Чому сталися дві перші хвилі еміграції з СРСР – на початку 1920-х років і в 1950-х, – більш-менш зрозуміло всім. Принаймні, як зазначає ділова газета «Взгляд», про це написано багато книжок, видано безліч мемуарів. У результаті перша хвиля часів «філософського пароплава» набула мало не романтичного образу, а хвиля друга знайшла вагоме пояснення у вигляді війни та «тиранічного образу вождя всіх народів».
Третя хвиля
Вважається, що третя хвиля почалася з так званої «Справи льотчиків». Тоді, на початку 1970-х, група радянських льотчиків спробувала викрасти літак до Ізраїлю. Звісно ж, їх заарештували, але інформація встигла просочитися в закордонні ЗМІ. Західна громадськість у результаті зажадала відкритого процесу над зрадниками батьківщини, які заявили, що їх би не випустили з країни, якби вони просто захотіли емігрувати.
Керівництву СРСР довелося пояснювати всім, що нікого в країні насильно не утримують і що будь-хто охочий може виїжджати, куди й коли йому заманеться. СРСР приєднався до Гельсінського договору, який закріпив положення, що громадяни Радянського Союзу не є власністю держави.
Саме тоді й з'явилися перші сміливці, які подали заяви на виїзд з країни. Як би там не було, але виїзд із СРСР кудись на ПМП аж до перебудови виглядав мало не подвигом.
Саме такою людиною, яка здійснила подвиг разом зі своєю сім'єю, є батько І. Д. – головної героїні та водночас авторки книги «Еміграція», першої частини роману «Досвід мого життя».
І. Д. разом з батьками та дідусем і бабусею приїхала до Америки в п'ятнадцятирічному віці. Автобіографічна книга «Еміграція» написана у формі щоденника людини, яка вже сформувалася в радянській культурі, але опинилася вкинутою в культуру країни, де на перший погляд культури немає взагалі. Романтично сприймаюча світ дівчинка, вихована на романах Толстого і мріяла вступити до Літературного інституту, раптом потрапляє до середньої американської школи, де ніхто з її однокласників не знає про існування американського класика Драйзера.
Цінність «Еміграції», яка є лише першою книгою великої серії, – не в художній майстерності авторки. Будь-який викладач того ж Літінституту за бажання міг би розкритикувати книгу. Роман приваблює чесністю та відвертістю. Відчувається, що І. Д. абсолютно вільна у своєму ставленні як до американського, так і до російського життя. «Еміграція» – дуже особистий щоденник, який вели протягом десяти років, і ось він потрапив вам до рук.
Аудіоверсія книги вже з'явилася в Нью-Йорку і, чесно кажучи, хочеться вірити, що з'явиться і в нас, оскільки все, що в ній описано, стосується все ж двох країн. Якщо вже бути об'єктивними, то бути з обох сторін, як кажуть. Сама І. Д., озвучуючи головну героїню, довірливо розповідає, як у 1980-му році вона зазнала перших розчарувань в Америці, приїхавши, як їй здавалося, у «країну достатку і свободи». Згідно з книгою, її родина поїхала з Нальчика, покинувши там розкішний двоповерховий будинок, непоганий за радянськими мірками дохід і відчуття того, що як би там не було, але ти на батьківщині.
Достаток і свобода при ближчому розгляді виявилися некваліфікованою роботою батька за мінімальну зарплату, меблями, до того викинутими кимось (на нові немає грошей), необхідністю позбутися клопів та тарганами в крихітній квартирці, яких, як здавалося ще до від'їзду, в Америці бути не може.
Набута хвороба
Аргументація батька героїні, чому він покинув батьківщину, зводиться до того, що навіть талановитому вченому в Союзі нікуди не пробитися. Особливо якщо він єврей. Тому він просто зобов'язаний був вивезти свою сім'ю в «кращий світ». Де не одразу, непросто, але хоча б його діти житимуть «по-людськи».
Кристально чесний дід І. Д. починає надсилати на батьківщину листи, в яких він описує лише магазинний достаток Нью-Йорка, замовчуючи всі труднощі, з якими зіткнулася новоспечена сім'я емігрантів з СРСР. «А що, ти хочеш, щоб увесь Нальчик, прочитавши нашого листа, сказав, що ми ідіоти?» – відповідає він онучці, коли вона питає, чому дід не пише всю правду, а лише частину її.
