У столиці Англії все не по-людськи. Там усюди говорять англійською. Звісно, за статистикою, там 300 різних мов, але справжня англійська мова зі співучими божевільними інтонаціями страшенно поширена. І досі в моді акцент кокні: бармени говорять ним у житті, знаменитості переймають і кривляються, звичайні люди морщаться, але теж іноді починають жувати голосні, як докер з початку двадцятого століття.
Рух лівосторонній. Це означає, що коли переходиш дорогу, треба дивитися спочатку праворуч, а потім ліворуч, а не навпаки, як звично. Для полегшення життя людей з континенту та інших тупих там усюди написано: «Дивіться праворуч», «Дивіться ліворуч». Але подолати інстинкт дуже важко, і наприкінці дня, втомившись, переходиш дорогу, принципово нікуди не дивлячись, може, й не переїдуть.
Лондонське метро – справжній грабунок. Точну ціну на квиток ніхто не в змозі сказати: метро поділене на зони, як наші приміські електрички. Якщо просто купити квиток через кілька зон в обидва кінці, це обійдеться в чотири фунти (у години пік – ще на два фунти дорожче). Але можна скористатися чарівною «Устричною карткою» (Oyster card) – пластиковою магнітною штучкою, – на яку можна покласти гроші, і тоді проїзд нібито коштує дешевше. Увага! У Лондоні турнікети на вході та виході, і якщо на вході не заплатити або заплатити неправильно, за меншу, припустімо, кількість зон, це обійдеться у 20 фунтів штрафу.
Людина, яка живе на далекій околиці, у шостій зоні, і працює в Сіті, витрачає на дорогу по три години та більше 150 фунтів на місяць. І вона таким метро жахливо невдоволена.
Маленька пікантна подробиця: схема лондонського метро вважається дизайнерським вишукуванням, захищена копірайтом і вийшла у фінал національного дизайнерського конкурсу.
Найстаріше у світі метро – це 13 ліній, 275 станцій і 3 млн пасажирів на день. По одній і тій самій колії їздять поїзди різних ліній, лінії розгалужуються і знову з'єднуються. На кожній платформі висить табло, на ньому написано, якого поїзда чекати, через яку станцію він поїде і де буде кінцева. Спроба дістатися до пункту призначення – нетривіальне завдання: часто буває, що доїхати до потрібного місця з трьома пересадками швидше, ніж чекати прямого поїзда.
На деяких станціях немає ескалаторів – лише ліфти, що в годину пік змушує замислитися про сенс життя. На кільцевій (Circle line) поїзди можна чекати хвилин п'ятнадцять, але справжній бич божий – це Північна лінія з двома розгалуженнями з одного боку, бульбашкою в центрі та трьома відростками – з іншого. Недарма ж на цій лінії знаходиться Кемден, батьківщина панка, де через кожні двадцять метрів вам пропонують наркотики, пірсинг, татуювання, музичні інструменти, індонезійську їжу, одяг для готів і мертвих школярок. Загалом, складно уявити щось більш хаотичне, ніж лондонська підземка.
Автобуси трохи кращі - у центральному Лондоні не буває заторів, в автобусів є власні смуги, на які автомобілі ніколи не заїжджають. В принципі, іноді так буває швидше, але розібратися, куди ходять звичайні міські автобуси, візьметься не кожен місцевий. До речі, заторів немає з простої причини: мер Лондона Кен Лівінгстон запровадив плату за в'їзд у центр – п'ять фунтів на день. А паркування коштує ще чотири фунти на годину, але не більше ніж на чотири години. Паркуватися без паркоматів можуть лише власники нерухомості, на якій знаходиться паркування, або власники спеціальних дозволів. Штрафи за порушення правил паркування, за виїзд на автобусну смугу, за перевищення швидкості - від ста фунтів. Поліції на вулицях майже немає: автомобілістів пасуть автоматичні камери, які тут буквально на кожному кроці. Усміхайтеся, вас знімають! У магазині, в готелі, в ресторані, на вулиці, в метро, усюди висять знаки з чарівним словом CCTV.
Але електроніка не справляється: влада Лондона весь час попереджає про страшну небезпеку. Ні, це не шахіди. Стережіться кишенькових злодіїв: усюди висять плакати, які закликають все своє берегти та носити ближче до тіла.
Пересуватися містом дешевше і простіше пішки (розповіді про погану лондонську погоду сильно перебільшені – за тиждень нашого перебування в британській столиці парасолька жодного разу не знадобилася). А якщо відстань і час усе ж потребують швидкості, то на таксі. Таксисти майже завжди знають, де знаходиться назване вами місце, і дуже цим пишаються: кажуть, для отримання ліцензії вони складають спеціальний іспит на знання міста. За десять хвилин дороги доведеться заплатити шість-сім фунтів, а на метро на ту саму відстань може піти півгодини часу. Тобто якщо ви їдете хоча б удвох, то «труба» обійдеться дорожче за кеб. Приємна економія, плюс не потрібно тиснутися в штовханині, яка в лондонському метро нічим не відрізняється від нашої, плюс – приємна бесіда з шофером. Від таксистів можна почути чимало цікавих байок. Один із них божився, що він шотландський горець, бував у Москві ще в 1878 році, а одного разу підвозив саму Валентину Терешкову.
Життя автомобілістів ускладнюють пішоходи. У центральному Лондоні дуже багато переходів зі світлофором на кнопці. Натискаєш, чекаєш півхвилини - загоряється пішохідний зелений. На пішоходів камери, мабуть, не налаштовані, оскільки натовпи лондонців і гостей столиці переходять на червоне під носом у розлючених водіїв. Не допомагає навіть наочна агітація: у метро, наприклад, висить плакат нового альбому зірки Алісії: красива негритянка, стильний дизайн і впоперек усього цього великий білий напис: «Випуск альбому скасовано. Алісія загинула, переходячи дорогу, у віці 11 років. Будь ласка, дотримуйтесь правил дорожнього руху». А чи була взагалі Алісія?
