З десяти держав, які приєдналися до Європейського Союзу в травні 2004 року (Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія), про своє бажання запровадити у себе євро заявили всі, але свої сили вони оцінили по-різному. Угорщина вважала, що дозріє для євро не раніше приблизно 2012 року, а Чехія скромно орієнтується на 2010, хоча її економічні показники найкращим чином відповідали вимогам Євросоюзу ще рік тому. Інші обрали для себе різні терміни в проміжку, але Словенія, Литва та Естонія пообіцяли підготуватися раніше за інших.
Час летить швидко, і настав час підбивати підсумки. Як відомо, нічого хорошого для країн Балтії в цих підсумках не виявилося. З усіх поспішливих претендентів лише Словенія зуміла вписатися в жорсткі євросоюзні рамки. У середині травня Європейський нейтральний банк і Європейська Комісія офіційно оголосили про свою згоду прийняти її до єврозони першою і поки єдиною з нових членів ЄС. Литва була близька до заповітної мети, але їй не вистачило зовсім небагато. Естонці поспішили самі оголосити про зміну свого євровалютного графіка, зробивши це ще наприкінці квітня. Непереборним порогом для них виявилася інфляція.
Підступний Маастрихт
Щоб отримати право на євро, країна повинна відповідати жорстким критеріям, прописаним у Маастрихтській угоді. Основні з них такі:
* рівень інфляції не повинен більш ніж на півтора відсоткових пункти перевищувати середній показник по трьох найбільш «низькоінфляційних» державах ЄС;
* дефіцит бюджету допускається лише в межах 3% від ВВП;
* державний борг не виходить за рамки 60% ВВП і стабільно скорочується.
Цим, звісно, справа не обмежується, але всілякі додаткові вимоги щодо стабільності національної валюти та довгострокових процентних ставок не так лякають на тлі суворих інфляційних норм.
Економічний стан тих, хто стоїть у черзі за євро, ретельно вивчається найпильнішим чином, наскільки це взагалі можливо в умовах постсоціалістичного суспільства з успадкованою схильністю, скажімо так, до прикрашання власних досягнень. При всьому бажанні виглядати краще, на ділі виглядати краще вдається не завжди. Найхитріше вчинили, як завжди, естонці. Не чекаючи прикрої для самолюбства відмови з Брюсселя, вони самі швиденько оголосили про «перенесення терміну введення євро». Литовці все ж таки віддали перевагу пройти шлях до кінця і дочекатися офіційної відповіді. Вони її й отримали 16 травня. Відповідь, як і слід було очікувати, була негативною. Литовців можна зрозуміти: у строгі рамки вони не вписувалися на соті частки відсотка, тому вони мали шанс проскочити. Не проскочили. Можливо, не проскочили тому, що критерії не завжди зводилися до однієї лише чистої економіки.
Політична складова
Литовський випадок справді неоднозначний. Більш-менш вписавшись у маастрихтські вимоги за всіма параметрами, Литва не пройшла лише за одним - усе тим же горезвісним рівнем інфляції. Причому розміри «перевищення» залежать від того, як рахувати. Справа в тому, що для підрахунку використовується досить хитрий механізм, вдаватися в подробиці якого зараз було б надто складно, але навіть деякі з показників, що наводяться, - незалежно від того, як вони отримані, - виглядають дуже наочно. Отже, за одними даними рівень литовської інфляції за звітний період становить 2,72% (при єврокритерії в 2,66%), за іншими ще крутіше - 2,63 (відповідно поріг - 2,6). Ймовірно, Брюссель, за великого бажання знайшов би спосіб «правильно» порахувати, округливши соті до бажаного результату. Те, що цього не зроблено, свідчить не стільки про суворість європейських фінансових аналітиків, скільки про обережність ЄС в епохальній справі впровадження євро в широкі маси.
