Сімнадцяти років від народження він був включений до складу професійної футбольної команди. Ще сімнадцять відстояв у воротах (десять з них у воротах збірної СРСР). За всіма опитуваннями, він наш найкращий спортивний коментатор за роки існування професії.
Маслаченко надзвичайно балакучий. Це зовсім не втомлює, бо йому завжди є що розповісти. От він і розповів – цілу книгу про себе.
«В моду входить письменництво, і який же джентльмен собі в цьому відмовить – не пам'ятаю, хто вимовив цю фразу. Але я не письменник. Я оповідач. Багато з того, що є в цій книзі, повідано мною моєму другові журналісту Вадимові Лейбовському. І все це абсолютно вірно. Я нічого не вигадував, не драматизував і не пом'якшував. Характер і принципи не дозволяють».
Книга Вадима Лейбовського «Владимир Маслаченко: Пеле повезло, что он не играл против меня», кілька фрагментів з якої публікує «Время новостей», виходить цими днями в російському видавництві «Время».
Як Маслаченко став воротарем
...Він так щедро наділений природою, що напевно досяг би видатних результатів у багатьох інших видах спорту. У п'ятнадцять років – без спеціального тренування – він стрибнув у довжину на 6,52 метра. У ті роки це був напевно найкращий у країні результат серед його ровесників. Стрибучий Володимир був надзвичайно, неймовірно, «нелюдсько»...
Ну а воротарем він цілком міг і не стати, все сталося за сюжетом прямо-таки хрестоматійним. Ішов урок російської мови. У цей самий час починався футбольний матч юнацької першості Кривого Рогу. І команда Центрального району несподівано опинилася без воротаря. Гінець зі стадіону примчав до кабінету директора школи, який швидко все зрозумів і особисто розпорядився відрядити учня 8-го «Б» класу Володимира Маслаченка на стадіон. Центральний район у тому матчі здобув перемогу, а його воротар зіграв «на нуль». І вже за два дні він взяв участь у матчі на першість України – цього разу серед дорослих – за свій криворізький «Спартак».
Як Маслаченко до Москви відвезли
...У 1953-му році, закінчивши школу, сімнадцятирічний Володимир у складі збірної Дніпропетровської області приїхав до Києва на республіканську спартакіаду школярів. Під час турніру Володимирові було сказано, що йому необхідно з'явитися на оглядини в дубль київського «Динамо». Однак на це, здавалося б, втішне, навіть хвилююче повідомлення він зреагував по-своєму. По-перше, його не запросили, йому просто повідомили: «Необхідно з'явитися». Усе, отже, вирішили без нього і за нього. Тож від оглядин молодий воротар утримався.
– Чесно кажучи, я пожалкував тоді про свій вчинок – не з'явився на оглядини в команду, – каже він. – Ну, міг хоча б на бесіду приїхати. Ні ж, заграла хлоп'яча образа, форма речення: «з'явитися». І все ж по великому рахунку я, мабуть, вчинив правильно. Не дозрів я в ту пору до справжнього професійного футболу, адже мені було лише сімнадцять років. А в скромному «Металурзі» я спокійно, без насильства й поспіху підростав, набирався сил і досвіду.
Одного разу по Дніпропетровську поповзли чутки: Маслаченко отримав цікаву пропозицію і скоро поїде. Це викликало занепокоєння серед міських уболівальників і замішання у вищих партійно-адміністративних і господарських органах обласного центру. Як згодом з'ясувалося, у стан підвищеної бойової готовності були приведені працівники міліції, військкомату, внутрішні й залізничні війська. Перед ними стояло завдання: вистежити, виявити, припинити та знешкодити!
У призначений день «назавждишнього» від'їзду до столичного «Локомотива», у час прощання з містом на Дніпрі Володимир Маслаченко прибув на вокзал до поїзда, що йшов на Москву. Прибув без багажу, з порожніми руками й безтурботним виглядом, який аж ніяк не мав стурбувати спецагентів, що стежили за ним з-за вокзальних кутів, стовпів, урн, кіосків і готових у потрібний момент стрімко увійти в щільний силовий контакт із утікачем. За версією таємного сценарію, він приїхав на вокзал провести в Москву свого друга і колегу по «Металургу» Аліка Петрашевського (Олександра Сигізмундовича Петрашевського, нині спортивного директора московського футбольного клубу «Динамо»).
