Так його назвали венеціанці, що причалили сюди – острів Святої Ірини. А грецькою він називається Фіра – так само, як містечко, яке прийнято вважати його столицею. На цьому історико-геологічну прелюдію я й закінчу – цю інформацію можна прочитати де завгодно. Я про інше.
Про перший із двох готелів, де ми зупинялися, було написано, що він знаходиться за двісті метрів від моря. Коли ми вийшли з автобуса на площі містечка Перісса й запитали, де тут Вілла Кліо, нам сказали: «Метрів двісті он туди...» Насправді «туди» було не менше кілометра. Ніяк не двісті метрів було й до моря від нашої вілли. Упродовж усього нашого життя на острові нас переслідували ці «двісті метрів». Про що не спитаєш, все за двісті метрів. «Two hundred meters», хоч застрелься.
А річ у тім, що ці «двісті метрів» просто глузування, відмовка, спосіб позбутися заражених арифметикою дурнів-приїжджих, яких увесь досвід людства не навчив, що відстані не можуть бути виміряні кількістю якихось умовних відрізків. Тут, у колиски цивілізації, давно зрозуміли, що відстані не описують цифрами.
За якої погоди ти збираєшся йти, пішки чи на віслюку, молодий ти чи старий, чи видно тобі море з твоєї стежки, чи гарний у тебе настрій зранку, та мало чи ще що. Головне, однак, у тому, що санторинці, на відміну від жителів рівнин, живуть у тривимірному просторі й більше ходять угору вниз, ніж уздовж і впоперек. Наприклад, від порту до Фіри взагалі немає жодної відстані на карті. Фіра просто висить над портом зверху.
Коли підпливаєш до острова, він виглядає як вертикально стирчій з горизонту шматок чорного хліба, подекуди посипаний цукром. Ця білосніжна розсип і є санторинські міста. З порту до Фіри є два шляхи: канатна дорога та віслюча стежка. А церква Святої Єпіфанії, наприклад, просто вставлена (як?) у невелику нішу посеред прямовисної скелі на рівних відстанях від її підніжжя та вершини. Скільки до неї метрів? Дурне питання.
На Санторіні приймають туристів і роблять вино. Вино нікуди не експортують, а тут же його й п'ють. Не возять тому, що воно надто ніжне для цього й тому, що його просто мало. Острів-то всього 15 на 5 кілометрів, хай пробачать мене санторинці за вживання цифр.
Виноград тут вирощують із великими труднощами – сильні вітри видувають тонкий шар ґрунту на вулканічному ґрунті. Тому тут немає звичних виноградників. Кожна лоза, що дає дві-три грона, лежить просто на землі в ямці, оточена плетеним парканчиком. Доглядають за нею індивідуально й скрупульозно. Вино, переважно біле, має абсолютно унікальний смак та аромат. Пити його треба у винних льохах, у безлічі розкиданих по острову, а їздити від одного до іншого найкраще на квадроциклі. Зліва скеля, справа прірва. Головний культурний заклад острова – Музей виноробства. Шукали його довго, а потім з'ясувалося, що ми майже щодня пролітали повз на своїй чотириколісній «Ямасі». Просто у цієї споруди немає нічого схожого на музей – ні портика з колонами, нічого.
Прохолодне приміщення під землею, довга барна стійка з барменом-екскурсоводом. Треба блукати катакомбами з телефонною трубкою, яка розповідає, як усе це робиться. Потім повертатися до бармена-екскурсовода для дегустації. Він запитав нас, звідки ми, хто ми.
- Американці, – сказала дружина.
- Росіяни, – сказав я.
- € – сказав бармен-екскурсовод.
Довелося довго пояснювати, що я російський єврей, дружина російська російська, а разом ми вже давно громадяни США. Бармен-екскурсовод співчутливо дивився на людей, які не можуть тлумачно пояснити, хто вони такі. Щоб змінити тему, я кивнув на динамік, з якого долинала музика:
- Маріо Франгуліс?
- Та-а…- здивовано протягнув бармен-екскурсовод.
