Трудова міграція вигідна як новим, так і старим членам Євросоюзу. Балтійські держави демонструють зростання економіки, рівня заробітної плати та зниження безробіття. Західноєвропейські країни, які проводять найбільш ліберальну міграційну політику, також є лідерами економічного зростання. Скандинавію, Великобританію та Ірландію наплив східноєвропейських іммігрантів не захлеснув, їхній внесок у зростання чисельності населення ЄС становить лише 0,2%. Тим не менш, як зазначає «Експерт», більшість старих членів ЄС не бажає подальшої лібералізації міграційної політики, наполягаючи на продовженні існуючих національних обмежень.
Правила та винятки
Одним із основоположних принципів, закладених у створення Євросоюзу, є так звані чотири свободи – вільне пересування товарів, послуг, капіталу та праці. 1 травня 2004 року до старих 15 членів ЄС приєдналися 10 нових, у результаті чого населення ЄС зросло на цілих 75 млн осіб. Відсутність візових обмежень на пересування громадян усередині Євросоюзу не означала автоматичного надання права на пошук роботи в будь-якій державі. Головним чином тому, що рівень життя у східноєвропейській вісімці (Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині та Словенії – далі ЄС-8) значно відставав від західноєвропейського. Так, погодинна оплата праці в Естонії в п'ять разів нижча, ніж у Фінляндії, а середня заробітна плата в Данії перевищує литовську у вісім разів. Після двох років після розширення ВВП держав ЄС-8 на душу населення все ще становить приблизно половину від середнього по союзу. Особливе занепокоєння викликала і продовжує викликати Польща з її майже 40-мільйонним населенням.
Щоб уникнути неконтрольованої ситуації на єдиному ринку праці для ЄС-8 було передбачено перехідний семирічний період, протягом якого старі члени могли вводити тимчасові міграційні обмеження. Ці сім років були розбиті на три періоди (2+3+2 роки), після закінчення кожного з яких західноєвропейські країни могли вводити заходи, що передбачають подальшу лібералізацію національних правил, або, навпаки, посилювати міграційну політику.
Протягом перших двох років після розширення політика старих членів щодо трудових мігрантів з ЄС-8 досить сильно відрізнялася: Великобританія, Ірландія та Швеція провели лібералізацію міграційного законодавства, а Німеччина та Австрія встановили досить жорсткі обмеження. Країни, що входять до договору про єдиний економічний простір (окрім країн ЄС до ЄЕП входять Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн), також мали визначити правила допуску громадян ЄС-8 на свої ринки праці.
Потенції та реальність
Для мігрантів з ЄС-8 бажання знайти роботу за кордоном визначалося не лише гонитвою за «довгим євро», а й втечею від безробіття. У Польщі та країнах Балтії його рівень досі значно перевищує середньоєвропейський. Якщо в Балтійських країнах рівень безробіття становить 8-10%, то для Норвегії він не перевищує 3,5%.
Вибір країни, до якої їде потенційний мігрант, визначається ступенем жорсткості міграційної політики, а також географічною, культурною та мовною близькістю. Так, більшість мігрантів з Естонії (понад 30%) віддає перевагу пошуку себе на ринку праці сусідньої Фінляндії. У 1995-2004 роках близько 9 тис. естонців переїхали до Фінляндії на постійне проживання, і естонська діаспора в країні Суомі збільшилася до 14 тис. осіб. Наявність знайомих і співвітчизників у чужій країні сприяє прийняттю рішення про переїзд; стримуючими факторами, навпаки, є наявність сім'ї та родичів удома, мовні бар'єри, витрати на переїзд та нестача інформації.
Потенціал еміграції в балтійських країнах досить великий: дослідження, проведені в Литві в 1999 році, показали, що 2,5% литовських громадян планували вирушити на роботу за кордон протягом найближчих трьох років. У 2002-2004 роках кількість бажаючих вирушити на закордонні заробітки становила 1,6% від усього працездатного населення країни. У 2003 році 3,1% усіх естонців віком 15-64 років бажали переїхати за кордон на постійне проживання; у 2004-му 5,4% естонських лікарів і медсестер мали певні плани на працевлаштування в західноєвропейських країнах.
Естонські соціологи склали портрет потенційного мігранта. Половина бажаючих виїхати – люди віком 15-29 років, 41% з яких становлять жінки. У міграції меншою мірою зацікавлені особи з вищою освітою (37%), ніж із середньою та середньою спеціальною (43%). Серед бажаючих виїхати естонці становлять меншість – 40% порівняно з 45% неестонського населення.
Всупереч побоюванням країни ЄС, які відчинили двері для трудової міграції зі Східної Європи, не зіткнулися з масовим напливом прибульців. Сьогодні частка мігрантів з ЄС-8 становить близько 0,2% від чисельності населення старих членів Євросоюзу. Для порівняння: загальний відсоток іммігрантського населення в західноєвропейських країнах ЄС становить 5,1%. Мігрант зі Східної Європи в більшості випадків приїжджає на заробітки на обмежений термін, середній час перебування працівника з ЄС-8 на Заході коливається від року до півтора років. Опитування показують, що для 75% бажаючих виїхати за кордон естонців кращою є тимчасова робота протягом кількох місяців. Зазвичай типовий східноєвропейський трудовий мігрант залишає свою сім'ю вдома.
Pardon my French
Значна кількість мігрантів з Балтії віддали перевагу Великобританії та Ірландії. Вибір визначається порівняно ліберальною політикою цих країн у сфері зайнятості, мовним фактором, а також різким здешевленням авіаційного сполучення. Громадяни ЄС-8 отримали можливість вільного працевлаштування в туманному Альбіоні з 1 травня 2004 року. Цим правом скористалися понад 375 тис. осіб, що становить приблизно 0,85% від загальної кількості працюючих.
