Рівно 20 років на той час вітчизняні фахівці не виводили свої команди до чвертьфіналу на світовій першості. Востаннє це трапилося 1970 року, коли в Мексиці збірна СРСР грала під керівництвом знаменитого в минулому тренера Гавриїла Качаліна. Він, до речі, тричі досягав цього ступеня – 1958-го у Швеції, 1962-го в Чилі та 1970-го в Мексиці. Але найуспішніший наставник радянської збірної в контексті чемпіонату світу – Микола Морозов, який 1966 року трохи не потрапив на п'єдестал пошани, посівши четверте місце.
Втім, це було давно. Все вже встигло стертися з пам'яті, виросли нові покоління вболівальників, яких наші команди на мундіалях практично не радували. 1982-го виступили блідо, 1986-го нас засудили, а 1990-го занадто пізно набрали форму. Далі грала російська збірна, але й вона в 1994-му та 2002 роках задовольнялася лише локальними успіхами. Такими, як, наприклад, п'ять голів Олега Саленка в матчі з Камеруном 1994 року.
Як не крути, а найуспішнішим тренером на пострадянському просторі за останні 25 років слід було б вважати саме Валерія Непомнящего. Але про нього доводилося дізнаватися здебільшого з повідомлень інформаційних агентств. Адже попрацювати на батьківщині цьому фахівцю так і не запропонували, – попри той самий успіх із командою Камеруну 1990 року. Непомнящего в цій африканській країні майже боготворили, а в Росії, до якої він тягнувся після розпаду Радянського Союзу, намагалися не помічати. Чому? Він і сам не знає. А тому пропрацював усе життя за кордоном – у Камеруні, Туреччині, Кореї, Японії та Китаї. А в січні 2006 року очолив збірну Узбекистану (спільно з ташкентським «Пахтакором»), у якій виступає нападник київського «Динамо» Максим Шацьких. Причому конкуренцію Непомнящему в Узбекистані намагався скласти ще один відомий фахівець – Віталій Шевченко, у послужному списку якого значаться Болівія та Ізраїль.
Ось який ти, Камерун!
Валерій Непомнящий народився 7 серпня 1943 року, а ігрову кар'єру завершив надзвичайно рано – у 24 роки. Як це нерідко бувало, підвели травми, і нападнику ашхабадського СКІФа та самаркандського «Спартака» довелося перейти на тренерську роботу. Природно, що шлях молодого фахівця не був устелений трояндами. Але вже 1970 року він став старшим тренером футбольної школи спорткомітету Туркменії і обіймав цю посаду вісім років. 1979-го Непомнящий спробував себе в команді майстрів, очоливши «Будівельник» з Ашхабада, але 1983-го повернувся до футбольної школи спорткомітету республіки. Саме звідти 1988 року його запросили до Камеруну.
У відомій книзі Володимира Абрамова «Футбол. Гроші. Ще раз гроші» про цей від'їзд сказано так: «І поїхали тренери з футболу Броварський і Непомнящий працювати в Камерун. Але, звісно, не за $1.500 на місяць (це були б непомірні для радянських громадян гроші на ті часи), а за $700, за своїм четвертим тарифним розрядом, згідно із затвердженою Мінфіном СРСР сіткою окладів радянських громадян, які працюють за кордоном. Тобто отримував Непомнящий півтори тисячі готівкою, залишав собі 700, а решту тут же здавав у касу Торгпредства. Такими вже тоді були правила…»
Лев Броварський – відомий у минулому півзахисник львівських «Карпат» – залишив не настільки помітний слід у зарубіжному футболі і невдовзі повернувся в Україну. А от Непомнящий виявився для Камеруну справжнім месією. При цьому сам тренер стверджує, що цілком міг потрапити не в цю країну, а в якусь іншу: «Камерун був не єдиним варіантом. Я оформлювався в Алжир, Туніс, Сурінам. В африканських країнах пропонувалося очолити клубні команди. У Сурінамі – молодіжну збірну, у Камеруні – національну, яка стала 1988-го під керівництвом Клода Леруа чемпіоном Африки. Камерунців я пам'ятав ще за іспанською першістю 1982 року, коли вони зіграли всі три матчі внічию. Із великим задоволенням погодився туди поїхати.
У професійному плані нічого втрачати не боявся. По-перше, виїжджав не цемент із вагонів розвантажувати, а займатися професійною справою. Мені було важливо збагатитися, і вважаю себе багатою людиною в професійному плані.