Франгуліса змінив Георге Даларас, а його Харіс Алексіу. Я урочисто оголошував ім'я кожного виконавця. Річ у тім, що я в подорожах знімаю аматорське відео й накладаю на нього саундтрек з місцевої музики, а готую музику до поїздки, щоб відчувати, що і як знімати. Коли дійшло до Яніса Плутархоса, ошелешений бармен-екскурсовод підійшов до невеликої грецької родини з 15 осіб, що примостилася біля іншого кінця стійки, і щось голосно зашепотів їм, показуючи на нас очима. В шепоті чулося знайоме слово «ксенос» – іноземець, іноземний. Родина перемістилася до нас ближче, а дегустація плавно перейшла в маніфестацію з приводу філоксенії.
Ось в російську мову міцно ввійшло слово ксенофобія – ненависть до чужого, а його антонім – «філоксенія», гостинність – не ввійшов, а шкода. Вілла Філоксенія…
У Греції відчуваєш, як багато в російській мові грецького. Вивіски всі зрозумілі – «Кераміка», «Типографія». «Полеміко» – означає щось військове. Бувають, правда, й проколи. «Так» грецькою «не». Відкрито? – Не. Ідеш, потім схаменешся й повертаєшся. Тут вільно? – Не. Пиво є? – Не. Потім звикли, та вже пора було їхати. А «ні», якраз, «охі» грецькою. Ось прямо відчуваєш, як журиться людина, що чогось нема: – Охі, охі, охі…
Навчившись у музеї як, що й з чим пити, продовжуємо гонки по винокурнях, але тепер уже зі знанням справи. У льосі береш великий піднос, уставлений наповненими келихами, і підіймаєшся на веранду. Пити треба тільки на веранді, тому що пиття супроводжується роздивлянням навколо. Кожен із цих двох процесів гарний на Санторіні сам по собі, але з'єднуючись, вони дають несподіваний нищівний синергетичний ефект. Не розумієш, від чого п'янієш. Веранди ці зі знанням справи розташували на найвищих місцях, так що дивитися звідти на острів і море можна годинами.
При цьому треба правильно чергувати вина. Спершу — білі «Бутарі» та «Ніктері» з недозрілого винограду, потім — рожеве солодкувате «Вісанто». Закушувати різними сортами сиру, з яких найвишуканіший козячий «хлоро». А коли набридне, можна й оливками «каламата». Чергуючи сорти, слід пожувати спеціально виготовлений сухарик, який нейтралізує смак попереднього вина — не дай Боже один смак переб'є інший. І уважно дивитися навколо. Он на південному заході видно місто Акротирі — там ведуть розкопки, намагаючись зрозуміти, чи тут була Атлантида чи ні. Ось посеред острова біліє місто Піргос. Сидять під деревцем кілька круто просмажених сивих чоловіків, перебирають темно-лілові чотки, втупившись у сліпучо білу церковну стіну. Стіна слугує фоном для дівчинки в червоній сукні, яка проїжджає вздовж неї на сірому віслюку. Ця функція стіни відіграє в Греції не менш важливу роль, ніж просто відділити церкву від зовнішнього середовища й підперти її купол.
Далі на північ видно містечко Фіростефані та наш готель Маргарита. Залиту сонцем площу, викладену білим каменем, повільно перетинає по діагоналі жінка, одягнена в усе чорне. Вона дуже стара, спирається на палицю, однак спина пряма. Мої очі, намагаючись розгледіти чорне, встановлюють на сітківці таку діафрагму й експозицію, що площа починає палати нестерпно білим сяйвом, ніби дивишся на сонце. Жінка рухається до лавки, що стоїть під тонким оливковим деревцем. Ось її обличчя. Скільки ж їй років? Дві тисячі? Чотири? Обличчя ніби висічене з тутешньої коричневої лави, таке ж вирите, але божественно досконале. У цих місцях старість виглядає не менш прекрасно, ніж молодість. Як її звати? Гея? Афіна? Гера? Афродіта?
