Луческу виявився найуспішнішим тренером за весь час існування гірницького клубу. Він виграв чемпіонат і Кубок України, Суперкубок країни, а також небезуспішно виступав у єврокубках. Минулого сезону команда грала в Лізі чемпіонів, перемогла бельгійський «Брюгге», шотландський «Селтік» та іспанську «Барселону», а потім у Кубку УЄФА залишила з носом німецький «Шальке». Цього сезону до Ліги чемпіонів пробитися не вдалося, бо надто сильним виявився суперник на шляху до групового раунду цього турніру - один із фаворитів нинішнього чемпіонату Італії «Інтер». Але донетчани не занепали духом і в двох матчах Кубка УЄФА не залишили жодних шансів угорському «Дебрецену». Тепер «Шахтар» та ще один український клуб - дніпропетровський «Дніпро» - представлять нашу країну в груповому турнірі Кубка УЄФА.
Напередодні появи Луческу в Донецьку кого тільки не називали як можливого головного тренера «Шахтаря». Президент клубу Рінат Ахметов відкрито заявляв, що збирається запросити когось із іменитих зарубіжних наставників. А тому в ЗМІ періодично спливали прізвища серба Славолюба Муслина, італійців Марчело Ліппі та Клаудіо Раньєрі, німця Крістофа Даума, турка Фатіха Теріма та аргентинця Ектора Купера. Про Луческу теж говорили, але румунський тренер був пов'язаний зобов'язаннями з турецьким клубом «Бешікташ», тому вважалося, що шансів отримати Мірчу у «Шахтаря» не дуже багато. Але сам Луческу, якого ще 2003-го активно сватали представники Донецька, був дуже навіть не проти прийняти «Шахтар». А тому протягом одного дня румунський фахівець встиг розірвати контракт із «Бешікташем» і підписати новий - з «Шахтарем».
«У мене були пропозиції від національної збірної Кореї, «Панатінаїкоса», «Портсмута» і «Рапіда». Якби я пішов у червні, то про це дізналася б світова громадськість і пропозицій було б більше. Але Рінат Ахметов усіх випередив, і контракт сьогодні був підписаний», - сказав новоявлений тренер під час прес-конференції, на якій його представили донецькій публіці.
Про Луческу можна говорити багато. Він дуже непогано грав у футбол, у складі «Динамо» з Бухареста провів понад 300 матчів і забив 78 м'ячів. Шість разів ставав чемпіоном Румунії, ще двічі був володарем Кубка Румунії. Захищав кольори національної збірної своєї країни, у складі якої провів 74 матчі та забив 9 м'ячів. 1969 року був визнаний найкращим футболістом Румунії. Словом, залишив про себе добре враження.
Але й ставши тренером, Луческу проявив себе з найкращого боку. Йому навіть довірили національну збірну Румунії, яку молодий тренер упевнено вивів у фінальний турнір чемпіонату Європи. У ту пору, коли у фінальному турнірі брали участь лише вісім збірних, а не 16, як зараз, це було дуже непростою справою. Залишивши збірну, 1985 року Мірча очолив рідне бухарестське «Динамо», з яким пропрацював п'ять сезонів і зробив його чемпіоном Румунії, подолавши гегемонію іншого столичного клубу - «Стяуа». Далі був італійський етап у кар'єрі - «Піза», «Брешія» та «Реджина». Сім років, проведених на Апеннінському півострові, дали Луческу дуже багатий досвід, а тому повернення до Бухареста (але вже не в «Динамо», а в «Рапід») виявилося тріумфальним.
1999 року Луческу знову став чемпіоном Румунії, після чого отримав запрошення від одного з найкращих клубів в історії світового футболу - «Інтера». Але справи в цій команді, де тренери рідко затримуються довше, ніж на пару місяців, у нинішнього наставника «Шахтаря» не заладилися. І транзитом через «Рапід» із Бухареста Луческу опинився в Стамбулі. 2000 року «Галатасарай» під керівництвом румуна виграв Суперкубок УЄФА, 2002-го - став чемпіоном Туреччини. 2003-го Луческу привів до золотих нагород уже інший стамбульський клуб - «Бешікташ», з якого, як ви знаєте, і перебрався до Донецька.
