Списаний норвежцями і підлатаний уругвайцями пором все трясе і трясе. Нарешті в віддаленні з'являються обриси Буенос-Айреса. Він здається величезним – по всій лінії горизонту спрутом розповзаються будинки, прямо на нас насуваються скляні махини хмарочосів. Місто Пресвятої Трійці та порт Святої Марії Добрих Вітрів, відомий усьому світу просто як Буенос-Айрес, зустрічає негода.
Але погода тут мінлива, особливо останніми роками: минулої зими, вперше за останні 90 років портеньйос – мешканці Байреса – побачили сніг.
Велич скляного хай-тека оманлива: сучасних хмарочосів лише кілька, знаходяться вони в банківському секторі міста біля набережної. А далі вас підхоплює пошарпаний чорно-жовтий «Пежо» (більшість таксі – старі та бувалі машини), і в потоці хаотичного трафіку ви потрапляєте на найширшу магістраль світу – авеніду Дев'ятого Липня. Тут погляду зупинитися особливо нема на чому. Хіба що на знаменитому театрі «Колон», на чиїх підмостках виступали ще Шаляпін та Анна Павлова. Тепер він сумно одягнений у будівельні ліси. А ось ще 67-метрова стела, що височіє посеред авеніди і символізує серце «Парижа Латинської Америки».
Чим далі від центру, тим нижчі будинки, а численні барріос (райони) – часто будинки індивідуальної забудови. Архітектура Буенос-Айреса різноманітна: тут змішані і модерн, і ренесанс, і будівлі сталінського типу. А авеніду псують безликі будівлі середини 70-х з величезними бруднуватими шибками та зовнішніми кондиціонерами. До найпримітніших монументів, як, наприклад, будівля Національного конгресу (зменшеної копії вашингтонського Капітолію), можна дістатися стареньким метро, де вагони вузькі, лавки дерев'яні, а станції прикрашені аляпуватими мозаїками та пофарбовані в кольори відповідних гілок: синій, зелений і червоний. Найцікавіше в Байресі розташоване в центральній частині, тій, що ближче до набережної.
Кажуть, що президентський палац своїм аполітичним кольором (часто його називають «Рожевий дім») завдячує двом основним політичним партіям – Білим і Червоним. Щоб не підігрівати непотрібні пристрасті, будівлю взяли й пофарбували в суміш білого з червоним. На тій же Пласа-де-Майо знаходяться міський собор і стара ратуша – одна з колоніальних споруд столиці, де в 1810 році після багатоденних суперечок було проголошено незалежність від Іспанії. На найближчій до входу колоні собору можна побачити велику православну ікону. Це копія Казанської Богоматері, яку привезли наші співвітчизники. У центрі розташовано безліч розкішних будівель, які й дали підставу порівнювати цю латиноамериканську столицю з Парижем.
Багато з архітектурних шедеврів почищені, відреставровані, ґрати та канделябри позолочені, вітражі відмиті. Але чи шедеврів настільки багато, чи економіка Аргентини ще недостатньо зміцніла після кризи початку століття, тільки не всі такі везунчики: деякі занедбані будівлі продовжують хиріти і руйнуватися, а на дахах, між потемнілих від часу богів, пустили коріння молоді деревця. Так і стоять поряд – відреставрований красень і його збіднілий побратим. Це дуже схоже на сучасний стан аргентинського суспільства, де гламурна розкіш і кричуща бідність уживаються поруч. Але горді портеньйос навіть милостиню просять сповнені почуття власної гідності! Зупиняємося на світлофорі, перед машинами з'являється чисто поголений і культурно одягнений літній сеньйор. У руках плакат: «Батько трьох дітей. Втратив роботу». Степенню підходить до кожної машини, так само степенно приймає дрібні гроші, якщо дають. За цю гордість, до речі, жителів столиці аргентинці дуже не люблять, вважають їх чванливими і зарозумілими.
