Фото ЕРА
Оформлення візи загалом зайняло чотири місяці: в посольстві не могли точно сказати, коли вона буде отримана і від чого залежать строки. «Ми відіслали ваші документи - все вирішують у Тегерані», - відповідали працівники посольства. При цьому запити про інтерв'ю та зустрічі, які я надсилала, кілька разів кудись зникали.
Нарешті дзвінок з посольства: дозвіл на візу отримано, йде робота над програмою мого перебування. Але з якого числа візу відкриють, не відповіли. Знову дзвінок: візу мені ставлять на десять днів. Але ж програму складали на два тижні, дивуюся я. Не хвилюйтеся, кажуть мені в посольстві, ви без труднощів продовжите візу в Ірані. У день «ікс» приходжу в посольство. Мене просять відкласти від'їзд днів на вісім - в Ірані урочистості, мною і моєю програмою займатися буде нікому...
Тим часом паспорт десь загубився у закутках дипломатичних коридорів. Засмутившись, я дозволила собі тон, до якого в Ірані не звикли. І працівник консульства вказує мені на це. До того ж додає: «Можете взагалі не їхати в Іран. Таким тоном у нас не розмовляють, ви тут, можливо, так звикли, а в нас не прийнято. І взагалі, вас там ніхто не чекає!»
З приїздом
В аеропорту Тегерана привітна пані-прикордонниця, із захопленням оглянувши строгість мого одягу, сказала: «Ласкаво просимо!» Якісь льотчики порадили, де поміняти гроші. Коли я простягла касиру дві сотні доларів, він усміхнувся і повернув мені одну сотенну. А за хвилину видав настільки вагому пачку ріалів, що вона ледве вмістилася в сумочку. «Зрозуміла!» - сказала я і почала шукати когось із табличкою в руках. Чекали всіх, окрім мене. Таксисти з гідністю чергували біля своїх машин, а зовсім не чіплялися з пропозицією кудись везти. Що ж, поїхали.
Міністерство культури та ісламської орієнтації під назвою Ершад - те місце, де, як я сподівалася, точно буду довгоочікуваною гостею. Саме там, як запевняли в посольстві, версталася програма перебування. У готелі мені написали перською адресу Ершада. Багатоповерхова будівля, внизу охорона. Співробітника, якого я шукаю, тут не знають. Натовп співчутливих чиновників спільно вирішує, хто б міг мені допомогти. Дві дівчини, які чудово розмовляють англійською, проводжають мене в зал, садять біля кондиціонера. «Ми знайшли те, що ви шукаєте!» - невдовзі повідомляє одна. Пишуть адресу і проводжають до таксі. З другої спроби вдалося досягти офісу, який займається іноземними журналістами. Мені показують, що потрібен другий поверх (по-нашому - третій). Передчуваючи, як мене чекають, я піднімаюся сходами.
Коректна пані Егбалі розводить руками: вона не має жодного уявлення про мою програму, але із задоволенням оформить акредитацію. Поки я, спантеличена, заповнюю нові папери, пані Егбалі розповідає, що проблем із продовженням візи не буде, а моєю програмою займуться за такою-то адресою. Це, каже вона, приватне агентство. Але вона замовить слівце, і ціни будуть помірними. Дивно, у Москві мене не попереджали про розцінки. «Усе буде нормально, я зателефоную», - проводжає мене люб'язна пані Егбалі.
Ставши щасливою володаркою акредитації, я помчала до цього агента. Прекрасний офіс, уважна секретарка, чарівний пан запрошує мене до кабінету. Здається, якщо мені не зраджує пам'ять, він навіть хотів потиснути мені руку. Але я не далася. Уже руку тиснути в Ірані не прийнято, це я знала ще в Москві. Приносять чудовий шербет.
Сяючи променисто, пан пояснює мені, що всі іноземні журналісти користуються послугами таких агентств. Не те щоб він мене чекав, ні, він навіть не знав про моє існування, поки я не увійшла до нього в офіс, він на очі не бачив моєї програми, але негайно приступає до її здійснення. Отже: $150 на день за послуги перекладача та $25, ну, максимум $40 - за машину.
Ні-ні, жодних політичних тем, жодної ядерної програми!!! Музеї, базари, розмови з простими іранцями - до ваших послуг! Ні, пані Егбалі не телефонувала і не просила знизити ціну. Так, такі наші розцінки. І, до речі, за акредитацію ви повинні заплатити нам, якщо ми будемо вами займатися. Ні, повертатися в Ершад немає сенсу, на сьогодні вони вже закінчили роботу…
Схоже, суворий працівник консульства в Москві говорив чисту правду: в Ірані мене ніхто не чекав.