Таємним агентам було невтямки, що багаж голкіпера перебував у руках «від'їжджаючого», який спокійно й вніс його до вагона. Гудок паровоза прозвучав як свисток на початок гри. Маслаченко і Петрашевський палко обійнялися. Алік увійшов у тамбур і повернувся обличчям до тих, хто проводжав. У цей момент воротар із криком: «Аліку, я ж забув віддати тобі гроші!» кинувся у вагон, що від'їжджав, де був негайно зустрінутий самим начальником Донбаської залізниці. У того був свій Господь Бог. Міністр шляхів сполучення СРСР товариш Бещев Б. П., куратор «Локомотива», був для нього поважніший за будь-якого партійно-господарського керівника Дніпропетровської області та її околиць. Начальник дороги прошепотів: «Швидко в купе! Сісти в куток і не рухатися! Не вступати в жодні розмови – ні з ким! Білет показувати тільки здалека, не випускаючи з рук! Не піддаватися на провокації й погрози!» Потяг набирав хід.
Однак втечу ще рано було вважати здійсненою. На півстанку Конград, де поїзду, згідно з розкладом, належало стояти три хвилини, у вагон вдерлися сили швидкого розгортання. Вони відчинили двері купе, де, як в одиночній камері, сидів Володимир Маслаченко. Він чекав. Але чекав не своєї долі, а розвитку ситуації, в якій не міг, не мав права програти. Воротар знову готувався до бою.
І був бій – із тяжким протистоянням, силовими прийомами, нищівною полемікою російською та українською, мальовничість якої навряд чи передасть і витримає папір. Інші пасажири замкнулися у своїх купе, гадаючи, мабуть, що у вагоні ловлять матерого бандита. У результаті воротар самотужки переміг переважаючі сили суперника. За годину (!) потяг продовжив шлях, везучи Маслаченко до «Локомотива» і в історію.
Як Маслаченко до Німеччини купували
Восени після чемпіонату світу (1958 рік – Ред.) Маслаченко знову зустрівся на полі з більшістю гравців німецької збірної, коли «Локомотив» прибув до Німеччини для проведення серії матчів із найкращими клубами країни. Наш воротар відіграв ті матчі вище всяких похвал, на які не скупилася німецька преса.
І ось незадовго до закінчення турне він отримав офіційне запрошення підписати контракт із клубом «Гамбург». Розмову вів один із керівників клубу німецькою мовою в ресторані готелю, де зупинився «Локомотив». Маслаченко відповів, що готовий розглянути пропозицію, якщо буде врегульовано всі питання, і, передусім, з відповідними органами СРСР, що він має бути зрозумілий своєю країною, що не має наміру змінювати громадянство і ані на який час розлучатися з жінкою, яка щойно стала його дружиною. Йому відповіли, що сторона, яка робить таку пропозицію, постарається залагодити всі питання, зокрема, звернувшись до керівництва компартії Німеччини.
Контракт не відбувся. Коли стало зрозуміло, що переговори закінчилися безрезультатно, представник «Гамбурга» простягнув Володимиру п'ять марок і сказав: «Візьміть на згадку. Нехай ця скромна купюра нагадує вам про мою пропозицію. При цьому дописуйте на ній час від часу стільки нулів, скільки дозволить ваша фантазія».
Як Маслаченко з Лобановським дружив
«У тому, що Валерій Васильович став тренером, немає нічого дивного. Ще будучи гравцем, він вступав у полеміку з наставниками, з ними він часто не погоджувався в питаннях організації гри та загальної підготовки команди. Валерій любив грати в шахи, до того ж дуже добре. (Зауважу, що школу він закінчив із золотою медаллю.) Щоправда, коли програвав Хусаїнову, страшенно сердився.
У тренерській справі він досяг більших успіхів, ніж як гравець. У нього не склалися стосунки в збірній із Качаліним, він вступав із ним у суперечки все з тих самих питань, що й зі своїми клубними тренерами. У підсумку Качалін від нього відмовився.
На тренерській ниві Валерій Васильович спочатку дуже серйозно попрацював над своєю освітою. Його творчий альянс із Олегом Базилевичем був дивовижним поєднанням двох крайніх і своєрідних нападників. Базилевич був жорсткішим, іронічним і не пробачав гравцям якихось їхніх недопрацювань. Вони звели тренерський культ до небес, а тренувальний процес ще вище. У підсумку я назвав їх чемпіонами світу з тренувань. У плані роботи над функціональним станом вони захопилися роботами доктора Зеленцова, і мені здавалося, що в їхніх головах утворилася якась каша.