Лояльність по відношенню до Словенії в такому контексті зовсім не виглядає чимось особливим - не тільки тому, що всі критерії тут начебто дотримані. Маленька країна з двомільйонним населенням і стрімкими темпами зростання (прогнозуються 4,3% у поточному році) є ідеальним плацдармом для експерименту. На ній найзручніше відстежувати наслідки подальшого розширення зовсім не безпроблемної єврозони. А суворість по відношенню до Литви - хороший урок тим грізним гігантам, які вже в процесі розширення ЄС погрожували порушити крихкий європейський економіко-політичний баланс об'єднаної Європи. У першу чергу мається на увазі Польща. Щоб у поляків та інших кандидатів не виникало жодних ілюзій щодо можливих поблажок, литовський приклад вельми доречний.
Уникаючи неприємних відмов, якими б причинами - реальними економічними чи абстрактними політичними - вони не пояснювалися, естонці швиденько почали діяти за принципом «сам не хочу». 27 квітня уряд країни, вже знаючи, що критерії «не проходять», публічно заявив про своє рішення відсунути термін вступу країни в зону дії євро з 1 січня 2007 року на пізніший термін. Поки називають початок 2008 року.
Роблячи собі честь, естонці пояснили високий рівень інфляції в країні надмірно швидким зростанням економіки, додавши, щоправда, посилання на непередбачену дорожнечу нафти. Саме ці доводи наводяться як основні, виправдовуючи, чому пару років тому, вступаючи до Європейського Союзу, Естонія вписувалась у всі вимагані, зокрема й інфляційні, економічні параметри, а тепер – ні. Становище обіцяють виправити протягом першого півріччя 2007 року, коли, за прогнозами Банку Естонії, інфляція знизиться до 3% (таким, за прогнозами, є інфляційний поріг на той момент, точніше – 3,1). Після цього, з 1 січня 2008, можна сміливо вводити євро і... нарощувати інфляцію, яка, за тими ж прогнозами, у середині 2008 року досягне вже 3,7%. Цьому також є свої пояснення. Щоб знизити рівень інфляції, вирішено на рік відстрочити введення запланованих акцизних податків на сигарети та алкоголь і трохи скоротити деякі бюджетні витрати. А вже потім, проскочивши потрібний бар'єр, ніщо не завадить «відірватися» за повною програмою – в тому числі й з тими ж акцизами. Ось такий у Таллінна заготовлений план. У Брюсселі, до речі, до нього поставилися з повним розумінням – не щодо подальшого зростання інфляції, а у зв'язку з відстрочкою акцизів.
Литва теж розраховує незабаром наздогнати євровагон, що вже був поїхав, навіть швидше, ніж естонці, хоча, за прогнозами, у 2007 році рівень інфляції в країні досягне 3,3%, що знову ж таки вище допустимих на той момент 3,1. Хто знає, може литовцям теж «завадять» темпи зростання: минулого року вони склали 7,5% ВВП – третій із «швидкісних» показників серед усіх членів Європейського Союзу.
На такому захоплюючому фоні набагато більш смутними виглядають шанси ще одного представника балтійської тріади – Латвії. Латиші, як уже згадувалося, одразу виявили обережність і намітили для себе як ціль рік 2008-й. Але за березневими оцінками рейтингового агентства Standard and Poor, навіть такий термін виглядає нереальним. «При інфляції на рівні 6,8% у грудні минулого року та інших економічних неузгодженостях Латвія «дозріє» для євро не раніше 2010», – вважає аналітик Standard and Poor Ремі Салтерс. Відстрочка з введенням акцизних податків, викликана бажанням стримати зростання цін «до строку», здатна викликати зворотний ефект – переносити акцизи на надто довгий термін уряд все одно не зможе, а результат їх появи легко передбачуваний. Вже зараз рівень інфляції в Латвії найвищий у Євросоюзі, тому простору для маневру у Риги залишається небагато.
