Поліцейські пересуваються щонайменше взводами, під прикриттям бронемашин, їхнє озброєння також зазнало змін: замість гумових кийків з'явилися газові рушниці та електрошокери. Поговорюють, якщо так піде далі - поліцейським роздадуть бойову зброю. Вночі лунають постріли та завивають сирени. Що ж діється в Парижі?
Райони для бідних
Північне паризьке передмістя Кліші (повністю воно називається Кліші-су-Буа) знайоме багатьом туристам із доходом middle low: тут розташовані десятки маленьких готелів, що приймають клієнтів із невеликим статком, які бажають провести в Парижі кілька днів, але бояться кусючих цін французької столиці. Туттешні околиці дещо нагадують наші міські райони новобудов: типові блочні багатоповерхівки перемежовуються вуличками зі старими, навіть на вигляд дуже занедбаними будинками. Із центром міста Кліші пов'язує лінія метро, «трійка» - її кінцева зупинка, «Mare de Clichy», припадає якраз на центральну площу. Колись це був один із спальних районів так званого Великого Парижа - тут жили робітники, службовці, чий статок хоча й був постійним, але не дозволяв почуватися «заможними буржуа».
Ця ситуація почала змінюватися ще в 70-ті роки, коли Франція гостинно відчинила свої двері перед політичними біженцями зі своїх колишніх африканських колоній. У ті роки приїхали тисячі, в наступні десятиліття «підтягнулися» десятки тисяч. У дні процвітання і благополуччя французи лише раділи дешевій робочій силі, однак уже до кінця 80-х усе змінилося: рівень безробіття почав зростати - спочатку повільно, потім лавиноподібно. Гірше того - некваліфіковані робочі руки (а більшість іммігрантів особливою кваліфікацією похвалитися, на жаль, не в змозі) - майже нікому не потрібні. Як сезонних робітників французькі селяни звикли використовувати варягів із Хорватії, на будівництвах працюють бригади поляків, для вихідців із країн Магрібу робота знаходиться хіба що в дрібних крамницях на підсобних роботах та на невеликих фабриках як «ударники кому-нести-чого-куди».
Однак імміграційне законодавство десятками років не змінювалося - і африканці все їхали й їхали до Франції шукати кращої долі. Саме до Франції, тому що французька мова - рідна для алжирців і марокканців, уродженців Чаду та Буркіна-Фасо. Вони приїжджали, осідали в дешевих районах великих міст, де низькі ціни на квартири дозволяли якось існувати. Французька держава від щедрот своїх виділяла їм та їхнім родинам соціальну допомогу і благополучно про них забувала. Найактивніші з приїжджих відкривали свої крамнички і бралися за торгівлю, інші знаходили роботу, однак таких виявилося абсолютна меншість.
Брати приклад з Америки?
Їхні діти, які виросли у Франції, а часом там уже й народилися, вирушали до шкіл «для бідноти» і жили все на ту ж соціальну допомогу. Тепер це покоління вже виросло - у своєму замкнутому світку, де дорослі говорять ламаною сумішшю арабської з французькою, де головна розвага - телевізор, що показує інше, красиве життя, на яке немає грошей і немає надії їх заробити... Десь там, за межами цього світка, живуть інші люди, французи - вони багаті, вони не люблять чорних і обманом заволоділи всім, що по праву має належати їм, нещасним і пригнобленим... Класичні умови Гарлема - замкнутого простору зі своїми законами, з наркотиками та молодіжними бандами, бійками «стінка на стінку» і свавіллям.
Америка знайома з такими явищами. Чи знає вона, як боротися з причиною - питання. Однак зі слідствами американські поліцейські боротися навчилися. Для їхніх французьких колег події, що зараз відбуваються, - справжній шок. Як зізнаються самі охоронці порядку, вони почуваються, ніби навколо них розгортається дія поганого голлівудського бойовика. Теоретично в цьому немає нічого дивного - кількість «занедбаних» дітей емігрантів колись мала досягти критичної позначки. Французька влада цей момент просто проґавила. Як результат - Париж чи не на воєнному стані, усюди патрулі, облави. А бунт розростається - із Кліші банди бешкетуючих мародерів розповзлися по О-де-Сен, Сен-е-Марн та Валь-д'Уаз, спалахнув найбідніший район Великого Парижа - Сен-Дені, у безладах беруть участь уже тисячі бандитів, лік поранених пішов на сотні, а матеріальні збитки від грабежів і погромів узагалі не піддаються обчисленню, адже ще нічого не закінчилося...
Формальним приводом до всіх цих подій стала смерть двох підлітків, яких спробував затримати поліцейський наряд: юні наркодилери, рятуючись від арешту, не знайшли нічого кращого, ніж сиганути через огорожу трансформаторної підстанції просто на оголені дроти. Їхні друзі заприсяглися «помститися легавим» - і поїхало. Втім, якщо комусь спаде на думку запитати погромників, чи знають вони щось про цей інцидент - на розумну словесну відповідь розраховувати не варто. Хіба що на удар бейсбольною битою по зубах. Як казав незабутній Портос: «Б'юся, тому що б'юся!». До речі - цей безсмертний афоризм, якщо вірити Дюма, він промовив саме в Сен-Дені. Навряд чи він думав, що в нього знайдеться стільки чорношкірих послідовників.
І навряд чи президент Жак Ширак та прем'єр-міністр Домінік де Вільпен, навперебій закликаючи бунтівних мародерів до спокою, докричаться до них. А якщо й докричаться, - навряд чи «діти підземель», які володіють ламаною французькою, зрозуміють їхні граматично бездоганні словесні побудови. Їхня мова - мова палиць і бейсбольних бит, мова ножів і пістолетів. Хвороба минула латентну стадію і перейшла в гостру. І хто той хірург, що зважиться на операцію?
Борис АЛЬТНЕР.
ІА Росбалт