Коли потрібно було більше думати про організацію гри, їх більше турбувала функціональна готовність гравців. Пам'ятаю, одного разу я запитав Валерія: «Чому в тебе не грає Таран?» Він мені у відповідь: «Тому що функції не працюють, а коли вони запрацюють, то й буде він в основному складі». Судячи з усього, функції у Тарана так і не запрацювали.
Зрештою, вони з Олегом зайнялися процесом створення гри. Сиділи над цим довго й скрупульозно розробляли до математичної точності ходи кожного гравця та команди загалом. І, по-моєму, трохи заблукали. Дійшло до того, що одного разу суддя зупинив гру, забрав у киян м'яч і віддав його супернику – так кияни з цим м'ячем загаялися, ніби забувши про ворота.
Я постійно працював на матчах київського «Динамо» – внутрішніх і міжнародних. Часто бував на базі команди в Конча-Заспі, спостерігав за тренуваннями, за харчуванням. За соками, насиченими киснем та іншими продуктами розпаду і напіврозпаду. Усе було настільки по-науковому, що часом мені, людині романтичній, ставало нуднувато.
Я знаю, що мої репортажі він уважно переглядав і прослуховував. Ми інколи сперечалися до лайки. Так це було в Менхенгладбаху, коли кияни програли у повторному півфінальному матчі Кубка володарів кубків «Борусії» з рахунком 0:2. Я чітко визначив, що тренер допустив помилку, не випустивши Володимира Мунтяна з самого початку, а в другому таймі, коли Мунтян вийшов, усе змінилося: «Динамо» просто затерзало суперників, задавило. Але не вистачило часу. Лобановський розсердився, оскільки йому тоді вже повідомили про мої слова, накинувся було на мене, але потім вибачився, бо був справедливий і коректний. Але, тим не менш, помилку свою не визнав, сказав, що план гри був правильним, а програли тому, що окремі гравці не виконали цей план.
Він вніс нову струю і новий тренерський погляд у тренувальний процес. Його бесіди нагадували лекції. Не забуду, як у Конча-Заспі зібралася група серйозних людей. Парилися, священнодіяли, трішки випиваючи, щоправда, більше розмовляючи й дискутуючи. Коли заговорили про «Спартак», з уст Валерія Васильовича прозвучало: «Спартак» – це фірма».
Відкрию секрет. Коли «Спартак» вилетів із вищої ліги, особисто я запропонував Миколі Петровичу Старостіну запросити в команду Лобановського. За пару днів ми зідзвонилися, і він сказав: «Я готовий з тобою погодитися, але нас із тобою, і мене в першу чергу, не зрозуміють уболівальники». І цю тему було знято.
Від'їзд Валерія Васильовича на роботу в арабські країни був свого роду вигнанням від самого себе і не пішов йому на користь, а на шкоду – безперечно.
Його вихованці працюють зараз у багатьох футбольних колективах. Я вважаю, що вони стануть класними фахівцями лише в тому разі, якщо не будуть озиратися на свого незаурядного тренера, як на божество, а підуть своїм шляхом, як, наприклад, іде Олег Блохін. Не можна нескінченно цитувати «футбольного Мао Цзедуна». Не можна бути другим Яшиним, другим Стрєльцовим, другим Лобановським».
Як Маслаченко Озерова на пенсію проводжав
Перед мексиканським футбольним чемпіонатом світу вже ходили чутки, що, схоже, майбутнє відрядження – останнє в довгій коментаторській біографії Миколи Озерова. Його нездоров'я не було ні для кого таємницею. І ось Маслаченко виявив, що «дядька Колю» з перших же днів чемпіонату, причому на двадцять чотири дні, відправляють працювати в Гвадалахару – у найспекотніший район Мексики. Маслаченко вніс у план деякі поправки й уточнення, про що наступного дня повідомив Олександру Іваницькому, керівнику Об'єднаної редакції спортивних програм Гостелерадіо. І ще додав: «Мені відомо, що відбувається навколо Озерова. Але якщо ви вважаєте, що це його лебедина пісня, то вона має бути виконана достойно й за повною програмою. Але не можна посилати його в Гвадалахару, там йому буде надто важко. Він має залишитися в Мехіко, нехай веде відкриття чемпіонату та фінал».