Зате на той час латишам, ймовірно, вдасться остаточно розібратися з тим, як слід називати латиською загальноєвропейську валюту: «євро» чи «ейро»? Рік тому в країні спалахнула справжня філологічна баталія із залученням Брюсселя – латвійський міністр освіти і науки Латвії Іна Друвієте оголосила, що дифтонг «ей» у традиційному загальноприйнятому написанні euro неприйнятний для латиської мови. Водночас вимоги ЄС передбачають єдину назву валюти в усіх країнах, де вона має ходіння. Видно, за суперечками про правопис боротьба з інфляцією втратила своє значення.
Кому це потрібно?
За що ж борються нові євросоюзні держави і які реальні вигоди дає євро? Однозначну відповідь зараз навряд чи хтось дасть. Живуть же Великобританія, Швеція, Данія без європейської валюти і нічого, не вмирають. Відмовившись від національних грошей, уряди втрачають важливий інструмент, що дозволяє стимулювати або експорт, або внутрішнє споживання в країні за допомогою девальвації та ревальвації. Валютний механізм просто виявився переданим Брюсселю та Європейському Центробанку. З іншого боку, євро – універсальна світова валюта, конкурент похитнулого долара США. І ще питання, чи ослабли позиції долара без євро чи ні? Тому наявність таких грошей теоретично покликана стабілізувати економіку всього регіону і, що ще важливіше, уніфікувати її.
Єдина валюта значно полегшує життя інвестора, позбавленого ризику програти на несподіваних перепадах курсу. Приклади? Будь ласка. У 2001 році найбільша фінська видавнича корпорація Sanoma-WSOY придбала голландський журнальний концерн VNU. Як сказав тоді генеральний директор Sanoma-WSOY Ханну Сюр'янен, «без членства в Європейському валютному союзі придбання типу щойно нами зроблених взагалі не могли б мати місце, тому що ціна на той момент була досить висока – понад €1,2 мільярда. І якщо до цього ще додати ризик, пов'язаний з курсом валют, то для нас це було б занадто багато, щоб вплутуватися. Тому так важливо по можливості уникнути валютного ризику при таких масштабних покупках».
До сказаного можна додати легкість при зіставленні цін, що необхідно для створення умов чесної конкуренції, скорочення різних витрат при перерахуванні грошей та інші технічні деталі. Інвестору, торговцю вони дійсно можуть допомогти. Але не всім. Відомий власник мережі дорогих готелів, розташованих по всій Європі (в єврозоні та поза нею), Рокко Форте сказав нещодавно автору статті, що, з його точки зору, користі від єдиної валюти немає жодної, а ті переваги, які вона дає особисто для нього як інвестора та великого бізнесмена, несуттєві. Навіть навпаки, євро погіршило, в першу чергу, германські економічні проблеми.
Два взаємовиключні підходи згадано так, для ілюстрації. За минулі сім з лишком років існування єдиної європейської валюти (як розрахункова одиниця введена в 1999 році, а банкноти, що з'явилися в обігу, замінили національні гроші країн ЄВС з 1 січня 2002 року) про неї вже наговорили багато чого різного - і хорошого, і поганого. Тому прикладів є маса як «за», так і «проти». Але якщо продовжувати намічений рух в інтеграційному руслі, то від євро нікуди не дітися. Не на американському доларі ж «зациклюватися» гордим європейцям, коли вони мають намір створювати у себе конкурентоспроможний економічний простір в умовах тотальної глобалізації. Ось і доводиться підганяти свою економіку під більш-менш прийнятні критерії.
Як видно, вдається це не всім і не одразу. А для звичайної людини, не обтяженої інвесторськими проблемами в масштабах світового бізнесу, єдина валюта найчастіше пов'язується зі зникненням «обмінних» контор і зручним зіставленням цін, коли одразу стане видно, що, наприклад, вартість побутової електроенергії в «дешевій» Естонії вища, ніж у «дорогій» Фінляндії. Або ще випливуть якісь несподівані дрібниці. На жаль, процес «євроїзації» ними не обмежується. Гра в європейську валюту йде по-крупному.