Фото epa
На чемпіонаті світу з футболу - скандал. Тихий, але вкрай неприємний і з далекосяжними наслідками. Президент Міжнародної федерації футболу Йозеф Блаттер видав віртуальну жовту картку російському судді Валентину Іванову за матч Португалія - Голландія, в ході якого він, пред'явивши гравцям 16 жовтих і 4 червоні картки, увійшов в історію світових чемпіонатів як рекордсмен. І хоча ФІФА відхилила скаргу португальців на суддівство Іванова, осад залишився. Причому такий, що в усі наступні ігри судді просто боялися показувати картки навіть тоді, коли порушення були очевидні. Тим не менше, матч, на мою думку, Іванов справді провалив, як би його не захищала російська і навіть міжнародна громадськість. Якщо на полі б'ються, у цьому завжди винний суддя. Якщо на телеекрані арбітр миготить частіше за футболістів, то це теж непряме свідчення фіаско.
Але справа не тільки в Іванові. Винний у цьому провалі і сам Блаттер, який показав «гірчичник» не окремо Іванову, а футбольному арбітражу загалом, а отже, і самому собі. Перед початком турніру арбітри отримали директиви щодо тлумачення правил, що само по собі дуже цікаво. Виходить, що за те саме порушення можна покарати по-різному, а то й зовсім не карати. Ось із цього все й почалося. Суддів попросили бути суворішими і особливо жорстко карати за атаку ззаду та затягування гри. Іншими словами, усе, що робив Іванов, було лише неухильним виконанням цих директив, своєрідним японським страйком, коли працівники починають робити все за інструкцією. У результаті будь-яка діяльність на підприємстві завмирає, бо інструкції мають звичай суперечити одна одній і здоровому глузду заодно.
Напевно, майстерність судді і полягає в тому, щоб встановити певний рівень жорсткості і дати зрозуміти про це самим гравцям. Але тоді безглузді директиви, а футбол як був, так і залишиться таким, яким він часто постає в останні роки, - досить сумним видовищем із мінімумом голів. Сумний він тому, що боротьби набагато більше, ніж мистецтва, а оборона превалює над атакою, до того ж часто неправедними засобами. У багатьох клубах, і грандах зокрема, цілком офіційно та охоче використовують так звану тактику дрібного фолу. Суперника банально валять на його ж половині поля, поки він не перебіг на чужу. Виникає парадоксальна ситуація: штрафний вигідний тому, хто порушував правила, оскільки, поки м'яч встановлюють і вводять у гру на поважній відстані від воріт, порушники всією командою перебираються ближче до власної штрафної, і забити їм після цього набагато важче.
Вважаю, що саме проти цього зла в першу чергу й були спрямовані директиви ФІФА. Але матч Голландія - Португалія з усією ясністю показав, що якщо судити з урахуванням нових віянь, то може скластися ситуація, коли в однієї зі сторін залишиться менше семи футболістів, після чого матч, згідно з правилами ФІФА, має бути зупинений. Виходить, що боротися доводиться з оглядкою, і ось цю саму оглядку грубіяни чудово відчувають. Це протиріччя номер один. Друге полягає в тому, що судді, навіть найкращі, просто не встигають за тим, що відбувається на полі. На цьому чемпіонаті арбітри зробили вже десяток помилок, які вплинули на результати ігор. Є й просто дикі ляпи. Відомий англійський суддя Грем Полл показав хорвату Йосипу Шимуничу дві жовті картки в матчі з Австралією, однак видалити футболіста забув. Хорватські гравці намагалися підказати судді, але він уже нічого не міг зробити. Визнавати власну помилку, навіть таку, суддям суворо заборонено. У підсумку стався історичний анекдот: Полл утретє попередив Шимунича і після цього, нарешті, видалив його. Про дрібніші, хоч і суттєві безглуздості годі й казати. Англійці забили переможний гол у ворота команди Тринідаду і Тобаго з порушенням правил. У поєдинку Корея - Франція суддя не помітив, що м'яч перетнув лінію воріт азійської команди. У грі Україна - Туніс його колега призначив безпідставний пенальті у ворота арабів і не покарав гравця української команди за гру рукою у своїй штрафній.