Багато хто боїться Африки – через диких тварин. Насправді Камерун – це не Кенія, де справді була небезпека. У нас же доводилося остерігатися лише змій. В дім вони, на щастя, не заповзали, а у двір – часто. Мені якось довелося, виносячи сміття, вбити змію.
Але гірше за змій – камерунський клімат. Там ніколи не буває спеки, температура плюс 19-26 градусів за Цельсієм. Сезони дощів, перепади тиску сильно б'ють по організму. Багато хто після Камеруну помирав. Або ж малярійні справи. Малярія зачіпає найслабші органи. На щастя, двічі перехворівши, наслідків у мене не було. А от у дружини після малярії виникли проблеми із серцем».
Матч національної першості за мене ніколи не починався вчасно. Затримка на півгодини - обов'язкова. Ми проводили фінальну зустріч чемпіонату центральноафриканських країн. Початок - о четвертій годині дня. Готуємо гравців, 80-тисячник забитий вщерть. Виявилося, що в той самий час відбувалася зустріч президентів цих країн. Поки вони обговорювали всі справи, обідали, футболісти встигли поспати на лавках. А весь стадіон чекав їхньої появи до сьомої вечора!
Перші два матчі відбіркового турніру чемпіонату світу Камерун провів невдало. У двох іграх з Нігерією та Анголою здобуто лише одну нічию. Напередодні виїзного матчу з Габоном ситуація напружена. Від цього результату багато залежало. Напередодні після вечірнього тренування Непомнящому зачитали список із восьми футболістів, складений у спеціальному комітеті при президентові країни. Мовляв, саме цих гравців не вистачало збірній, а тому вони мають вийти в стартовому складі в поєдинку з Габоном. Час на роздуми дали до ранку. Радянський наставник, не бажаючи загострювати ситуацію, відібрав із запропонованих кандидатур трьох, кого можна було справді поставити до складу. І виграв – 3:1, після чого камерунська збірна успішно пройшла всю кваліфікацію і пробилася на чемпіонат світу.
Цікаво, що по дорозі в Габон із Непомнящим намагався домовитися міністр спорту Камеруна: «Мсьє Валері, давайте, якщо програємо, ви одразу полетите до Москви, а я – до Парижа. Тому що після двох поразок поспіль у Яунді краще не повертатися». Тренер погодився і попросив організувати через радянське посольство виліт дружини до Москви. На щастя, до крайніх заходів вдаватися не довелося.
Орден, вулиця, телефон
А на самому чемпіонаті світу камерунці справили фурор, ледь не пробившись до півфіналу. Причому героєм нації стали не Омам-Біїк і Белл, які виступали у Франції і високо котирувалися, а 38-річний ветеран Роже Мілла: «Як футболіст, на мою думку, він геніальний і має стояти в одному ряду з Пеле, Платіні, Марадоною і Кройффом. Перед чемпіонатом світу Роже не виступав два роки. На мої прохання приєднатися до команди відповідав відмовою і приїхав на збір лише після того, як до нього звернувся президент країни. Вийшов Мілла на перше тренування, прийняв м'яч, одним рухом прибрав трьох, і в той момент навіть нефахівець визнав би, що він – великий гравець.
Я дав йому можливість займатися самостійно, але за місяць, що залишився, повністю підготуватися було нереально. Ми домовилися, що він виходитиме на заміну незалежно від розвитку матчу і гратиме по 30-45 хвилин. Якби Роже міг грати всі 90 хвилин, на тому чемпіонаті ми виступили б інакше.
Зустріч із Міллою, який, до речі, підтримав мене у скрутну хвилину, коли в збірній спалахнув конфлікт, вважаю однією з головних подій у моєму футбольному житті. Коли їхав із Камеруну, Роже на прощання запропонував мені зустрітися на ЧС-94. Я не повірив, що він у такому віці зможе зіграти за збірну. Але він знову вийшов на поле і, до речі, забив гол російській команді».
Поразку від Англії у чвертьфіналі камерунські футболісти відзначили… танцями. Танцювали всю ніч. Для них це було і залишається до сьогодні найвищим досягненням. До речі, Непомнящий через роки порівнював камерунців із корейцями: «У Кореї поразки переживають набагато складніше. У них на генетичному рівні закладено: якщо побачили невдоволення тренера, та ще якщо він почав на них тиснути, потім страшенно важко будуть відходити від психологічного шоку. Тільки згодом відтануть. До речі, голландець Гус Хіддінк чудово оволодів майстерністю виводити корейців із цього «штопора». Чудо здійснив. Звільнив від головного корейського комплексу – страху програти…»
Вдома збірну Камеруну зустрічали урочисто. По Яунді їздив кортеж машин. Футболістів возили по всьому місту, усюди були натовпи людей, діти. Висмикували гравців із машин, кожен вважав, що зобов'язаний доторкнутися до знаменитостей, а на радянському тренерові розірвали піджак.
