Однак оцінка всіх цих історичних подій, дій політиків, особистих доль і рішень окремих громадян колишнього «великого і могутнього» дуже непроста і суперечлива. Тому я навмисно вирішив відмовитися від емоцій і розглядати справу строго з точки зору німецького законодавства. Іноді, щоб залишитися неупередженим, дуже корисно сховатися за завісою параграфів.
За деякими оцінками, у Німеччині живе приблизно тисяча колишніх солдатів і офіцерів Західної групи військ (ЗГВ) Радянської Армії, які в 1990-91 роках самовільно залишили розташування своєї військової частини і попросили в ФРН політичний притулок. Здебільшого ці заяви були відхилені компетентними німецькими органами. Це не означає, що всі дезертири були повернені на батьківщину. Вони захищені від висилки і мають право на проживання в ФРН зі статусом «терпимих». Це правило для радянських дезертирів було створено з ініціативи федерального МВС за погодженням із земельними міністерствами внутрішніх справ. Добре інтегрованим у структури ФРН колишнім дезертирам Відомство у справах іноземців може видавати і надійніші титули на проживання в Німеччині. Проживання з титулом «терпимого» не дає колишньому військовослужбовцю ЗГВ надійного захисту від висилки. На розсуд місцевої влади він може втратити право на проживання у ФРН.
З моєї точки зору, висилка Дмитра Оленіна суперечить угоді між федерацією і землями про поводження з дезертирами. Очевидно, що через особливості справи (втеча з території Польщі) баварські органи не поширюють на нього дію захисних правил федерально-земельної угоди. З їхньої точки зору, Оленін є «простим» нелегальним іммігрантом. Моя думка однозначна: Оленін має підпадати під усі захисні правила зазначеної угоди. Відомства зобов'язані поводитися з ним не в сенсі букви, а в сенсі духу цієї постанови. Якщо Відомство у справах іноземців захоче вислати не надто бажаного іноземця на батьківщину, захист доведеться шукати в компетентному адміністративному суді. У термінових випадках слід посилатися на §123 положення про порядок роботи адміністративного суду.
Незалежно від суперечок про дієвість у випадку Оленіна угоди між федерацією і землями, його висилка на територію колишнього СРСР є нелюдським актом. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що батьківщина не зустріне його з фанфарами. Колишньому солдату РА загрожують багаторічне ув'язнення, життя на вулиці без засобів існування, обмеження громадянських прав та багато інших мінливостей долі. Такий спосіб дій баварських компетентних органів я вважаю незаконним.
Аргументація в суді могла б виглядати наступним чином. До кінця 1980-х років, мабуть, до моменту розпаду СРСР, втеча військовослужбовців РА дуже віталася владою країн Заходу. Дезертирів спочатку обробляли спецслужби як джерело важливої інформації, а потім використовували з метою антирадянської пропаганди. Таким чином держави Заходу свідомо спонукали військовослужбовців вчиняти військові злочини. Не повинно бути так, що державні органи спочатку заманюють іноземців до втечі на Захід, отримують від нього всю потрібну їм інформацію, а потім видають його владі країни походження. Німецька держава не має права так чинити з людьми.
У випадку з Оленіним ситуація розвинулася найнесприятливішим чином, і сталося те, чого, власне кажучи, не повинно було статися. Мені важко судити, чи були вжиті всі необхідні заходи для правового захисту Дмитра. Також викликає здивування наполегливість баварської влади, яка всіма силами намагалася вислати колишнього солдата на батьківщину. Його попередні правопорушення, безперечно, відіграли свою негативну роль у рішенні Відомства у справах іноземців. Усе ж я вважаю, що суд міг би захистити Оленіна від висилки на батьківщину.
Я одразу ж хотів би внести ясність. Якщо в іноземця відсутній надійний титул на проживання у ФРН, Відомство у справах іноземців має право вислати його на батьківщину або в третю країну, яка погодиться прийняти його на проживання. Багато колишніх громадян СРСР уже понад десятиліття проживають у ФРН без надійного статусу. Неясним є і питання з їхнім громадянством. Більшість держав-спадкоємців СРСР автоматично надали своє громадянство тим, хто на певний контрольний день (1991-92 роки) постійно проживав на їхній території. А як бути з туристами й солдатами, які затрималися? Чи вважати їх постійно проживаючими чи ні?