Ну а про досягнення румунського фахівця в нашій країні говорилося вище - перемоги в чемпіонаті, Кубку та Суперкубку України, вдалий виступ на міжнародній арені. Словом, «Шахтар» зробив правильний вибір, а Луческу до своїх 60 років (круглу дату він відзначив наприкінці липня цього року) є дуже серйозною фігурою в європейському футболі.
Цікаво, що Україна - зовсім не чужа країна для родини Луческу. Теща тренера жила на нинішній території Одеської області. На початку минулого століття ці землі називалися Бессарабією і належали Румунії. Після Другої світової війни сім'я Неллі - дружини тренера «Шахтаря» - була депортована до Румунії. При цьому у дружини Луческу - ностальгія за Україною через мамині та бабусині розповіді: «Дивно, що ми повернулися на її історичну батьківщину, - розповідає Луческу. - Неллі виховувалася на творчості Чехова, Тургенєва, Толстого, Шевченка. Вона добре говорить російською, бо її мати - вчителька російської мови. До речі, того дня, коли ми грали з «Пюніком» в Єревані, моя теща перебувала в Краснодоні - її цікавить історія організації «Молода гвардія».
На прес-конференції, присвяченій представленню нового головного тренера «Шахтаря», Луческу вразив багатьох, оскільки першим словом румуна було «здравствуйте», вимовлене російською. Річ у тім, що Мірча вивчав російську мову в 4-7 класах школи, а дочка вільно володіє мовою Пушкіна і Толстого. Отже, можна сміливо стверджувати, що адаптація Луческу до Донецька й України була швидкою, а мовного бар'єра взагалі не виникло. Тим більше що наставник «Шахтаря» - людина дуже комунікабельна. Він нерідко дає інтерв'ю і часто проводить прес-конференції, намагаючись бути максимально відкритим для журналістів. Луческу справді сильно відрізняється від колишніх іноземців, які приїжджали тренувати «Шахтар» - Скали та Шустера.
У кожної людини своя життєва філософія, він по-своєму дивиться на ті чи інші речі, - пояснює румун. - Це стосується і людей однієї професії. Моє бачення футболу дещо відрізняється від точки зору колишніх тренерів «Шахтаря». Наведу приклад зі свого досвіду. Я, мабуть, єдиний тренер у світі, який, ідучи з клубу і будучи пов'язаним з ним контрактом, не вимагав відшкодування матеріальних втрат. Я просто тисну руку президенту клубу і йду. А на новому місці починаю нове життя. Мої стосунки з клубом будуються виключно на взаємній дружбі. Я не переслідую особистої матеріальної вигоди і претендую тільки на те, чого заслуговую. З «Галатасарая» я пішов за два роки до закінчення контракту. А це три мільйони втрачених грошей. Але про це не шкодую і вночі сплю спокійно. Для мене є дещо важливіше за гроші.
У міланському «Інтері» зі мною сталася така історія. Після поразки в Лізі чемпіонів від «Манчестер Юнайтед» я зателефонував тодішньому президенту клубу Моратті, який на той момент був у Нью-Йорку, з проханням про відставку. Моратті вмовляв мене не робити цього. Я йому пояснив, що все одно в команді буде новий тренер - Ліппі, і всі про це знають, у тому числі й футболісти. Моратті взяв час на роздуми і вже наступного дня змінив умови мого контракту, згідно з яким навіть у разі моєї відставки клуб все одно виплатить усі належні мені гроші. Нічого подібного зі мною ніколи не траплялося - ні до, ні після. Як завжди, все залежить від людини, від її порядності та виховання».
Луческу народився в той час, коли завершувалася Друга світова війна, і в дитинстві пережив чимало труднощів. Сім'я з семи осіб тулилася в одній кімнаті, батько Мірчі після війни дуже багато часу проводив у лікарнях і санаторіях через проблеми з легенями. Незважаючи на труднощі, батьки за допомогою старшої дочки зуміли поставити дітей на ноги. Один із братів Луческу, не закінчивши школи, у 12 років пішов працювати на фабрику, а майбутньому тренеру «Шахтаря» вижити та здобути освіту допоміг футбол.