У метро, звісно, немає бомжів, та звідки їм там взятися, якщо воно таке дороге. Бомжі мешкають у переходах. Двісті тисяч британців – бездомні. Значна їх частина живе в Лондоні, принаймні, у кожному підземному переході в центрі є картонна коробка, а в ній - волоцюга. Кажуть, до Тетчер бездомних в Англії не було, однак прийшла Залізна Леді, показала звірячий оскал капіталізму, підняла багаторазово ціни на житло - і тепер у переході біля станції метро «Марбл Арч» можна виявити людину, що лежить у ліжку та читає книжку при температурі нуль градусів.
Житло в британській столиці коштує жахливих грошей. Панянка, яка працює у великому муніципальному піар-агентстві, може вважати себе дівчиною середнього класу, але винаймає будинок із трьома подружками досить далеко від центру. У будинку чотири спальні, одна вітальня, кухня та ванна. За це кожна з подруг платить 90 фунтів на тиждень, тобто все задоволення разом обходиться приблизно в 1.400 фунтів на місяць. На питання про купівлю квартири в кредит дівчина відповідає, мало не зі сльозами: про який кредит можна говорити, якщо поганесенька «односпальна» (двокімнатна) квартира досить далеко від центру коштує півмільйона фунтів, з першим внеском не менше десяти відсотків?
Інша знайома, студентка з Росії, винаймає кімнату у бабусі в районі Гринвіча за досить прийнятну ціну, але за однієї умови. Якщо господиня вдома, дівчині, окрім навчання та роботи, доводиться за нею доглядати. Коли ж вона кудись їде, - на піклуванні та під повну відповідальність гості залишається дуже літня кішка, яка не визнає господарів і погрожує померти від поставленої в неправильне місце миски з їжею.
Приблизно такі ж, як і в Лондоні, ціни в університетсько-мажорному Оксфорді. У Шеффілді, де живуть початківці рок-зірки, просять удвічі нижче, але там і зарплати інші...
Лондонська дорожнеча б'є насамперед по бідних і порівняно бідних. Фаст-фуд, житло та проїзд у громадському транспорті в Лондоні набагато дорожчі, ніж у нашій столиці, хоча одяг (і дорогий, і дешевий), ресторани, предмети розкоші можуть бути й дешевшими. Але знову ж таки, як подивитися. У Лондоні зовсім немає ігристих вин за прийнятну ціну. Як же вони живуть без «Салюту», «Корнету» та «Абрау-Дюрсо»? Сидром дівчат напувають?
Тоні Блер, прийшовши до влади, присягався ніколи не підвищувати прибутковий податок. Він і не підвищувався, однак різноманітні дрібні податки, штрафи, акцизи, податок на спадщину відбирають суттєву частину бюджету лондонця. Один наш співвітчизник, який працює в Лондоні давно і наважився на квартирний кредит, скаржився (чи хвалився?), що обов'язкові виплати (за кредитом, страховками, за мобільний телефон, Інтернет тощо) становлять у нього більше тисячі фунтів на місяць. Невелика частина цього - страхування труб від протікання, життєво необхідне в Англії з її поганими та дорогими комунальними послугами.
У неаристократичному Лондоні взагалі все зламано. Будьте готові до умивальників із двома кранами, причому з обох тече холодна вода, до того, що в чотиризірковому готелі несправні праска, опалення, телефон. Шланг у душі тече. Котельня, що обслуговує цілий квартал за п'ять хвилин ходьби від Британського музею, теж зламана, і в знаменитому арт-коледжі студентів гріють газовими «грибками». Усі автомати з продажу води та їжі на всіх станціях метро закриті на обслуговування, половина турнікетів не працює, та й загалом метро здається якимось зруйнованим. Це нормально.
Зате всі дуже добре вдягаються. Добре одягнені люди йдуть вулицею й усміхаються одне одному. Від чого стає неймовірно комфортно. Вони завжди вітаються, завжди раді допомогти. У ресторанах, магазинах, готелях, усюди, де беруть з вас гроші, вони скажуть: «Дякую, сер», – що змушує почуватися білою людиною.
Правда, чому білим, незрозуміло. Офіційно 71% лондонців - білі, і 60% - британці. Індійці, пакистанці, африканці, латиноамериканці, китайці – усі решта. Однак Лена – наша студентка - розповідала, як одного разу, сидячи в кафе, вирішила порахувати перехожих «білих» і «чорних». Людей, що хоч трохи нагадують корінних лондонців, виявилося вісім з 22. І більш ніж імовірно, що половина з цих восьми - туристи, а друга половина в Лондоні лише працює, а живе десь у передмісті.
Після християн найбільшою релігійною групою в Лондоні та його передмістях стали мусульмани. У деяких районах мусульманське населення перевищує 50%. Щоправда, це зовсім не те, що в Парижі. Тут араби не виглядають такими агресивними. За словами представника біржі праці для іммігрантів, незважаючи на проблеми з роботою та житлом, усе ж вони досить забезпечені. Крім того, роботодавці зобов'язані брати на посади приблизно рівну кількість представників різних національних і релігійних груп, тому в мусульман часто в цьому питанні виявляється перевага.
Загалом, важко собі уявити, як у цьому місті можна жити. Але лондонські іммігранти не поспішають на батьківщину – люди, які тут живуть, «підсідають на Лондон». А туристи продовжують туди повертатися.