Ряд держав Середньої Азії та Кавказу не схильні вважати таких тривалих туристів своїми громадянами, особливо якщо вони не належать до титульної національності. Якщо ці туристи отримають довідку зі свого посольства про те, що воно не вважає їх своїми громадянами, вони опиняться особами без громадянства, і їхня висилка з ФРН буде ускладнена.
Треба сказати, що німецька влада не мириться з такою ситуацією і активно працює з колишніми радянськими республіками. Якщо, наприклад, Росія погодиться прийняти до себе «безхазяйного» колишнього мешканця Азербайджану російського походження, такий «колишній азербайджанець» може бути висланий до Росії. Я вважаю такий спосіб дій недопустимим. Представники німецького МЗС не повинні виступати в ролі комівояжерів, які бігають по всьому світу і шукають (за гроші) притулок для небажаного іноземця. Такий іноземець не може бути висланий у будь-яку, згідну на прийом, але чужу для нього країну світу, де він буде тягти жалюгідне існування, не маючи соціальних зв'язків, роботи, житла тощо.
Проблематичніше, коли в ролі приймаючої держави виступає країна походження іноземця. Тут силу мають закони країни походження. Якщо Росія визнає Ірину своєю громадянкою, для німецької влади це є достатньою підставою для висилки її на батьківщину. Німецькі відомства у справах іноземців часто самі зв'язуються з компетентними посольствами і домагаються видачі іноземцю паспорта та інших в'їзних документів країни походження.
Такий спосіб дії відомств у справах іноземців є проблематичним, але я не вважаю його незаконним. Багато, на мою думку, залежатиме від законодавства відповідної республіки колишнього СРСР. Чи передбачає законодавство про громадянство цих країн вступ у громадянство підданих колишнього СРСР лише за особистою заявою - всі дії влади обох країн через голову зацікавлених осіб можна вважати незаконними. Відносно спокійно можуть спати вихідці з прибалтійських та частково середньоазіатських республік некорінної національності: їх там ніхто не чекає. Я не вважаю таке становище надійним і вічним. Німецький МЗС активно працює над ситуацією і схиляє ці країни до тіснішої кооперації у справі зворотного прийому своїх уродженців.
Ірина та Дмитро фокусують лінію свого захисту на відсутності у них громадянства Росії. Я не вважаю цей пункт вирішальним у розборі їхніх справ. Як уже зазначалося вище, достатньо, якщо Росія погодиться прийняти до себе на проживання іноземців з нез'ясованим громадянством. Простір для аргументації на користь позивачів з'являється в тому випадку, якщо Росія не є їхньою батьківщиною. Іноземців не можна просто так висилати в чужу для них країну. Ключовим пунктом захисту Оленіна могла б бути робота з ним спецслужб ФРН і поширення на нього угоди федерації та земель про поводження з дезертирами Радянської Армії.
У справі Ірини я бачу сприятливу перспективу. Її чоловік нещодавно виграв у суді надійний вид на проживання в Німеччині. У нього є й інші передумови для возз'єднання сім'ї (квартира та власні доходи), тому подружжя може подавати до німецького посольства відповідне клопотання. Їм також слід випросити у Відомстві у справах іноземців рішення про обмеження строку заборони на повторний в'їзд Ірини до Німеччини (§8 Abs. 2 Auslaendergesetz).
Також я ознайомився з відповіддю Генерального консульства Росії в Мюнхені на ім'я завідувача кореспондентським пунктом по Півдню Німеччини пана А. Фітца щодо цих двох випадків. Відповідь консульства мене не цілком задовольнила. У ній шановні дипломатичні радники в дещо розмитій формі вказують на необхідність дотримання законів. У правильності цього твердження не може бути жодних сумнівів. Закони, які не виконуються, - це не закони, а, як то кажуть, «нісенітниця», і вони не варті того паперу, на якому надруковані.
Але у відповіді консульства мене збентежила відсутність обґрунтування прийнятого рішення та законодавчої бази присвоєння обом вищезазначеним персонам російського громадянства або прийому до Росії. Консульство могло б написати: «Російський закон «Про громадянство» передбачає автоматичне присвоєння російського громадянства особам, які виконують наступні передумови...», «Згідно із законом від...» і т.д. Тоді відповідь консульства можна було б вважати тверезо-діловою. На основі такої повноцінної відповіді незалежний фахівець у галузі російського законодавства про громадянство та державного права міг би перевірити правову базу дій Генконсульства та надати Ірині та Дмитру необхідну юридичну допомогу.
Томас ПУЕ,
німецький адвокат.