Іваницький погодився. Він тут же зв'язався з першим заступником Лапіна Володимиром Поповим, той теж заперечувати не став. Тоді ж вони домовилися про включення до команди Володимира Маслаченка. Коли той почув про це рішення, то сказав: «Ви навіть можете відправити мене в Гвадалахару». «Ні, – заперечив головний редактор, – ви потрібні мені в Мехіко. Ми будемо разом вирішувати основні організаційні та творчі питання».
Ще до від'їзду в це відрядження було вирішено, що попередні ігри радянської збірної в Ірапуато будуть коментувати Євген Майоров і Коте Махарадзе. Але на мексиканський чемпіонат світу Махарадзе запланований не був. Він був приголомшений. Здавалося, він не знав у житті більшого горя. «Як я поясню це в Тбілісі? Як я подивлюся в очі людям? – сказав він своєму другові. – Якщо можеш, допоможи, поговори з ким потрібно». Маслаченко зумів вирішити його питання. Вони вирушили до Мексики.
Після півфінального матчу в номер готелю, де жив Володимир Маслаченко, з офісу нашої делегації зателефонував головний інженер із технічного забезпечення роботи спеціалістів Гостелерадіо Анатолій Попов. І, посилаючись на Володимира Івановича Попова, першого заступника Лапіна, повідомив: прийнято рішення про те, що фінальний матч чемпіонату має вести Маслаченко, а Микола Озеров – матч за третє місце.
Маслаченко вирішив, що потрібно терміново зв'язатися з Москвою, спробувати змінити це рішення. Він розумів, що крихкий і хворий дядя Коля цей удар може не перенести. Але щоб зателефонувати до Москви, потрібно потрапити до офісу команди Гостелерадіо, а це на протилежному кінці багатомільйонного міста. «Толя, – сказав він Попову, – поки нікому ні слова. У мене зараз немає машини, Фесуненко поїхав у справах. Я прошу тебе приїхати за мною». Анатолій Попов приїхав і забрав його. Володимир зателефонував Іваницькому і все виклав. Той відповів: «Це рішення – остаточне, нічого змінити вже не можна».
Тоді Маслаченко спробував зв'язатися з Володимиром Поповим. Не вийшло, не застав, а домашній телефон першого заступника був йому невідомий.
Наступного дня наш коментатор знову приїхав до офісу і знову замовив номер Володимира Попова. Почув його голос, виклав усе, що міг. Додав: «Так не можна чинити з цією людиною!» «Володю! – сталевим голосом відповів Попов, – якщо хочеш, щоб мене звільнили з роботи, телефонуй до ЦК КПРС. Це не моє рішення! І не моя примха!»
Тоді вирішили: нехай цю чорну звістку Озерову принесуть Фесуненко та офіцер служби безпеки.
І ось настала розв'язка. Вислухавши рішення керівництва комітету, Озеров сказав Володимиру, що той вчинив недобре, з учителем так не можна. Володимир спробував переконати: «Є ж Толя Попов, він перший отримав по телефону з Москви звістку про рішення, спитайте в нього». Не подіяло. З тим дядькові Колі належало піти і готуватися вести репортаж про матч за третє місце.
Не повірив поясненням і Махарадзе. Коли Маслаченко нагадав йому про не виконану поки що роботу – зробити матеріал про міське життя Мехіко, той лише кинув у відповідь: «Плював я на твою роботу». І Маслаченко вирішив, що пора цю історію завершувати. «Ви дізналися від мене тільки правду, чисту правду, – спокійно сказав він. – І годі. Вам має бути соромно, Коте Івановичу! Розмову закінчено. Вільні!»
Більше вони не обмовилися жодним словом. Уже ніколи.
Як Маслаченко побував міністром
2 травня 1992 року Володимиру Маслаченку зателефонував Ігор Нетто і сказав: «Хочеш повеселитися? Поїхали в Лужники, там сьогодні на Великій арені грають команди уряду Москви та уряду Росії. Подивимось гру, поговоримо, адже давно не бачилися. До речі, тренером команди уряду буде сам Борис Миколайович».