Героїня виходить заміж за двадцятирічного Леню, який вражає її своїми віршами та піднесеним ставленням до життя. Але потім з'ясовується, що вірші не його, а Левитанського, і що піднесене ставлення до життя закінчується на дивані перед телевізором або в кіно на фільмах жахів (пояснення – «треба знати всі сторони цього життя»). Леня завченими фразами намагається пояснити І. Д., що з Союзу обов'язково треба було тікати, тому що «Сталін знищив стільки людей». Яке відношення Сталін мав до двадцятирічного Лені та до покоління, яке народилося в середині шістдесятих? І, можливо, не все в житті необхідно знати, якщо вже самі американці дійшли до того, що слід скоротити кількість насильства в кіно?
Задаючись такими питаннями, І. Д. раптом розуміє, що не може знайти в Америці тих абсолютних благ, про які мріяв для неї батько. «Відчуваю, що потрапила в якусь помийку замість цивілізованої Америки», – у якийсь момент каже вона. Боячись згнити в такій чужій країні, так і не повернувшись назад, вона розуміє, що в Нью-Йорку вона існує, втративши життєво важливий для неї орган. Орган батьківщини, про який ніде чомусь не написано, але без нього в еміграції люди стають інвалідами. Виявляється, цей орган кудись зникає, коли людина покидає свою країну, коли назавжди відривається від коріння.
«Еміграція – хвороба, коли людина втратила саму себе», – до такого висновку доходить І. Д. у своїй книзі. Причому хвороба набута, адже ніхто ж не змушував батька І. Д. емігрувати до Америки. І взагалі, звідки в СРСР виник цей психоз, цей нездоровий інтерес до США? Звідки взялася сама мрія поїхати?
Адже Радянський Союз не був, приміром, В'єтнамом, де йшла війна, або Ізраїлем, де не припиняються вибухи. Чому в самих США жодному американцеві, навіть останньому бомжу, й на думку не спадає кудись емігрувати?
Ціна питання
У якийсь момент героїня книги розуміє, що ностальгія, яку приносить у життя еміграція, не минає через два роки. Спілкуючись з емігрантами другої хвилі, вона бачить, що ностальгія не минає й через тридцять років.
В еміграції людина стає неповноцінною, перетворюється на робота, який часто не відповідає ні за свої слова, ні за вчинки. То чи варте те заоблачне «людське життя», за яким приїхав до Америки батько І. Д., усіх цих переживань і душевних потрясінь? Хто сказав, що в СРСР було справді гірше?
Намагаючись порівнювати американську та радянську системи, І. Д. не знаходить чіткої відповіді на питання, що рухає людьми, коли вони вирішують назавжди покинути батьківщину. Поїхавши з СРСР єврейкою, в Америці І. Д. відчуває себе причетною насамперед до російської культури, до російської літератури зокрема. Російська мова стає для неї тією чудовою «Волгою», на якій вона могла б упевнено їхати по життю, якби не залишила її вдома – у Нальчику. Єдиний мовний «транспортний засіб», який на неї чекає в Америці, – це інвалідна коляска.
Подекуди І. Д. далеко від батьківщини починає ідеалізувати радянське життя, і навіть митники, які колись не відібрали в неї на кордоні дитячі щоденники, видаються людьми, які оцінили літературний талант юної авторки.
Коли через багато років І. Д. повернеться до Росії, вона зрозуміє, що в цій країні все теж не так ідеально. Наступна книга із серії «Досвід мого життя» називається «У світі чудес, у країні дурнів». Двадцятип'ятирічна дівчина приїжджає вже не в ту країну, яку покинула. Подорослішалим поглядом вона дивиться на те, що відбувається в Москві. При цьому їй вдається протягом кількох місяців опинитися в десятці імен найбільших підприємців оновленої Росії.
Неймовірний успіх на тлі щоденних теленовин про те, що в Росії вбито чергового бізнесмена, змушує І. Д. вкотре переосмислити досвід свого життя. Ніби під мікроскопом розглянути шлях від брудних нью-йоркських кухонь до кабінетів найвищих посадовців у державі, де єдиною не зовсім доступною для І. Д. людиною був лише президент країни.
Цей роман-самоаналіз, особистий щоденник, у якому немовби під лупою розглядається паралельний розвиток двох великих політичних систем в один із найцікавіших моментів новітньої історії, є, мабуть, єдиним на сьогодні масштабним літературним твором про третю хвилю російської еміграції. Яка, між іншим, триває вже понад тридцять п'ять років! Розібратися в істинних причинах цього явища – дуже складно. І. Д. намагається зробити це, публічно аналізуючи «досвід свого життя».