Будьте пильні
Я стояла посеред Тегерана, не маючи жодного уявлення, де саме перебуваю. Посольство не відповідало. У газетних кіосках карти міста не було. Не змогла я знайти її й у магазинах канцелярських товарів, книг, сувенірів, ламп, камінних принадлежностей, в аптеках. Тим більше карти не було в магазинах з автомобільними запчастинами. Я потрапила в квартал цих запчастин і йшла по ньому годину. Нарешті мені трапилося кафе. У кафе мене обнадіяли - неподалік музей, там знайдете, що шукаєте.
Музей прикладного мистецтва. «Карти є?» - «О, так!» Із купи варіантів мені вибрали найвірніший - назви написані перською та англійською. «Хочете путівник?» - безтурботно запропонував мені працівник музею. Звичайно! Я вибрала найтовстіший, складений парочкою австралійців роки чотири тому. «А в музей не підете?» Спо куса піти в музей без гіда за $150 була велика, але я її подолала.
Парк, фонтани, тінь. Я сіла вивчати своє придбання. Путівник похмуро описував країну, куди я прибула. Книга застерігала мене від розмов про жіночу форму одягу, про Салмана Рушді, про ісламські закони, про політичні симпатії та політику взагалі. Не треба фотографувати державні установи. Не треба ходити в кафе в компанії чоловіків, які не є моїми родичами. Не треба сидіти на лавочці в незнайомому районі.
Я повернулася в готель (його, до речі, рекомендували в посольстві - «більшість журналістів віддає перевагу селитися в ньому»). «Ні, мадам, вам ніхто не телефонував»...
Я сама обдзвонила всіх знайомих і незнайомих журналістів в Ірані. Хтось був на похоронах, хтось у від'їзді, одні хворіли, інші готувалися до ефіру. Мені надавали купу телефонів, попередивши, що все одно чиновники не відповідають, якщо номер незнайомий і якщо Ершад не клопочеться. Але Ершад не клопотався. Коло замкнулося.
Головне - не поспішати
З туги вирішила побродити по простору Інтернету. У цьому величезному готелі були три гігантські зали для їжі, приголомшливі холли, неосяжні зали для переговорів. Телевізор з багатим набором світових каналів (за винятком американських). Три комп'ютери під табличкою «Інтернет» розміщувалися… на сходовій площадці, у закутку площею метрів п'ять.
Це було єдине місце, де кондиціонери не працювали. Усі три комп'ютери вітали мене повідомленнями про те, що вони заражені вірусами. «Віруси з'явилися? Так і пише? У нас, видно, закінчився термін роботи антивіруса, - безтурботно відреагував портьє. - Завтра, або післязавтра, або після вихідних я подзвоню». І він пішов по чай.
У розпечену кімнатку зазирнула американка. Вона тут була вже тиждень з якихось комп'ютерних справ. На мій подив, вона абсолютно безтурботно відреагувала на ситуацію: «Не хвилюйтеся, після свят він усе виправить, усе буде добре». За інший комп'ютер прийшла попрацювати австралійка. Зрозуміло, вона теж не виявляла ознак занепокоєння. Щось перекачувала з флешки на флешку. «Не хвилюйтеся, усе буде добре. Віруси? Так, потрібно перевірити!» - і вона помахала мені ручкою.
Забігаючи наперед, скажу, що ні після першої п'ятниці, ні після другої нічого не змінилося. Можливо, - тепер я це розумію - в ісламському просторі взагалі краще не поспішати, не хвилюватися і не будувати планів. Що треба - те й буде. Але тоді я ще не знала цього. І тихо кипіла. До речі, мій путівник повідомляв, що іранці не цінують час, особливо якщо він - ваш.
Сезам відчинився
Радісний портьє біжить із телефоном у руках: «Вам дзвонять, мадам!» Сезам відчинився мені так само несподівано, як Аладдіну. Це була буквально послана Богом людина. Його звали Ідріс, він навчається в Тегеранському університеті. «Мені сказали, що ви приїхали і що ніхто вами не займається, - почула я в трубці. - Спробую вам допомогти, чим зможу. Зараз приїду».
Подумавши, що Ідріс, напевно, і є та людина, з якою чотири місяці узгоджували мою програму, я акуратно запитала його про це.