Маслаченко і Нетто стояли біля бровки футбольного поля, і їм було дуже кумедно спостерігати за тим, як старанно приносять собі та суперникам задоволення повні, якщо не сказати пузаті мужички під наглядом глави держави. Але ось воротар уряду Росії отримав травму, і його місце зайняв польовий гравець. Та щойно це сталося, новий голкіпер пропустив м'яч, і уряд Москви повів у рахунку – 1:0.
Тоді Нетто сказав товаришеві: «Володю, ти маєш стати у ворота». Той відповів: «Я не член уряду, а такий самий, як ти, рядовий глядач». Нетто намагався його розпереконати: нічого, мовляв, страшного, зустріч-бо неофіційна.
Цю розмову почув голова Державного комітету з фізичної культури та спорту на прізвище Мачуга (він, колишній чемпіон світу з акробатики, деякий час працював на цій міністерській посаді), який і підтримав ідею Ігоря Олександровича. Маслаченко відповів: «Хай так, але я маю отримати дозвіл від керівника команди». Мачуга пішов до лави, на якій сидів Єльцин і, повернувшись, сказав Маслаченку, що Борис Миколайович просить його підійти.
– Володю, – звернувся до нього президент, – ви можете постояти за нашу команду?
– Так, можу.
– А форма у вас є?
– Тренувальний костюм у мене завжди із собою, в машині.
– Ну то, якщо ви згодні, підіть, будь ласка, і станьте.
– Хай цей воротар дограє, до кінця тайму залишилося кілька хвилин, а в другому таймі я зіграю.
Маслаченко пішов до машини, узяв форму і з'явився в роздягальню. Побачивши його, Єльцин сказав команді:
– У нас зараз буде новий воротар. Володю, ви готові?
– Я завжди готовий, тим більше що просить президент... Однак боюся, що це буде підстава, адже я ж не член уряду. Завтра це стане предметом розгляду у Верховній Раді – Хасбулатов так справи не залишить, явна підстава!
І тоді президент сказав: «При всіх заявляю, що я офіційно призначаю головою Комітету з фізичної культури та спорту Російської Федерації Володимира Маслаченко. Єгор! (Прем'єр-міністр Гайдар перебував тут же.) Підготуй, будь ласка, указ про призначення Маслаченко».
І невтямки було президентові, що голова Держкомспорту вже є і що він до того ж при цій події особисто присутній. Про що президентові й було негайно повідомлено.
– Гаразд, – сказав Єльцин. – Маслаченко, я призначаю вас першим заступником голови Комітету з фізичної культури та спорту. Єгор! Підготуй усі папери.
Хтось дав Гайдару блокнот, і Єльцин продиктував йому тези: що потрібно зробити для призначення Володимира Маслаченко першим заступником голови Державного комітету з фізичної культури та спорту Російської Федерації.
Так, у роздягальні, де наш воротар багато років готувався до виходу на поле, він протягом кількох хвилин двічі отримував найвищі призначення.
Другий тайм команда російського уряду зіграла добре. Відігралася, звела матч до нічиєї. При цьому Маслаченко витягнув два просто мертві м'ячі, після чого став основним воротарем команди уряду Росії. (І зіграв у команді ще кілька непоганих матчів. Лужков при цьому дуже хотів йому забити, дуже прагнув і старався. Товариші по команді з усіх сил намагалися вивести Юрія Михайловича на ударну позицію. Але Маслаченко одразу йому сказав: «Даремно стараєшся, не дам я тобі забити». І не дав.)
А ввечері того пам'ятного дня, 2 травня, повернувшись додому, він почув у програмі «Время» про своє призначення головою (!) Державного комітету з фізичної культури та спорту. Тут же, у зв'язку з призначенням, йому зателефонували й запросили на телебачення для участі в програмі «Доброе утро» на ОРТ. Він, зрозуміло, приїхав і взяв участь у програмі.
Вдень він отримав факс із приймальні Гайдара, де за підписом прем'єр-міністра йому повідомлялося про те, що він призначений першим заступником голови Державного комітету з фізичної культури та спорту Російської Федерації.
Він чекав, що голова Держкомспорту Василь Мачуга запросить його, і вони почнуть працювати. Але виклику не надійшло. І голова Мачуга, і радник президента Шаміль Тарпіщев, і його помічник Борис Федоров поводилися так, ніби нічого не сталося. Жодних рухів!
Чому все ж указівка президента Росії так і не була виконана? – питаю я Володимира Микитовича.
– А ти сам спробуй відповісти.