Нагадаємо: 7 лютого цього року Іспанія тимчасово вийшла з Шенгенської угоди на час дії регламенту до закону «Про іноземців», який просторіччі називають амністією. Цього дня на території країни відкрилося 160 пунктів, де іммігранти можуть проконсультуватися та подати зібрані документи. Зробити це вони мають право лише протягом 90 днів, а після 7 травня влада обіцяє посилити контроль за нелегалами та їхніми потенційними роботодавцями. Головним завданням амністії декларувався вивід 800 тис. працюючих нелегалів з податкової тіні. Такі сміливі й давно назрілі заходи викликали занепокоєння чиновників у деяких країнах ЄС, насамперед – у Німеччині та Нідерландах.
На думку міністра внутрішніх справ Німеччини Отто Шілі, амністія, задумана урядом Іспанії, стане лазівкою для тисяч нелегалів, які пізніше опиняться в інших країнах ЄС, включно з Німеччиною. Але Шілі явно поспішив – амністія майже провалилася. І сталося це тому, що самі нелегали, їхні роботодавці, юристи та громадські організації готувалися до так званого «робочого вкорінення», сенс якого – дати посвідку на проживання лише тим іммігрантам, які вже фактично вкоренилися в суспільстві та можуть отримати робочий контракт.
При цьому весь механізм амністії досить жорсткий і вимагає активної підтримки іспанських громадян. Наприклад, іммігрант не може сам подавати документи на легалізацію, а за нього це робить роботодавець. Другою умовою після контракту стало надання довідки про несудимість. І все б нічого, але раптом третім і останнім необхідним документом несподівано став так званий «падрон» – реєстрація в мерії за місцем проживання до 8 серпня 2004 року.
Саме це автоматично виключило більшість працюючих нелегалів із процесу легалізації. З тієї простої причини, що в реальному житті ця реєстрація нічого не означала, і її наявність – справа суто добровільна, тим більше для іммігранта. До того ж зробити «падрон» ніколи не становило великої праці, але тепер, за незбагненною логікою чиновників, ця злощасна реєстрація перетворилася на доказ перебування в Іспанії, а інші докази, такі як паспорт із в'їзною візою, медична страховка, банківські рахунки, договір про оренду житла, не приймаються. Це стало причиною справжнього шоку у «законослухняних» нелегалів, які довго живуть в Іспанії, не мають кримінального минулого, працюють як прокляті та готові платити податки під загрозою позбавлення іспанської посвідки на проживання. Останнє, до речі, обмежує можливості переїзду в іншу країну ЄС, що залишилося непоміченим у багатьох критиків амністії.
Виходить, що іспанський уряд здійснив звичайний шахрайський прийом – він змінив правила під час гри та вніс елемент лотереї. І в цій лотереї не пощастило людям, які живуть в Іспанії кілька років, але пощастило тим, хто за щасливим збігом обставин має реєстрацію до 8 серпня 2004 року. В результаті програли не лише люди, а й держава загалом. Річ у тім, що в Іспанії, за різними оцінками, від 1,5 до 2 млн. нелегальних іммігрантів. Значна частина з них живе та працює в країні вже кілька років. Ці люди – саме та робоча сила, якої так потребує країна, вони так укорінилися, що вигнати їх з Іспанії не видається жодної реальної можливості. Та й робити це економічно недоцільно, що розуміють усі зацікавлені сторони.
Інша справа – іммігранти, які не мають роботи і тим більше пов'язані з криміналом. Адже, крім усього іншого, сенс амністії полягав у тому, щоб відокремити «потрібних» від «непотрібних» – і дати першим право на роботу та проживання, а з другими посилити боротьбу «на всіх фронтах». Тепер цей сенс безповоротно загубився – насамперед завдяки «геніальності» чиновників із правлячої соціалістичної партії PSOE. Вони примудрилися наставити таких перешкод і пасток у законі, що отримати посвідку на проживання зможе лише невеликий відсоток із тих, хто міг би принести безсумнівну користь суспільству.
А що кримінал? Він завжди знайде свої лазівки, бо корупцію в Іспанії поки що ніхто не скасовував. Чомусь згадується історія одного марокканця, який зараз перебуває в мадридській в'язниці за звинуваченням у тероризмі. Ця людина нелегально приїхала до Іспанії у 2001 році та отримала посвідку на проживання через чотири місяці (!) після своєї появи. Хто йому допоміг – невідомо, але зроблено все було на цілком законних підставах, у рамках іспано-марокканської спеціальної програми. Ось проти чого боротися іншим європейським країнам, але ні – їх більше влаштує метод «тримати й не пускати». А хто допоможе нормальним людям, яких іспанська влада змусила повірити в амністію, а потім обманула? Серед цих обманутих і жорстоко розчарованих – десятки тисяч наших колишніх співвітчизників.