Дивлюся з готельного вікна десятого поверху на забруднений колодязь внутрішнього двору. Вигляд гнітючий – всюди натягнуті обвислі дроти. Але отримати в середньої руки готелі номер з вікнами всередину – велика удача. Виду нема, зате можна спати. Інша річ у позаминулий мій заїзд, коли вікна виходили на авеніду Корр'єнтес: у п'ятницю та суботу гуляючий люд розходився з вулиць до п'ятої-шостої години ранку. Для Байреса це абсолютно нормальне явище – місто відоме саме своїм нічним життям: вечеряти тут починають пізно, десь о 22 годині, і потім вечеря плавно може перейти в танці до упаду або похід у кіно чи театр, деякі з яких відкривають свої двері ближче до півночі.
Найтрадиційніша їжа країни гаучо-асадо, звісно ж. Під асадо мають на увазі як м'ясний стіл у стилі барбекю взагалі, так і вузьку смужку яловичини з хребта, яку в звичайному виконанні і їсти не станеш. Не станеш, тому що жорстка. А от у руках справжнього асадора вона перетворюється на делікатес: невеликі прошарки м'яса просмажуються в жирку і стають ніжними та надзвичайно духм'яними.
Попросіть подати асадо-де-тира – офіціант шанобливо схвалить ваш вибір. Смажать м'ясо без жодного маринаду та солі великими шматками на величезних решітках і подають разом з овочами гриль та папас-а-ла-плома (дуже нагадує нашу «Крихітку-картоплю»). Найчастіше готують це чудово «а-пунто», тобто помірно засмажуючи, трохи з кров'ю. А запивають чудовим місцевим вином, відносно недорогим. Можна і не вином, а пивом, наприклад «Патагонією».
Їжа в Буенос-Айресі різноманітна, смачна і досить недорога. Це якщо не брати до уваги популярні гриль-бари. Втім, найвідоміша «їдальна» набережна Пуерто-Мадеро з її стильними ресторанами може суттєво полегшити гаманець. Нечисленні заклади громадського харчування з демократичними цінами в цьому місці помітні неозброєним оком – за великою кількістю відвідувачів і іноді, наприкінці тижня, навіть за чергами.
Багато «гостей столиці» вважають за краще об'єднати приємне з корисним і просто приємним і вирушають на танго-шоу. Як правило, виступ і вечерю об'єднують у «сена-шоу»: гостей спочатку частуют, а потім вони танцюють. Тут потрібно пам'ятати наступне: танці майже завжди гарні, а от вечеря може й підкачати.
Тангерій у Байресі безліч. Найрозкрученіше шоу – «Сеньор Танго». А від «Комплехо Танго» за вами в готель приїде персональний лімузин і ввічливий водій при всьому параді та з метеликом. Але найтрадиційніше танго в інтер'єрі з полірованого дерева, дзеркал і мармурових колон по-старовинному виконують у кав'ярні «Ідеал» на вулиці Суїпача. Ця вулиця взагалі Мекка для любителів пристрасного танцю. Тут, на перетині з Діагональ-Норте, знаходяться магазини та взуттєві майстерні, де можна купити все необхідне для занять танго: туфлі, костюми та музичні записи. У найвідомішому ательє «Флабелла» завжди є люди: кажуть, в Аргентині танго переживає зараз свій черговий розквіт. Окрім численних студій відкрито Академію танго, яка готує дипломованих спеціалістів (курс навчання – три роки). Дійсно, у Буенос-Айресі танцюють і стар, і мал.
Справжнє – не рафіноване салонне, а саме справжнє – танго потрібно дивитися в місті. Різновікові пари можна зустріти і на пішохідній Флориді, і в Ла-Боці, але найвідоміше місце – район антикварних бутиків Сан-Тельмо. У цьому двоповерховому колоніальному районі з особнячками в іспанському та італійському стилі, де до 1870 року проживали багаті городяни (епідемія жовтої гарячки згодом вигнала їх у Барріо-Норте та Палермо), танго можна і побачити, і почути. Біля церкви біля площі Доррего завжди одна й та сама картина: оркестр із восьми осіб на чолі з піаністом виконує танго. Ось так і розташовуються – просто на вулиці, разом з перекошеним на вузькій бруківці піаніно.
Інша різновидність тангейро – виконавці-співаки (або співачки). Оркестру при них немає, але багатьом з їхнім поставленим вокалом жоден оркестр зовсім не потрібен. І при оркестрі, і при виконавці може кружляти в танці пара. Заведуть всю публіку, народ почне несамовито – і тут же під томні ритми якийсь оголець пронесеться через натовп з пожитками заздрісного туриста. Це Сан-Тельмо, панове, район не кримінальний, але з величезною щільністю туристів на квадратний метр – кишенькових злодіїв та злодюжок тут хоч греблю гати.