Одну з вулиць назвали іменем Непомнящого – «мсьє Валері». Так само стали називати кафе, ресторани. Нагородили орденом Почесного легіону, а ще тренер потрапив до числа «недоторканних» людей: на території їхнього будинку камерунські закони не діяли. Преміальні Валерію Кузьмичу не дісталися, бо за контрактом це не належало. Зате йому вдалося вибити телефон.
На зустріч із собачим м'ясом
Того ж 1990 року Непомнящий попрощався зі збірною Камеруну. До 1994-го працював у Туреччині з командами «Генчлербірлігі» та «Анкарагюджю», мав пропозиції з Африки напередодні чемпіонату світу 1994 року, але відмовився і очолив корейський «Юконг», яким керував чотири сезони. Далі були китайський «Шеньян», японський «Санфречче Хіросіма» та китайські «Шаньдунь» і «Шанхай Шеньхуа». В останньому клубі Непомнящий працював до листопада 2005 року. До речі, французьку (для спілкування в Камеруні) і турецьку мову він вивчив досить швидко і легко. А от далі підкорювати нові вершини і ставати поліглотом тренер не наважився. Корейську, китайську та японську мови вивчати не став. Втім, це не завадило йому виграти Кубок Кореї, вивести «Хіросіму» на рекордне для неї третє місце в чемпіонаті Японії, бути визнаним найкращим тренером Китаю в 2000 році та отримати приз «За внесок у розвиток корейського футболу».
Попрацювавши в трьох країнах, розташованих поруч одна з одною, Непомнящий, якому є що розповісти про життя на Далекому Сході, відзначив деякі особливості китайців, корейців та японців: «Футболісти в азіатських країнах вирізняються дисципліною та виконавчістю. Це справді так. Але траплялися й винятки. Особливо це стосується клубів із північної частини Китаю. Тут дуже великий вплив російського менталітету, тому люди багато п'ють і не люблять працювати. Відповідно ставляться до справи й футболісти. Втім, траплялися подібні епізоди й у Кореї. Наприклад, на одному з тренувань я через перекладача прикрикнув на одного з гравців, що він, мовляв, зовсім не бігає по полю. Коли фразу переклали корейською, один із моїх помічників раптом підбіг до „сачка“ і вдарив його по шиї! Я був у шоці від подібних методів виховання, а для корейців, як виявилося, рукоприкладство — звичайна річ.
Цікаво, що ні футболісти, ні помічники не ставили мені жодних питань. Вислуховували вказівки й виконували їх мовчки. Лише за пів року починали говорити: «А-а, тепер зрозуміло, чому ми сьогодні робимо такі-то вправи, а завтра діятимемо за іншою методикою». Але потім питання все-таки з'являлися. Причому в різних країнах це відбувалося по-різному. Японці, наприклад, спочатку надсилали до мене делегацію з кількох людей, моїх помічників. І вже потім кожен почав підходити й доскіпливо випитувати кожну дрібницю. І не лише в мене. Тому японський футбол і прогресує швидше за корейський. А той, своєю чергою, розвивається швидше за китайський. А знаєте чому? У китайців питання здебільшого такі: «А чому мене не поставили до складу? Чим я гірший?» І образи, і відповідні висловлювання в пресі…
Зате в Китаї Непомнящий спробував собаче м'ясо, щоправда, зовсім випадково. У клубному буфеті був шведський стіл, тож росіянин і відкуштував із нього без зайвих думок: «На мене помічники дивляться на всі очі. Але нічого, проковтнув. Схоже на індичку, жорсткувате м'ясо. У нас взагалі неправильно уявляють, як корейці їдять собак: це ритуал. Ніхто дворняжок на вулицях не хапає. Є спеціальні розплідники, виводять собак, схожих на чау-чау. Ми ж їмо свинину, а свиня теж домашня тварина! У Туреччині перед якимось важливим моментом належить зарізати барана й роздати м'ясо бідним, а в Кореї приблизно те саме з собаками. Собак частіше їдять улітку. Кажуть, допомагає спеку переносити, а взимку не чіпають».