди передпенсійного або пенсійного віку, яким держава не оплачує курси вивчення мови, тож німецьку вони вчать тут-таки, в общині. Середній вік «учнів» у таких групах - 70 років. Абсолютна більшість із них мають радянські дипломи й наукові ступені, тим не менше мова дається їм з труднощами при всьому старанні - вік... Між собою вони спілкуються російською, переходячи на спорадичну німецьку лише після чергового нагадування вчителя: «Говоримо німецькою!».
Їхні діти принаймні мають можливість пів року вивчати мову на державних курсах, однак надії багатьох із них на роботу в Німеччині згодом розбиваються об проблему визнання дипломів - свої професії іммігранти здобували в країнах СНД, німецької специфіки не знають. Інженери, вчителі - велика частина їхніх знань або зовсім не застосовна в нових умовах, або просто застаріла. Шанси є хіба що в молоді - у тих, хто отримує атестати й дипломи вже у ФРН. Однак молодь здебільшого не цікавиться релігійними справами й часто воліє піти з громади - щоб не платити громадського податку.
Фінансові ресурси таких ось маленьких єврейських громад невеликі. 10-20 тис. євро на рік вони отримують від держави, 4-5 тис. - від зареєстрованих членів у вигляді внесків, ще якісь гроші надходять у вигляді пожертвувань і підтримки з боку міжнародних єврейських організацій - оце й усе. Половина цих грошей, як правило, йде на оренду приміщення, ще від третини до чверті - на оплату рахунків за комунальні послуги. З решти коштів оплачуються (частково) дорожні витрати рабинам, утримання (хоча б на півставки) соціального працівника, який допомагає літнім людям ходити по інстанціях і писати офіційні папери, витрати на релігійні відправи... Зрозуміло, що взяти на себе забезпечення нових іммігрантів така громада просто не в змозі.
Керівники Центральної ради євреїв Німеччини усвідомлюють це, а тому в питанні про те, хто і на яких умовах може відтепер приїжджати до ФРН «єврейською лінією», було ухвалено воістину соломонове рішення: ті 27 тис. осіб, що подали свої заяви до кінця 2004 року, однак ще не отримали офіційної відповіді, мають право приїхати «по-старому», а всі інші відтепер підкорятимуться новим правилам. Пауль Шпігель, керівник ЦРЄН, каже: «Я можу зрозуміти державу, не зацікавлену в припливі потенційних отримувачів соціальної допомоги».
Багато керівників ЦРЄН вважають, що зараз потрібно зосередити всі сили на модернізації кількох великих громад за американським зразком: відкриті єврейські центри у великих містах, зі школами та ресторанами, з кінотеатрами та спортивними залами - причому все це має бути доступне для всіх, а не лише для євреїв.
«Якщо з 89 громад через 20 років працюватимуть 40 - ми можемо вважати себе щасливчиками, - вважає Шпігель. - Я вважаю більш реалістичними цифри від 10 до 15. Та й то, без кардинальної реструктуризації і ці 15 навряд чи виживуть. І тоді вийде так, що, попри пролитий піт і витрачені зусилля, єдине, що нагадуватиме в Німеччині про євреїв, - це Єврейський музей і Меморіал жертвам Голокосту».