По неділях на площу Доррего приходять любителі витончених мистецтв та антикваріату: до вечора блищать на сонці натертими боками якісь неймовірні глечики, монети, порцеляна, скло, грамофони, старі книги, листівки та календарі… На протягнутих струнах розвішані картини. Народу – не проштовхнутися. Навколо в барах і кав'ярнях, за столиками просто на вулиці, чи не по ходу натовпу, відпочивають розмлілі іноземці. На кожному розі зазивали на шоу сунуть листівки з малюнками страшенних товстоногих тіток-танцівниць. І з усіх вікон – танго.
А народилося танго там же, де й саме місто, – у старому порту Бока. У цей район нетрів, бляшані будинки яких за традицією фарбують фарбою, що залишилася від ремонту кораблів, наприкінці позаминулого століття приходили судна з живим товаром. Стривожена кризами Європа вдосталь постачала дівчат, яким обіцяли роботу та шлюб, на місцеві аукціони, більше схожі на ринки рабів. Звідси новоспечені повії потрапляли просто до борделів, де приймали до кількох десятків клієнтів на день. За кожного оприбуткованого мадам вручали жетончик. Одне з перших танго так і називається – «Дай жетончик», оскільки першими жінками, які почали танцювати танго, стали саме представниці найдавнішої. До них танго виконували лише чоловіки.
Не менш самовіддано, ніж танго, портеньйос поклоняються футболу, а найвидатніший його представник, звісно ж, Гран Дієго. Його пошарпаний спокусами образ усюди: і на глянцевих обкладинках, і в спортивних шоу, і на стінах будинків у Боці, колиски рідної команди Марадони «Бока Хуніорс». Якщо сказати фанату «Боки», що кольори його команди блакитний і жовтий, то він може й образитися: кольори «Боки» – блакитний і золотий (колір тріумфу). Справедливості заради слід зазначити, що давно вже «Бока» не є беззаперечним лідером аргентинських чемпіонатів. Однак буйних фанатів це не зупиняє, і коли на стадіоні «Бомбонера» грає «Бока», а тим паче грає з «Рівер-Плейтом» – своїм найнепримиреннішим суперником, від району слід триматися подалі. Статистика зіткнень фанатів невтішна: часті поранення, а іноді трапляються й смерті, тому влада ставиться до цього дуже серйозно. На моїх очах відбувалася евакуація туристичних груп в автобуси, продавці сувенірних крамниць поспішно опускали металеві ролети на вікна, а поліцейський кордон розтягувався прилеглими до Камініто провулками: через півгодини очікувалося закінчення матчу на «Бомбонері» та масовий вихід уболівальників.
Після гри зелене поле стадіону стає майже білим від паперових конфетті та рулонів туалетного паперу. Це миле заняття – жбурляти туалетний папір як серпантин – стало відмінною аргентинською традицією.
Барріо-ла-Бока – один із найбідніших робітничих районів столиці. Він відомий не лише своїми яскраво розфарбованими бляшаними стінами, футбольною командою та високим рівнем злочинності, а й річечкою Ріачуело. Незагойна рана місцевих екологів і бич уряду, ця річка вважається найбруднішою у світі. Не без прихованого мазохізму місцеві стверджують, що якщо ви вип'єте склянку цієї водиці, жити вам залишиться від сили 20 хвилин.
У Барріо-Норте, навпаки, все вилизане та елегантне. Тут проживають вершки суспільства. Серед палісандрів розташовуються багаті особняки посольств і важливих контор. Але не стільки цим цікавий район, скільки ще однією визначною пам'яткою Байреса – старовинним цвинтарем Реколета. Уся міська еліта похована тут.
Архітектура склепів і різноманіття скульптур вражають. Ось моряк, що зазнає аварії. Борти його човна проломлені, посудина наполовину залита водою. І ви не пройдете повз молоденької дівчини з білосніжного мармуру. Поряд з нею улюблена і, як говорить надгробний напис, померла від туги собака, в руці букетик живих квітів. Мабуть, за цією могилою доглядають. Чого не скажеш про багато інших: запорошені труни визирають з-під напівзруйнованих і порослих мохом стін.