Якби не ці, а також і багато інших помилок, таблиці в групах виглядали б інакше, до плей-офф могли вийти інші команди. ФІФА ставиться до таких речей філософськи. Помилки суддів - це частина гри, кажуть футбольні начальники. Хоча стосовно людей, які, можливо, єдиний раз за кар'єру отримують шанс зіграти на чемпіонаті світу, подібна «нестерпна легкість буття» - просто свинство. Я вже не кажу про вболівальників, які, трапляється, навіть помирають біля екранів телевізорів. Загальновідомо, що під час фінальних турнірів кількість серцево-судинних захворювань різко зростає.
Законне питання: як же можна уникнути помилок? Людина ж не машина і не має окоміра орла та швидкості гепарда, а нинішній стан речей просто зобов'язує суддів поєднувати всі ці якості. На величезний прямокутник поля припадає лише один головний і два бокові арбітри, тоді як тенісний матч, що проходить на п'ятачку корту, обслуговують до чотирнадцяти суддів (!) та ще й електронна система. Чому в хокеї за воротами спеціальний арбітр стежить тільки за тим, чи перетнула шайба лінію, а у футболі тим часом уже сорок років сперечаються, куди відскочив м'яч від перекладини воріт збірної Німеччини у фіналі чемпіонату 1966 року і чи правильно був зарахований гол? Людині в роках, аби встигнути за розвитком подій, доводиться носитися за хлопцями, які набагато молодші за нього. Добре б ще за хлопцями - за м'ячем, який летить ще швидше. Ну хіба здатен він встигнути до місця дії, якщо гравець зробив передачу метрів на сорок? Хтось після цього ще дивується кількості помилок? Ось і виходить дика картина. У баскетболі за десятьма гравцями стежать три арбітри, а у футболі - стільки ж за двадцятьма двома. Це абсолютно нелюдське завдання, що чемпіонат світу зайвий раз і довів.
Дух гри і традиції у деяких випадках плутають з елементарною впертістю. ФІФА з відчаєм наркомана чіпляється за ще один футбольний атрибут давнини - «брудний час». Футбол - єдиний вид спорту, де під час неминучих пауз секундомір не зупиняють. Все це призводить до потворних кривлянь деяких футболістів, які в бажанні наблизити фінальний свисток валяються на траві, зображуючи нестерпні страждання, а потім встають і, накульгавши для пристойності, бадьоро несуться вперед. А заміни за хвилину до кінця матчу? Той, хто виходить на поле, навряд чи торкнеться м'яча, але поки він вийде, хвилина-друга у видовища буде вкрадена в ім'я результату. Ви коли-небудь бачили подібних симулянтів у хокеї? Кажуть, що «брудний час» існує завдяки телебаченню, яке, мовляв, вимагає жорстких часових рамок для трансляцій. Якщо так, то чому ми дивимося і хокей, і баскетбол, де жодного «брудного часу» й у помині немає? Або теніс із волейболом, де взагалі немає жодного часу, а грають за рахунком. А як тоді в цей аргумент втискується час компенсований, час додатковий із серією пенальті, який успішно ламає сітку мовлення? Та ніяк...
Просто футбольні правила змінюють вкрай неохоче. За всю півторавікову історію футболу це сталося за великим рахунком тричі. У середині 20-х скоригували правило «поза грою» і значно пізніше - у 80-90-х - додали ще два штрихи: заборонили воротарю брати м'яч у руки після пасу свого ж гравця і почали використовувати кілька м'ячів, щоб відучити футболістів вибивати м'яч на трибуни, щоб потягнути час. Більше ні на які зміни в правилах ФІФА не наважується, зокрема й на головне - використання відеоповторів, яке може зняти безліч питань. Але на цю тему з футбольними фахівцями та й багатьма вболівальниками краще й не розмовляти. Це Те-Про-Що-Не-Можна-Говорити. «Залиште все як є», - наполягають вони. Але з кожним роком ситуація буде все ускладнюватися, тому що швидкості зростають, хитрощі стають витонченішими, і ФІФА все одно доведеться шукати вихід. Усе питання в тому, чи можливий він у рамках наявних уже вельми затертих і зношених правил великої гри.