Це цілком передбачуване рішення викликало бурю обурення – насамперед у тих, по кому новий закон і вдарив – у іммігрантів. У Берні та Женеві пройшли демонстрації протесту. Оскільки вони не були санкціоновані владою, поліція перешкодила їм, після чого розлючені «гості» почали жбурляти в блюстителів порядку все, що під руку потрапило: від каміння до пляшок. Дехто з демонстрантів, схоже, явно готувався до зіткнень з поліцією: «коктейлі Молотова», які вони кидали в поліцейських, на відміну від бруківки, на дорозі не валяються.
Однак, окрім іммігрантів, новим швейцарським законом обурилася Єврокомісія. Її керівник Жозе Мануель Баррозу виступив з критикою на адресу Швейцарії, вказуючи на порушення парламентом цієї країни гуманних європейських принципів. Втім, у цьому випадку голова Єврокомісії може тільки погрозити пальцем. Як відомо, Швейцарія (або, як гордо іменується ця країна в документах, Гельветична Конфедерація) не входить до складу Євросоюзу. Навіть опинившись з усіх боків оточеною країнами ЄС, швейцарці до спільноти приєднуватися не побажали.
Звичайно, фактично Швейцарія настільки тісно пов'язана з Євросоюзом, що їй не вистачає тільки офіційного статусу для того, щоб називатися 26-м членом ЄС. Єврокомісія користується значним впливом на бернський уряд, що можна бачити хоча б на прикладі торішнього «банківського скандалу», коли Євросоюз домігся від раніше неприступних швейцарських банкірів більшої відкритості в їхній роботі, а також доступу до інформації про рахунки людей, підозрюваних Європолом у різних злочинах.
Тим не менше, у цьому випадку Європі на швейцарців навряд чи вдасться вплинути з двох причин. По-перше, Швейцарія виявилася переповнена біженцями. Ще в 90-ті роки ця країна нарівні з Німеччиною та Францією прийняла на тимчасове проживання десятки тисяч албанців та боснійців – передбачалося, що вони покинуть країну, коли у них на батьківщині становище стабілізується. Так само, як у ФРН та Франції, вихідці з Балкан не мали права працювати, а могли тільки очікувати можливості відправитися додому.
Однак, як свідчить відома приказка, «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове». Коли обстановка в республіках колишньої Югославії стабілізувалася, гості не виявили бажання вирушати геть, усіма правдами й неправдами намагаючись залишитися в Західній Європі. Як і раніше не маючи права на легальну роботу, багато хто з них пішов «у тінь», ускладнюючи тим самим криміногенну обстановку. Однак якщо у великих країнах це виявилося не так помітно, то маленька Швейцарія від такого повороту подій постраждала набагато сильніше. Цілі райони швейцарських міст перетворилися на справжні гетто, куди навіть поліцейські патрулі не ризикують заходити, якщо вони, звичайно, не посилені броньовиками. Подібні речі просто шокували швейцарських бюргерів, і їхню реакцію цілком можна було передбачити.
Слід зазначити, що Швейцарія не обтяжена спадщиною, подібною до французької чи німецької. Для швейцарців прийняття біженців було актом виключно гуманітарним, не обумовленим історичною відповідальністю німців за Другу світову чи почуттям провини французів перед жителями колишніх північноафриканських колоній. Тож і нинішнє рішення їхнього парламенту спирається виключно на бажання протидіяти наростанню напруги в суспільстві.
Крім того, Швейцарія, на відміну від згаданих «великих сусідів», не є мультинаціональною країною і явно не збирається нею ставати. На народжуваність теж не скаржиться і від припливу дешевої робочої сили не залежить: основний прибуток Швейцарія, як і раніше, отримує не від промисловості, а від фінансової діяльності.
Друга причина слабкого впливу Євросоюзу на Швейцарію в цьому конкретному випадку полягає в тому, що закон свій швейцарці зовсім не зі стелі взяли, а чи не слово в слово переписали з подібного ж голландського документа. І Голландія, після відомих подій, пов'язаних з убивством режисера Тео ван Гога, стала лише першою країною Євросоюзу, яка вирішила «закрутити гайки». Слідом за голландськими, для масової імміграції зачинилися бельгійські, шведські, австрійські «ворота», новий, більш жорсткий закон про імміграцію був ухвалений у Німеччині, подібний закон обговорюється у Франції...
Тож Жозе Мануель Баррозу може говорити «ай-яй-яй» стільки, скільки йому заманеться – його власні колеги, керівники країн Євросоюзу, запровадили у себе такі самі правила, які тепер прийняли швейцарці. І в цьому сенсі Швейцарія все-таки пішла європейським прикладом.
Борис АЛЬТНЕР.
ІА Росбалт