Більшість прибулих – це чоловіки віком від 18 до 34 років, переважно поляки, наступна за чисельністю група працівників – вихідці з Литви. Лише невелика частина з них отримує соціальну допомогу. Згідно з останніми звітами, внесок трудових мігрантів в економіку країни склав за останній рік приблизно €750 млн. Великобританія досі нараховує близько 500 тис. вільних робочих місць, які потребують напруженої фізичної праці, і саме сюди спрямовується основний потік іноземної робочої сили. Польські електрики, столярі та муляри, а також латвійські покоївки та офіціантки зайняли більшу частину вакансій, але було б неправильно говорити виключно про малокваліфікованих працівників. Великобританія відчуває нестачу в медичному персоналі і привозить його з ЄС-8; у Варшаві, наприклад, існує навіть спеціальний навчальний заклад, який постачає стоматологів на англійський ринок праці.
Ірландія також одразу відкрила свій ринок робочої сили для нових членів ЄС. Ця країна має дуже низький рівень безробіття та один з найвищих показників економічного зростання в Євросоюзі. Громадяни Східної Європи наймалися на роботу в Ірландію вже з 1999 року, країна лідирує за кількістю іноземних працівників на душу населення. Чисельність населення Ірландії становить 4 млн осіб, при цьому в ній працює близько 40 тис. поляків, більшість з яких зайняті в будівництві. Багато експертів вважають Ірландію країною, яка проводить найуспішнішу міграційну політику: у країні зростає зайнятість та рівень оплати праці. За 2005 рік середній рівень зарплат виріс на 7%.
Негативні результати референдуму про нову конституцію ЄС у Франції в 2005 році значною мірою пояснювалися страхом подальшої глобалізації та пов'язаним з цим зростанням імміграції. Противники нової конституції досить успішно використовували страшилку «польського сантехніка», який відбирає роботу у корінних жителів і є носієм соціального демпінгу. Франція не стала значним центром притягання для працівників зі Східної Європи значною мірою також через мовні проблеми, і кількість мігрантів з нових країн ЄС тут незначна. Тим не менш, безробіття залишається величезним і 2,5 млн французів не мають роботи.
Норвезьке лідерство
Скандинавський ринок праці є одним з найпривабливіших для громадян ЄС-8, особливо вихідців з Балтійських країн та Польщі. У період з 1 травня по 31 серпня 2005 року дозволи на роботу в Данії були видані 4.047 працівникам з ЄС-8. Відповідно до даних Статистичного управління Данії, кількість працюючих у 2004 році становила 2.706.434 осіб, таким чином, східноєвропейський «внесок» на ринку праці не перевищував 0,15%. До кінця серпня 2005 року половина (50,7%) працівників була зайнята в сільському господарстві, садівництві та лісовому господарстві, за цими секторами з великим відривом слідувала сфера будівництва (7,1%). Частка працюючих у сільському господарстві мігрантів досягала 5% від усіх сільськогосподарських працівників Данії.
92% усіх дозволів на роботу, виданих владою Данії громадянам ЄС-8, припадало на Польщу та Балтійські країни: частка Польщі становила 46%, Литви – 33%, Латвії – 10%, Естонії – 3,3%. Той факт, що трудові мігранти з Литви настільки широко представлені на датському ринку праці, пояснюється довготривалою співпрацею в галузі сільського господарства, яка почалася відразу після здобуття Литвою незалежності у 1991 році.
Серед північних країн найбільше мігрантів працює в Норвегії, незважаючи на те, що її ринок праці приблизно вдвічі менший за шведський, а міграційні закони менш ліберальні. З травня 2004-го по серпень 2005 року Норвегія прийняла 13.701 мігранта з ЄС-8, що становило 47% від їх загальної кількості в Скандинавських країнах та Фінляндії. За останніми даними, з 1 травня 2004 року Норвегія видала громадянам ЄС-8 понад 36 тис. дозволів на роботу, при цьому ще 21,5 тис. дозволів було продовжено. Країна надала право на роботу майже такій же кількості громадян, як Данія, Швеція та Фінляндія разом узяті.
Що далі?
У травні 2006 року закінчилися перші два роки перебування країн ЄС-8 у «великій Європі». Істотної лібералізації міграційного законодавства старі країни ЄС не вжили. Можна лише відзначити, що проживаючі в Естонії та Латвії особи без громадянства (а це в основному російськомовне населення) отримали з 1 січня 2007 року ті ж права, що й громадяни цих країн. Але створення підприємств і пропозиція своїх послуг як робочої сили всередині ЄС все ще пов'язані з подоланням безлічі національних правил та постанов. Більш ранній, радикальний законопроект Єврокомісії, спрямований на вирішення цієї проблеми, був покладений під сукно.
Вперті цифри свідчать про те, що найкращих показників економічного зростання при мінімальному безробітті досягли країни, які проводять найбільш ліберальну міграційну політику, – Великобританія, Ірландія, Швеція. Останні дослідження переконують, що потенціал міграції в країнах ЄС не перевищить 1% від працездатного населення. Водночас ринок праці в західноєвропейських країнах перебуває під впливом факторів, які не сприяють підвищенню добробуту: тривалість робочого дня скорочується, термін здобуття освіти зростає, тривалість життя збільшується. Сьогодні одного норвезького пенсіонера забезпечують 4,6 працівника, а в 2040 році цей показник знизиться до 2,8. Як вирішити ці суперечності без лібералізації міграції, поки незрозуміло.
Тим не менш, Великобританія та Ірландія вирішили не відкривати свої ринки праці для новоспечених єесовців – громадян Румунії та Болгарії. Польський сантехнік та латвійська офіціантка стали не стільки проблемою, скільки політичним символом противників глобалізації.