«Та ні, - здивувався той. - Просто ви дзвонили в посольство, вони дзвонили в культурний центр, ті дзвонили в студраду - нас часто просять перекладати для делегацій». Як студентові Ідрісу вдається домовлятися про зустрічі, поїздки та інтерв'ю і при цьому складати сесію, супроводжувати казахську делегацію і дивитися чемпіонат світу з футболу, я вже не замислювалася.
«Не потрібно хвилюватися!» - говорив він щоразу, коли ми впиралися в зачинені двері. Двері відчинялися, люди з'являлися. Причому з'являлися тоді, коли мною оволодівала повна апатія і безнадія. І тут я згадала, що треба продовжувати візу. «Немає нічого простішого!» - радісно сказав Ідріс. І ми вирушили до відділення поліції.
Там сувора бабуся повідомила нам, що вона вже дуже втомилася. І треба поговорити з отим офіцером. А офіцер довірливо повідомив, що все залежить тільки від бабусі. Ще пів години тривали переговори, мій паспорт передавали з рук у руки, щоразу починаючи гортати календар і загинати пальці. Саме тоді мені й пояснили, що в Ірані головний календар - сонячний. Щоб співвіднести його дати з європейським, потрібне чимале напруження мозків.
«Так, вам потрібно продовжити візу! - з глибоким задоволенням від виконаної роботи сказала бабуся. - Не тут, а в міністерстві. Адже вона журналістка. Їм продовжують візу в головному паспортному столі. Днів сім на це потрібно».
«Тільки б там не було афганців!» - пробурмотів Ідріс. Я вже знала, що в Ірані живуть 2 млн біженців. Якщо всі вони прийдуть продовжувати візи, то мені доведеться погано, подумала я. Афганців у міністерстві було значно менше двох мільйонів. Чиновники ховалися за склом, розмовляли неохоче. Жінки перебирали величезні стоси документів і методично ставили печатки. Деякі дивилися в календар і загинали пальці, як та бабуся. Коротше, робота кипіла. Що заважало цим людям витратити на мене дві секунди, щоб продовжити мою візу?
«От у нашій країні можна дати на лапу - і тобі зроблять! Може, вони грошей хочуть?» - у серцях промовила я. І побачила квадратні очі Ідріса. Це був єдиний раз, коли хтось по-справжньому злякався того, що я питаю. «Якщо хтось намагається це зробити, його за 24 години висилають з країни, - сказав він. - Можуть взагалі до в'язниці посадити! Навіть не промовляйте таких слів!»
«Начальник прийшов, ідіть швидше!» - за нами прибігли чиновники, які бачили, як я заплакала від безнадії. «Жінка, що плаче, іноземка - це для персів взагалі якийсь жах», - сказав Ідріс, як міг пояснюючи поліцейським, чому я так засмучуюся.
Подивившись на мої документи, начальник сумно сказав: «Навіть якщо сам Аллах прийде просити для неї візу, я не зможу їй продовжити без листа з Ершада». Я не повірила і вирішила перепитати, діставши блокнот. «Так, навіть якщо сам Аллах», - сумно похитав головою начальник.
І ми знову поїхали в Ершад.
Робота починається
Пані Егбалі зустріла нас з неприхованою цікавістю: «Ви не скористалися послугами агентства? Ось тому-то вам і доводиться самій їздити!» «Але за $150 на день? - протестувала я. - Вони не хотіли знизити ціну, не хотіли влаштовувати зустрічі за моїм планом. А в музеї я й сама можу піти». Пані Егбалі почала дуже довго пояснювати мені, що вона попереджала мене про те, що я повинна звертатися до них за таким листом. І Ершад не повинен займатися моєю програмою за жодних обставин.
Клянуся, минулого разу вона жодним словом не обмовилася про листи! Але доводити щось було марно, дорогоцінний час минав. Пані Егбалі дозволила мені написати прохання її начальнику, щоб той надіслав листа до МВС. «Він розгляне ваше звернення і дасть відповідь», - сказала пані Егбалі. «Відповідь буде не сьогодні?» - з жахом спитала я. «Чекайте», - відповіла вона.
Вийшла секретарка: «Пан Хошбахт питає, а чи не могли б ви поїхати раніше, щоб не продовжувати візу?» Господи, тільки Він утримав мене від зауважень щодо цієї безцеремонної спроби витурити мене якомога швидше. «Немає квитків до Москви!» - знайшлася я, тим більше що це була чиста правда. «Окей!» - і секретарка зникла.