Уже в 20 років він дебютував у національній збірній, а в 23 став її капітаном. При цьому без відриву від футболу Мірча закінчив академію за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини» і цілком міг вирушити працювати в якесь посольство Румунії. Але залишився вірним футболу, а завдяки навчанню в академії познайомився з майбутньою дружиною. Весілля зіграв у 21 рік.
Луческу вважає, що Україна і Румунія дуже схожі. І нічого в новій країні такого, що могло б викликати нерозуміння у румунського тренера, немає. «Україна і Румунія - близькі за духом, менталітетом, традиціями, історією країни, як, зрештою, і всі держави Східної Європи. Зараз вони переживають непростий період: даються взнаки негативні моменти епохи комунізму. І зараз у них складний період реінкарнації. В епоху жорсткого суперництва треба вміти радіти успіхам сусідів, тому, як вони поступово випрямляють спину, звільняючись від тягаря перехідного періоду. Успіхів досягають тільки ті, хто сильніший. Перемогу отримує той, хто її більше бажає, хто більше до неї готовий. В Україні багато позитивних аспектів. І тут, і в мене на батьківщині намагаються підняти свою країну з колін, досягти високих результатів, якісно нового розвитку. Але наші країни - країни Східної Європи - все ж поки відстають від провідної «вісімки».
Спочатку в мене складалося враження, що в змагальному плані український чемпіонат недостатньо сильний. Моя думка виявилася помилковою. Як і в багатьох європейських країнах, українська першість дуже важка. Тож у цьому сенсі можна сміливо ставити знак «плюс». Просто так, за здорово живеш, очки тут ніхто не віддасть. І рівень постійно підвищується. Ще під час свого першого візиту в Україну я сказав, що в тутешнього чемпіонату велике майбутнє.
Вкладення інвестицій в український футбол з боку власників клубів не може не принести відповідної віддачі. У реальну конкуренцію включаються нові команди, які підсилюються гравцями, що цілком могли б грати, скажімо, в тій же Італії чи Туреччині. І, підкреслю, процес іде дуже швидкими темпами.
Особисто для мене неважливо, якої національності футболісти. На поле будуть виходити тільки найкращі. З іншого боку, звичайно, дуже суттєво, щоб в українській команді були й українські гравці. З цього приводу в мене була розмова з Рінатом Ахметовим, і в цьому питанні ми з президентом - однодумці. Команда, яка грає в єврокубках, повинна підсилюватися зірками європейського та світового рівня. Це підніме інтерес і до чемпіонату, люди будуть заповнювати стадіони. Водночас клуб має вирощувати свої молоді таланти. Тому в команді дублерів «Шахтаря» - лише молоді футболісти. Для українського футболу важливо, щоб найкращі гравці виступали в найкращих європейських клубах, - як Шевченко в «Мілані». Завдяки цьому піднімається рівень національної збірної».
Луческу заслуговує на повагу хоча б за свої перемоги в найрізноманітніших чемпіонатах і з найрізноманітнішими командами. Але він має ще одну важливу якість - уміння знаходити мотивацію для самого себе. Причому навіть у такому поважному віці. «Є мрії - їх хочеться реалізовувати. Є розуміння того, що саме я повинен зробити те-то. Ще досить сильна мотивація: бути в згоді із самим собою. Не так уже й багато речей, які доводиться робити через силу. Якщо опиняюся в місці, де мені незручно й незатишно, я або змінюю місце, або роблю його затишним і зручним. І ще. З віком і досвідом у житті утворюється певна лінія, нижче від якої не можна опускатися хоча б із поваги до самого себе, - як у професії, так і в особистих стосунках. Наприклад, стосовно людей, які вірять у мене, які віддали в мої руки свої душі, і вже від мене залежить їхній стан. Навіть президент клубу, коли дивиться гру, переживає так, ніби сам перебуває на полі, і тільки тоді, коли матч закінчується, зітхає з полегшенням. У мене є відповідальність перед людьми, які довірили мені свою долю. Вони сподіваються на мене. І я не можу їх підвести».