З льоху лунає тиха музика. Ще келих і міняємо крупний план на загальний. Якщо вдивлятися в горизонт у північному напрямку, далеко-далеко в серпанку видно острів Іос. На сході — Анафі, із західної сторони — Мілос. На півдні має бути Крит, але його не видно — занадто далеко. Щоб побачити Крит, треба піднестися вище. Доведеться спуститися за наступним підносом. Бутарі… А ось і Крит показався. П'єш очима цю красу, а душа вдивляється в прохолодні молекули винограду, таємничим чином складені в санторінське вино. Поступово розумієш, чому в стародавніх греків було так багато богів. Одному не під силу створити таку досконалість навколо. Звісно, працювала ціла майстерня дизайнерів — і Зевс, і Кронос, і Геліос. Ще піднос і в голову лізуть дурні думки. Наприклад — чому я не древній грек... Це означає, що настав час шукати свій мотоцикл...
Поїхали на катері на острів Неа Камені. Це центральна частина кратера того самого вулкана, який зруйнував, як вважають багато дослідників, Атлантиду. А Санторіні — периферійна частина кратера. Є ще версія, що знамените потужне виверження стало причиною лих, що обрушилися на Єгипет і змусили фараона відпустити Мойсея та його народ у репатріацію. Але ні слова більше про історію.
На острові ніхто не живе, а вулкан місцями димить. Вересень, але жарко. Через півгодини видирання крутими схилами супроводжуюча тітка дозволила зупинитися й попити. Виявляється, треба було взяти з собою воду, але попередня тітка, в якої ми брали квиток на катер, про це не сказала. За гребенем гори, на який ми нарешті видерлися, показався наступний, потім наступний, потім наступний… Так влаштований цей клятий вулкан. Спека посилювалася. Згадався фільм «Англійський Пацієнт». Той епізод, де він тягне по такій же горбистій пустелі загорнуте в парашут тіло своєї коханої.
Цікаво, що вони роблять із тілами тих літніх або слабких серцем людей, які не знали й добровільно припливли на цю прогулянку. А що трапляється тут у серпні, припустімо? Ні телефонів, ні аптек, ні джерел води… Хоча ось воно, жерло вулкана гаряче. Тепер ясно, куди діваються жертви необдуманого туризму. Не…
Повернулися в порт і вирішили підніматися в Фіру не канатною дорогою, як спускалися, а на віслюках. Мало нам було однієї пригоди. З віслюками так: стоять чоловіки, всі чомусь від сімдесяти й старші, хоча греки так молодо виглядають, що, можливо, цим і всі дев'яносто. Стоять усі в таких синіх сатинових кепках і кричать поганою англійською: «донкі, донкі, донкі!» Віслюки, мовляв, громадяни, віслюки. І так вони пронизливо кричать, що, наприклад, спокійно посидіти на березі в ресторанчику неможливо ніяк. Проходиш крізь стрій зазивайлів і показуєш своїм покірним виглядом, що згоден на віслюка. Тебе ставлять на кам'яний паркан і підводять віслюка. Залазиш.
Хоча ні, забув. Спершу платимо. Проїзд — €3,5. Рівно стільки ж, до речі, як на канатці. Рівно три з половиною мало в кого є, і всі сунуть будь-які папірці й чекають здачі (дурні). Старці в синіх кепках кажуть, що здачу дадуть нагорі, коли приїдемо. Один американець, на вигляд із серединних штатів, де голосують за Буша, дає двадцятку й не відходить більше від погонича ні на крок. Вишиковуємося в колону по одному. Рушаємо. Починається пекло.
Оглушливо дзвенять якісь особливо пронизливі бубонці, єрихонськими трубами кричать на віслюків уже хорошою грецькою не в міру жваві столітні погоничі. Дорога неймовірної крутизни й кривизни, а погоничі йдуть пішки. Тому що віслюки ні в яку не хочуть іти колоною по одному, а навпаки, хочуть іти шеренгою. Їм так веселіше. Але дорога має ширину в півтора віслюка. Ті нещасні, які опиняються на крайніх у шерензі віслюках, або труться ногами об скелі, або висять над безоднею. Заборчик, що відділяє віслюка від прірви, не дістає йому й до коліна (буває коліно у віслюка? Хоча гаразд, зараз не до цього).