«Так, пан Хошбахт розглянув вашу заяву і надішле листа для продовження вашої візи», - секретарка знову з’явилася, випромінюючи прихильність.
Пані Егбалі звернула свій погляд до мене: «Ви можете написати, що ви хочете отримати, які інтерв’ю?» Я не вірила своїм вухам, але рука вже виводила на папері список імен. Набравшись сміливості, я попросила ще деякі телефони. Мені їх дали.
І робота почалася.
За що Ершад мене маринував
Ще за пару днів до мене в готель прийшли серйозні люди, які реально почали займатися моєю програмою. «Розумієш, журналісти, які приїжджають до Ірану, потім пишуть про Іран тільки брехню, - сказав мені один французький журналіст. - Я пишу репортаж, як дівчат не пустили на футбольний матч. Від матеріалу залишається лише одне: Іран, президент якого хоче знищити Ізраїль. І два речення про подію, яку я описував на сторінку. Тому Ершад не хоче допомагати».
Мені теж згадалася пара репортажів моїх співвітчизників. У першому наголос було зроблено на двох моментах: як спритно кореспондент та його друг жерли горілку в машині, роз’їжджаючи по Тегерану, і як Іран схожий на «совок» епохи застою. Інший репортаж цілком був присвячений опису того, як іранські дівчата будували очі та прагнули віддатися автору.
Що ж, подумала я, якщо все так, то правильно роблять, що деруть з них 150 доларів на день. Але навіщо було обіцяти мені якісь інтерв’ю?
Ахмадінежад: любить - не любить
Таксист везе мене, як потім з’ясовується, втридорога на сусідню вулицю. Буквально: замість одного тумена ($1) він хоче три. На вигляд схожий на пенсіонера-хіпі. «О, я їздив до Росії за Єльцина! Було дуже дешево, тепер у вас усе таке дороге. За Єльцина дешево, за Путіна - дорого, так?» Він говорить не лише англійською, а й пам’ятає кілька слів російською.
Питаю в обтічних виразах, як йому живеться за нового президента. «Ні, Ахмадінежад мені не подобається. Що він говорить? Він не розуміє, що президент має говорити обдумано і так, щоб розвивати контакти з іншими президентами. Ми потрапимо в ізоляцію через нього».
Цікавлюся, чи не боїться він розмовляти так відкрито про владу. Представляюся журналісткою. Він кидає кермо, обертається до мене, на щастя, червоне світло. Шалено жестикулюючи, тлумачить, як мало я тямлю в іранському характері, і водночас лає пасажира, який вийшов із сусіднього таксі: «Що ти робиш, як можна так поводитися? (Це - перехожому). У нас вільна країна - ми говоримо відкрито, що думаємо. (Це - мені). Ні, чим ти думаєш, любий, ти мені подряпав двері, хто буде відповідати, а? (Перехожому). У нас за думки, за слова нікого не переслідують, а що там пишуть про нашу країну - це на їхній совісті. Ось тому мені й не подобається Ахмадінежад - він дає їм їжу для наклепу».
Чим бідніші люди, тим більша ймовірність того, що вони за Ахмадінежада. Але далі варіанти можуть бути різними. Про це я намагалася розмовляти без перекладачів, з тим простим набором перських слів, яких досить, щоб зрозуміти одне одного.
Далеко не всі, хто підтримує президента, добре ставляться до духовного лідера аятоли Хомейні. Виражається це так: «Мули - погано, Кум (столиця духовенства) - погано, Ахмадінежад - добре, він (знак рукою, що означає протиставлення) - проти мулів, він за нас (тобто за народ)».
«Ахмадінежад - добре, Хомейні - добре, решта - погано», - розмовляю з продавцями у фаст-фуді, очікуючи, поки мені зроблять вельми нешвидкий гамбургер.
«А я голосував за Рафсаджани, - відгукується пан інтелігентного вигляду англійською. - За нього було б усе те саме, ми б продовжували нашу ядерну програму, але він би говорив хитро, а не в лоб». «Рафсаджани - мільйонер, його діти - мільйонери, навіщо нам такий президент?» Полеміка розгорається.