А ось біля склепу обожнюваної аргентинцями Еви Перон завжди відвідувачі, свічки та великі білі букети. «Народна стежка» до Евіти не заростає. При вході на цвинтар старовинна церква Святої Пілар. Якщо придивитися до апостолів і херувимів, які прикрашають алькови, можна помітити сліди роботи різьбярів-індіанців: обличчя у херувимів темнуваті і дещо скидаються на обличчя вільних дітей пампасів, а в німбах святих виразно видно пір'я.
По вихідних перед Реколетою шумить спонтанна феєрія: художники та ремісники хіппоподібного вигляду продають картини та вироби. А чоловіки серйозніші сидять у численних кав'ярнях-кондитерських, повільно попивають каву і читають ранкові газети, відволікаючись на розглядання перехожих дам. Справді, там є на що подивитися. Недарма кажуть, що співвідношення психологів та пластичних хірургів на душу населення в Буенос-Айресі найвище у світі. Ось і пропливають повз кондитерські заможні столичні мешканки, всі як на підбір повногубі, пишнотілі, довговолосі діви в облягаючому одязі та на високих підборах.
Еталоном краси «по-аргентинськи» можна назвати велику любительку дорогих нарядів та сумок, кандидата в майбутні президенти та діючу першу леді Крістіну Кіршнер. Не менш популярна телеведуча Сусана Хіменес. Вона починала кіноактрисою ще за часів чорно-білої плівки, але й до сьогодні ця велика блондинка одягається у викликаючі сукні та виливає душу журналу-пліткарю «Лиця»: «Я знову сама і ціную цей короткий час спокою…»
Щоб модницям, та й просто мешканкам мегаполісу не було нудно, Буенос-Айрес пропонує свій ще один всесвітньо відомий атракціон – шопінг. Тут, як у Греції, є все, тільки значно дешевше. Аргентина відома своїми шкірами, хутром, взуттям, трикотажем, білизною, шкіргалантереєю. Тут же процвітають численні будинки високої моди. В асортименті як місцеві аргентинські марки, так і всілякі Lacoste, Cacharel та Cristian Dior, тому що тут же їх і виробляють за ліцензією. У різних районах міста розташовані великі та сучасні торговельні комплекси, але крім цього є цілі торговельні вулиці та навіть квартали. Дорогу вулицю Флорида економний столичний житель залишить туристам, а сам махне на Кордобу, де від будинку №4000 з обох боків аж на цілих 10 кварталів одних тільки outlets відомих торговельних марок. Або на перетин авеніди Коррієнтес і Наскі – така сама історія, тільки більше шансів отримати підробку, оскільки тут господарюють спритні китайці.
Загалом, обдурити в Байресі можуть запросто. Але загалом рівень міської злочинності значно знизився з часів дефолту, як запевняють всюдисущі таксисти. І як показник стабільності – велика кількість туристів з різних країн на вулицях міста.
Пором мчить назад до Колонії, штиль. Буенос-Айрес відпускає з легким серцем, і я подумки прощаюся з цим дивовижним містом, яке спочатку здалося мені запорошеним, якимось лисуватим, незатишним. З його злісним сонцем на біло-блакитному прапорі, страшними автобусами, що небезпечно пролітають вузькими вуличками, сутенерами з Флориди, що буквально хапають за рукави, собачниками, які вигулюють по 10–15 псів за раз, гордовитими вічно поспішаючими мешканцями, які не кинуть і сентаво нещасному перуанцю з дитиною-астматиком на руках... Не відразу, не з першого відвідування, але я почав відчувати, що Байрес – це місто-настрій, з його такими різними кварталами – динамічним бізнес-центром, меланхолійним Сан-Тельмо, зухвалою Ла-Бокою, статечним Палермо. Безсумнівно, у цього міста є душа. Вона, швидше за все, жіноча, мінлива. У свіжому журналі «Лиця» – як завжди, Сусана Хіменес. Недовго тривала її самотність, і зараз вона красується поруч із молодим боксером. Удачі їй, і прощавай, Буенос-Айрес.