Впиваєшся в цю ослячу шерсть до крові під нігтями. О, яка садистськи геніальна ідея роздати решту нагорі. Адже туди мало хто й доїде! Серпантин стежки запаморочливо закручується у вузли: вже не розумієш, де скеля, а де прірва – вони постійно міняються місцями. Он нагорі моя дружина на коричневому віслюку – дивись, тримається ще! Але найдивовижніше – ці мафусаїли двохсотлітні. Віслюки вже на останньому подиху, пихтять, ледь ворушать колінами, спотикаються, зупиняються, а діди в якомусь нескінченному сиртакі улюлюкають, бігають підстрибом від одного віслюка до іншого, кричать на вершників, ні, які до біса вершники, на віслюках не буває вершників, кульки якісь з тирсою.
Прибуваємо. Звалюємось на землю. Решти, хочемо тільки решти… Фіга. Старці на очах старіють і грошей не повертають. Картинно змахують піт з чола. Натужно дихають. Пояснюють, що підйом саме цього разу був неймовірно крутий і тільки закінчений негідник зможе відібрати в них останні гроші, здобуті такою нелюдсько важкою працею. Американець із серединних штатів, де традиційно голосують за Буша, спокійно всім пояснює, що він, звісно, дасть чайові, але не шістнадцять з половиною євро. По його очах видно, що він переводить євро в долари і виходить ще більше навіть. Не. Ми-то всього червінець дали, тобто трійник на чайові пішов. За демократів треба голосувати, сер.
Дивимося зверху на веселих дідусів, що скачуть вниз за новими жертвами. Шахрайська кіннота. Хоча яка там кіннота, віслюки ж. Однак, що цікаво, існує всього два види цивілізації. Кінна та осляча. Кінні – агресивні. Кіннота Будьонного, Чингісхана, гуни, козаки, ковбої... А на віслюку ж не поскачеш в атаку з шаблею наголо. І важко рубати голови з плеча і вриватися в палаючі села.
Зате на віслюку зручніше виноградник об'їжджати. Віслюк там, де оливки, море, музика. Звісно, серед вершників більше знаменитостей, ніж серед віслюкових їздців. Але всі вони якісь… Наполеон, Александр Македонський, Карл V, Василь Іванович... І потім кінні цивілізації якось погано кінчали. Де вони всі тепер? Ковбої начебто довше протрималися, а скінчилося все зміною сексуальної орієнтації. І ж одне до одного те саме сталося і з козаками. Хто б міг припустити.
А ослячі цивілізації живуть і процвітають. Героїв, звісно, менше на віслюках, зате які імена: Ісус Христос, Санчо Панса, Молла Насреддін. До речі, якби молли не злізли з ослів, менше біди було б створено. Папі Римському теж більше личить пересуватися на віслючку, ніж на мерседесі. Якось став би він ближчим до того, заступником якого він себе вважає. Не...
На Санторині багато церков. Божественної краси, білосніжних, з синіми куполами. Звісно, треба піти до церкви.
Неділя, «кіріакі» грецькою, я вдягаю довгі штани, дружина пов'язує голову хусткою. Найближча церква зачинена, зачинена й інша і взагалі всі. Питаємо, чому зачинені. Так кіріакі ж сьогодні, відповідають. Дивно, начебто православні. Сімера, понеділок – те саме. Параскева. П'ятниця. Їдемо в монастир Іллі Пророка на найвищій горі острова. За огорожею маленька церква. Біля входу сидить чоловік у бейсболці та шортах і не пускає до церкви людей у шортах. Нам потім розповіли, що дійсно дуже багато церков зачинилося на острові. Просто пустіють парафії, все менше людей відвідує храми.
Таверни, навпаки, завжди повні. Серед офіціантів багато вихідців зі Східної Європи – завжди можна з ними по-російськи поговорити. Вони нам розповіли, що залишитися в Греції на постійне проживання і стати громадянином не можна, якщо ти не грек за національністю. Ось вам і філоксенія...