Один бізнесмен пояснив мені: «Я - мусульманин, я - шиїт, я - іранець і люблю свою країну. Але разом із чиновниками на заклик до молитви не встану. Тому я, прекрасний менеджер, на державну службу не піду. Мене звуть. Але там потрібно з усіма разом молитися в обід. А я не хочу з усіма разом. Я багатьох знаю - вони показово вірять, їм байдуже, як вони роблять свою роботу, їм головне - родичів прилаштувати і щоб начальство було задоволене. Навіщо мені це все?»
«Багато сільських простих мулл - хороші люди. Коли говорять, що набридли мулли, то мають на увазі тих, хто в парламенті, при владі, хто віщає по телебаченню. Чим мені подобається Ахмадінежад (я за нього не голосував, я взагалі не ходив на вибори) - він говорить так, як думають прості люди. Але він - один. У нього немає команди. Хіба що люди в МЗС і Раді безпеки - його однодумці. Він розуміє, що потрібні хороші менеджери, вони є в Ірані, їх не потрібно нізвідки запрошувати, але склалася така система, за якої хороший менеджер не може потрапити на своє місце. І Ахмадінежад це розуміє. Тому він такий сумний», - цей бізнесмен був зовсім молодим хлопцем, коли сталася революція.
Він не воював на іракському фронті - держслужбовці йшли тільки добровольцями. Його діти теж не будуть служити в армії. Іранці, чиї родичі живуть за кордоном, офіційно можуть заплатити €5 тис. і отримати звільнення від армії.
Кум
Не зрозуміти Ірану, не побувавши в його релігійній столиці. Кум - це столиця провінції. Кум - це 120 тис. богословів, безліч академій, центрів, медресе, гігантська мечеть Фатіми, до якої здійснюють паломництво.
З Тегерана сюди веде восьмирядне шосе європейської якості, прокладене по голій гористій пустелі. Платне шосе, між іншим (правда, проїзд по ньому дешевий. До речі: бензин в Ірані коштує 10 центів за літр. У Тегерані 3 млн автомобілів).
Кум за шахського правління був головним центром опозиції. Мулли й аятоли, яких хапала таємна поліція, вмирали в застінках. За це народ платив їм вірністю і відданістю. Духовенство шиїтів завжди було в опозиції. У цьому - секрет його популярності й авторитету. За минулі після революції 27 років багатьом набридло, що духовенство стало частиною влади. Інтелігенція і буржуазія втомилася від виступів і проповідей духовенства по ТБ.
Успіх Ахмадінежада багато в чому пояснюється тим, що на відміну від свого суперника на виборах - Рафсаджані - він людина світська, проста. А не мулла, що говорить громовим голосом, і не аятола, що говорить ледь чутно.
Ще вдома знайомі мусульмани запевняли мене, що до Кума мені потрапити не вдасться. А якщо й потраплю, то вже точно ні в одне медресе не пустять. Англомовний путівник, куплений у Тегерані, закликав навіть не намагатися потрапити до мечеті Фатіми - забороненої для немусульман.
Перша людина, з якою ми розговорилися в Кумі, пан Гафурі, виявився відповідальним за зв'язки іранських богословських центрів з ісламськими навчальними закладами у світі. При досить високому становищі він ходить пішки, має вельми скромний будинок. «Я хотів, щоб у мене було двоє дітей, але їх уже четверо!» - вигукує він, обводячи щасливим поглядом свою сім'ю.
Дівоча частина родини втекла прихорошуватися. В іранському розумінні це означає вдягнутися в чорні чадри і сісти поруч із матір'ю. Як дорослі. Тим часом господар дому накриває стіл. Чим більше ісламу, тим більше прав у жінок. Це встановлення, закріплене революцією, пішло звідси. У Кумі воно дотримується неухильно.
Зберігся будинок, у якому імам Хомейні жив у Кумі до революції та заслання. Він мало чим відрізняється від інших будинків - і за розміром, і за конструкцією. Найменше ця будівля схожа на музей. У критому дворику - фонтан із червоними рибками. Біля фонтана сидять парочки і п'ють шербет. По стінах розвішані рідкісні фотографії часів революції. Усі житлові приміщення - офіси шаріатських суддів, до яких народ приходить за юридичними консультаціями. Тут же юридична бібліотека. У найдальшій кімнатці - невелика вітрина з книгами Хомейні.
У Кумі всі жінки ходять у чадрах. А більша частина чоловічого населення - мулли. Тому відчуття, що ти потрапив на іншу планету, стійке. Удень вулиці порожні й закрито абсолютно все - спека така, що неможливо взагалі перебувати на сонці.
Продовження читайте в наступному номері.