Преса досить швидко застрокатила словами «крах програми» та «провал». Однак навряд чи буде правильним покладати провину за нерезультативний старт на розробників і виконавців - на такий дебют програма була приречена спочатку.
Перше й головне - Росія пожинає плоди абсолютно безграмотної демографічної та міграційної політики 90-х років. У цій ситуації практично ніхто не ставить у заслугу державі те, що вона, нарешті, зважилася зібрати свій народ. До того ж саме час згадати, як після розпаду Союзу з колишніх братніх республік до Росії без жодної державної програми, з багатьма втратами, часто рятуючись від кривавих збройних конфліктів, перебралися порядка 8-9 млн нинішніх росіян.
Докоряючи ФМС, багато хто забуває про те, що її нинішній директор - Костянтин Ромодановський - вже четвертий з початку 2000 року керівник відомства, але при цьому - перший, хто взявся за роботу зі збору співвітчизників. Треба врахувати, що часи, коли люди з країн СНД були готові бігти куди завгодно, вже минули, і мотивація до повернення в Росію в останні роки помітно змінилася.
Не за такі пряники
Безсумнівно, при розробці програми не обійшлося без прорахунків. Насамперед, невиправданим виявилося очікування співвітчизників з країн далекого зарубіжжя. У Тюменській області, наприклад, серйозно розглядали плани прийому переселенців з Німеччини. Адміністрація ж Ульяновської області висловлювала надії на повернення колишніх російських німців у село Богдашкино Чердаклинського району. Зараз там проживає трохи більше 200 нащадків німців, які переселилися в Поволжя ще за петровських часів. Звичайно ж, розробникам програми потрібно було врахувати думку зарубіжних експертів, та й самих співвітчизників-іноземців. Наприклад, депутат німецького міста Бузсек-Оппенрод Фрідріх Пфафф, який емігрував у 1993 році з Поволжя, навіть уявити собі не може, що німців, які виїхали з Росії 90-х років, сьогоднішня Росія чимось приваблює.
Примарними виявилися не підкріплені гарантіями високої зарплати міркування про видачу переселенцям іпотечних кредитів. Більшість співвітчизників налякано обов'язковим дворічним відпрацюванням, яке може проходити в такій глушині, куди кваліфікованих фахівців не залучиш інакше, ніж великими грошима. Очевидно, що ця жорстка умова і надалі гальмуватиме реалізацію програми.
Усього кілька десятків заяв на переселення прийнято за півроку російським консульством на Західній Україні. Більшість співвітчизників у східній частині країни, як і в Білорусі, також навряд чи повезуть своїх дітей до Сибіру та на Далекий Схід, віддавши перевагу переїзду сезонні заробітки в центральній Росії.
Другого потужного потоку переселенців з Латвії, Литви та Естонії - такого, який спостерігався в 90-ті роки, очікувати вже не можна. На думку голови російської старообрядницької громади в Литві Арсенія Нікітіна, не лише нащадки втікачів 300 років тому з Росії старовірів, але й значна частина росіян, які залишилися в Прибалтиці після розпаду СРСР, вже досить успішно адаптувалася до змін. Після ж входження держав Балтії до Євросоюзу та Шенгенської зони вибір країн для життя та роботи перед російською діаспорою (насамперед - перед молоддю, яка володіє мовами) став набагато ширшим.
У закавказьких країнах СНД, особливо у Вірменії, великих російських діаспор немає, і сподіватися на відчутний приплив співвітчизників з цих держав також не слід.
Переселятися не можна залишатися
Лише в Середній Азії обстановка зовсім інша, причому в кожній з країн - особлива. Переселенський потенціал у Таджикистані є, але після громадянської війни 90-х років він вкрай низький. На думку керівника Ради російських співвітчизників у Таджикистані Віктора Дубовицького, переселяти людей потрібно було ще 15 років тому, коли російська діаспора в республіці становила півмільйона осіб. Зараз же етнічних росіян у Таджикистані - не більше 50 тис., і більшість із них - пенсіонери, не здатні виїхати самостійно. Тож чи будуть переселені до Росії ці люди, багато з яких приїхали до Таджикистану в 50-60-ті роки за розподілом на роботу - питання скоріше етичного плану, ніж економічного.
