Як робоча конячка «Рутмастер» (або скорочено РМ) брав на себе левову частку пасажиропотоку в європейському мегаполісі. За статистикою, з 8,5 млн поїздок, які мешканці столиці здійснюють щодня на громадському транспорті, 5,4 млн припадають на автобуси (для порівняння: залізниця перевозить мільйон, а ще 3 млн — «підземка»). У Лондоні автобусні маршрути, якщо їх скласти разом, простягнуться на 3.730 кілометрів, з них 205 становитимуть спеціально відведені для них «ексклюзивні» смуги руху. Коротше, для лондонців РМ та його побратими — це не святковий делікатес, а повсякденна страва, частина побуту, ділової рутини і, зрештою, способу життя.
Свого часу «Рутмастер» з'явився як просунутий інтелектуальний продукт, створений післявоєнними прагматиками, які усвідомили нагальну необхідність знайти достойну заміну трамваям і тролейбусам. Причому заміну, яка заодно могла б конкурувати за рівнем комфорту з автомобілями таких популярних марок, як «Остін» і «Моріс», що множилися на очах. Творці попрацювали на славу: досі РМ залишається відносно нешумним, а за кількістю нововведень, хай і виглядають вони сьогодні дещо архаїчно, у чомусь навіть перевершує своїх нащадків.
Освітлення було м'яким, не те що нинішні флуоресцентні лампи. Для використаних квитків — штатний кошик. Пасажири нижнього рівня мають доступ до регулювання обігріву салону, а якщо захочуть з'ясувати, чи є на поверх вище вільні місця, то до їхніх послуг велике дзеркало, прикріплене до сходів. Під сходами примостилося крісло кондуктора, прозване «cubbyhole» — тобто затишне, відлюдне містечко. На верхній палубі останній ряд негласно вважався «куточком для закоханих», і всі поважали їхнє незаперечне право його займати.
Але найпривабливішою рисою РМ був відкритий майданчик ззаду, куди будь-хто охочий міг заскочити на ходу і так само швидко покинути попутку, якщо раптом побачив, що мимо пропливає кіоск, а він забув купити вечірню газету або запримітив у вітрині напис про розпродаж. Тепер же, як нарікає Тревіс Елборо, «до того моменту, як ви зійдете на іншому кінці Оксфорд-стріт (головна торгова вулиця Лондона), вам навряд чи захочеться зробити зворотний шлях пішки». Свобода вибору — зійду, коли заманеться, — цінувалася і в той момент, коли виникав дорожній затор або світлофор надовго зависав на червоному. Дружню атмосферу на борту створювала команда: водій плюс кондуктор, причому останній не лише продавав квитки, а й усаджував літніх пасажирів і мам із дітлахами, радив, на якій зупинці краще зійти, як дістатися до пункту призначення.
Дивно, але спочатку це творіння інженерної та дизайнерської думки майже всі зустріли в багнети. Лише четвертий варіант — покращений з урахуванням усіх претензій — став випускатися конвеєрним способом у 1959 році. Усього британські умільці зібрали 2.900 «Рутмастерів». Кожен був розрахований на термін до 17 років. Як зворушливо висловився оглядач Бі-бі-сі, це був «тріумф прагматичної інженерної думки, що означало — їх було просто утримувати в технічно справному стані, вони обходилися дешево, вони були міцними та витривалими».
Останній РМ «зійшов зі стапелів» аж у 1976 році. Тож ті, що дожили до сьогодні, можуть по праву бути прирівняні до динозаврів. На що наполегливо натякають прихильники технологічного та іншого прогресу. Ось якийсь Фабіан на сайті Бі-бі-сі малює зовсім похмуру картину: «Ці автобуси були вельми незручні й недружні, коли справа стосувалася літніх людей, людей із дітьми та дитячими візочками, а також інвалідів. Кондуктори зазвичай були неввічливі й марні. Хоча я припускаю, що дехто й зараз шкодує, що пішли в минуле парові машини та запряжені кіньми повози...»
Заради справедливості визнаймо, що відкритий майданчик — джерело підвищеного ризику. За новими нормами безпеки, прийнятими, зокрема, в Європейському Союзі, це не що інше, як небезпечний атавізм епохи, коли двигун внутрішнього згоряння вважався вершиною наукових відкриттів, а лік «самохідних» екіпажів ішов на тисячі, а не на десятки мільйонів. Тепер можна скористатися цим видом транспорту, навіть якщо ти в інвалідному візку — усе передбачено. Втім, добровільні адвокати «Рутмастерів» парирували ці аргументи: старорежимний кондуктор міг допомогти людям із фізичними вадами, а «стрибуни» мало чим ризикують, адже в умовах неймовірної завантаженості столичних магістралей середня швидкість будь-якого колісного виду транспорту не перевищує в середньому 16 км на годину.
Однак ще в 1967 році міністр транспорту Барбара Касл винесла не підлягаючий апеляції вирок: «Рутмастери» вичерпали термін придатності й віджили свій вік. Усе господарство було націоналізовано, кондукторів ліквідовано «як клас» — залишили одних шоферів (їх іноді називали «Леннон і Маккартні на дорозі»), а тим, хто був готовий запропонувати стандартний автобус із розташованим ззаду двигуном, уряд обіцяв субсидії. У 90-ті роки кільком сотням уцілілих РМ надали блиску й лиску та дозволили ще порулити. Що вони й роблять. На зміну прийшли одноповерхові «складні» (bendy) автобуси, що вміщують не 64 (максимум 73) пасажири, а всі 140. Вони економніші й рідше потрапляють у ДТП: якщо точно — в чотири рази рідше.
...Прощання з «Рутмастерами» (їх ще називали «дизельними біфітерами» — стражники фортеці Тауер), триває вже не перший рік. Багато традиціоналістів не змирилися. Ось і Філ Вілсон, який представляє асоціацію власників і водіїв РМ, зневажливо відгукується про наступників, які зовні «нагадують квадратні коробки, ніби своїм ідеалом їхні автори вважають цеглину». Більш емоційний Грем Гарпер, адже він водив містом ці живі легенди у 80-90-ті роки: «Спочатку вигнали голубів з Трафальгарської площі, тепер позбуваються РМ, що далі? Може, перетворимо Букінгемський палац на п'ятизірковий готель чи казино? Або зробимо Тауер розважальним парком? Як щодо того, щоб перейменувати Темзу?»
Не треба засмучуватися, Греме: для РМ є життя і після смерті. Коли припиняться регулярні рейси, кілька цих алюмінієвих раритетів курсуватимуть туристичними маршрутами для тих, як висловився на інтернет-форумі якийсь скептик Тед Кардіфф, «хто хотів би залишитися в минулому». Якщо комусь і цього здасться замало, він зможе зберегти реліквію в особистому користуванні: антикварний «безкінний омнібус» уже купують за ціною 2-12 тис. фунтів стерлінгів, щоб переобладнати під бар, ресторан чи офіс. Деякі резонно стверджують, що «Рутмастер» прикрасить собою і дачну ділянку. Залишиться тільки електрифікувати його, придбати надійні стабілізатори напруги та підвести водогін...
А майбутнє за автобусами принципово іншої технологічної якості, - наприклад, за екологічно дружньою моделлю Citaro, розробленою концерном «Мерседес». Ці розумні машини рухаються на водні, отримуваному з природного газу (на даху монтуються шість балонів), при цьому в атмосферу викидається тільки... водяна пара. Немає нічого, що РМ міг би протиставити цьому.