Сидімо увечері в ресторані з живою музикою. Акордеон і бузукі. Бузукі – неодмінний інструмент, а другий може бути будь-який: скрипка, гітара, акордеон. Несподівано гасне світло. Відразу на всьому острові. Тільки на найвищій горі світиться монастир Іллі Пророка. Поряд з ним радіолокаційна станція ППО, у них, звісно, свої вітрогенератори. Пояснюють, що на Санторині це звичайне явище. Тут все привізне – від пального до питної води. Тому, по-перше, все дорого, а по-друге, трапляються перебої з чим завгодно.
Ресторанні працівники біжать до своїх автомобілів, розставляють їх півколом і вмикають фари. Вечір продовжується. Теж філоксенія… Але відчуття моторошне. Вечеряли ми завжди в тій самій таверні на березі. Десь на п'ятий-шостий день дружина, мрійливо дивлячись за обрій, запитала: «А чому ми вчора їли долму з вином, а ще раніше сувлакі, а сьогодні тільки пиво з оливками, а рахунок завжди приблизно на 22,30? Я залишаю їм 25 на блюдечку, але якось дивно, чому ціна весь час майже однакова».
У нас так повелося, що фінансами дружина завідує. Я кажу: «Покажи рахунок». Дійсно, 22,30. Крупними такими цифрами. Став вивчати чек. Дивлюся дрібніше в кутку стоїть €6,20. Блін, 22:30, це ж час. Ну так, ми в цей час зазвичай і закінчуємо. То-то я дивлюся, чому нас офіціанти так полюбили.
Казковий острів. Тут зупиняються всі круїзні судна, які плавають по східному середземномор'ю. Санторині пропустити не можна.
Ми, відчувши себе вже через пару днів місцевими жителями, знаємо, що нагору з порту вранці їхати не можна – все забито круїзниками. Те саме ввечері в зворотному напрямку. Черга на канатку вишиковується страшенних розмірів. Але головне паломництво в Ою, містечко на північно-західному мисі острова. Звідти треба дивитися знаменитий санторинський захід сонця. Зліва і справа до схилів темно-коричневих вулканічних скель «приклеєні» білосніжні вілли, церкви та готелі, які швидко перефарбовуються сонцем спершу в рожевий, потім у багряний кольори.
Майже миттєво зафарбовуються тушшю ближні острівці внизу: Неа Камені, Палеа Камені, Тірасія та Аспронісі. Сонце сідає між Тірасією та Неа Камені. Люди стоять пліч-о-пліч. Захід красивий, але в такому густому натовпі це не працює.
Ми, однак, не туристи, ми тут живемо. На своїй чотириногій Ямасі ми знаходимо дивовижні місця і для заходу, і для сходу. Наприклад, бухта Амоді з безлюдним чорним пляжем якраз під Оєю.
Пляжі на Санторіні називають за кольором лави, з якої складаються навколишні скелі та пісок. Крім чорних, є червоні та білі. Санторіні – готова картина. Тому, мабуть, так мало художніх шедеврів створено за мотивами тутешніх пейзажів. Художнику просто нічого робити. Зроблено вже все. Іноді ця потужна кольорова експресія навіть втомлює. Що ж, на Санторіні, як і в решті Греції, як відомо, є все. Можна піти від моря та скель з будиночками і заглибитися в рівнинну частину острова. Монохромний випалений пейзаж, сухий пил, вкритий сірими колючками, самотнє фігове дерево з забутим старим стільцем під ним. Інша краса.
У перший день прильоту до Афін, коли ми тільки від'їхали від аеропорту імені Елефтеріоса Венізелоса, на першому ж паркані прочитали напис «fuck capitalism!». Ну-ну, подумав я, ви, хлопці, комунізму не нюхали. Потім, провівши півмісяця на Санторіні, зрозумів, що цей напис не містить жодного ідеологічного змісту. Не тому вони не люблять капіталізм (деякі, принаймні), що хочуть чогось іншого, а тому, що взагалі нічого не хочуть. Нічого, що пов'язане з цифрами, правилами, роботою та іншими нудними речами, які обмежують свободу людини. Оливки, вино, бузукі, море.