З Узбекистану, який втратив у 90-ті роки частину російської діаспори, виїзд потенційних росіян відбувається без жодної програми, але й не масово. Сільські райони вже втратили фахівців, але у великих містах число російських співвітчизників набагато вище, ніж у Таджикистані.
Інформація про міграційні настрої в напівзакритому Туркменістані все ще обмежена, і дати професійний прогноз перспектив переїзду з цієї країни лише на підставі оцінок нечисленних переселенців не можна. Не викликає, однак, сумніву той факт, що масовий виїзд фахівців високої кваліфікації Туркменістану невигідний, і президент Гурбангули Бердимухамедов це добре розуміє.
Але найсильніший страх втратити десятки тисяч фахівців указ Володимира Путіна викликав у Киргизстані. Там про російську програму говорили офіційно й публічно, особливо після того, як лідер козаків Семиріччя Михайло Демченко заявив, що якщо Москва запропонує розумну програму, всі козаки переберуться до Росії. При цьому він зауважив, що переїжджати в спиваючуся глухомань ніхто не буде. Так що, судячи з неспакованих валіз, особливого інтересу в російській діаспорі Киргизії програма переселення поки не викликала.
У Казахстані, звідки з 90-х років до Росії виїхали понад 2 млн осіб, інша картина. Лідери великої російської діаспори розділилися на прихильників і противників переселення. Жодної паніки в керівництві Казахстану не було, але на боці противників організовано та аргументовано виступила казахська преса. Судячи з сьогоднішніх результатів, - досить успішно. Найголовніше ж - у бік рішення не їхати з Казахстану людей все більше схиляє розвиток нафтогазового комплексу в цій країні. У 2007 році до Казахстану приїхали майже 60 тис. спеціалістів (у п'ять разів більше, ніж у 2002).
Сьогодні між окремим громадянином, який проживає за кордоном, і роботодавцем у Росії стоїть цілий ланцюжок чиновників, і пройти по ній наважується не кожен, хто думає виїхати. То чому б не дозволити російським роботодавцям та лідерам російських діаспор у країнах СНД, встановивши між собою прямі зв'язки, самим вести організоване групове переселення з фінансуванням з бюджету програми?
Варто, ймовірно, прислухатися і до козаків Семиріччя, і будувати компактні селища для великих груп переселенців, які побажали виїхати всією громадою. Такий досвід у уряду Росії вже є. Згадаймо переселення духоборів з Грузії до Тамбовської області.
Варто придивитися до потенціалу громадських організацій. Дивно, але факт: за ефективністю переселенської роботи з громадською організацією «Уральський дім» з міста Зарічний зрівняється не кожна обласна адміністрація, що отримала бюджетні кошти. Громадські діячі вже переселили в сільські райони Свердловської області чотири десятки вчителів та медичних працівників із середньоазійських країн і успішно продовжують свою роботу. То чому б не узаконити участь у державній програмі переселення «Форум переселенських організацій», що має в регіонах Росії десятки офісів та кваліфікованих експертів? Закордонний досвід показує, що громадські організації, які отримують державні гранти, чудово справляються з роботою за соціально значущими програмами.
Демографічна обстановка в Росії, навіть з появою перших позитивних тенденцій у галузі народжуваності, дуже серйозна. Старт програми переселення співвітчизників виявив не лише її слабкі сторони, а й низку факторів, які в ході її розробки передбачити було неможливо. Обнадіює те, що політична воля керівництва країни до подолання депопуляції вже проявлена, основа правової бази готова, і навіть виділені бюджетні ресурси для ефективної роботи.
Андрей ЗАХВАТОВ. 