Як громадський діяч Б'юкенен належить до числа видатних прихильників та ідеологів палеоконсерватизму. Цей напрямок американської політичної думки виступає за суворе дотримання традиційних цінностей консервативного світогляду (таких, як федералізм, обмеження авторитарної влади держави, фінансова дисципліна, вірність релігійним та сімейним засадам) і робить особливий акцент на захист національних та культурних коренів західного суспільства. У дусі цих поглядів Б'юкенен з недовірою ставиться до військової та політичної експансії США в інші країни. З самого початку війни в Іраку він став одним з її найбільш безкомпромісних критиків у правому таборі.
У США Б'юкенен досить відомий. На початку 60-х років у 23-річному віці він розпочав кар'єру в газеті St. Louis Globe-Democrat, де став наймолодшим автором редакційних статей за всю історію цього органу. У 1965 році він перебрався до Нью-Йорка, де працював у юридичній фірмі, одним з партнерів якої був колишній віце-президент США Річард Ніксон. Незабаром став одним з найближчих помічників Ніксона, який саме тоді розпочав боротьбу за нове висунення кандидатом у президенти від Республіканської партії. Після перемоги Ніксона на виборах 1968 року Б'юкенен увійшов до складу президентського апарату як політичний радник і спічрайтер. Після відставки Ніксона в 1974 році Б'юкенен ненадовго затримався в Білому домі як спеціальний помічник нового президента Джеральда Форда, а потім швидко набув популярності як політичний радіо- та телекоментатор. У 1985-1987 роки він працював директором з комунікацій Білого дому в адміністрації Рональда Рейгана і в цій якості супроводжував президента в Рейк'явік на зустріч з Михайлом Горбачовим.
Повернувшись до політичної журналістики, Б'юкенен заявив про себе і на політичній ниві. У 1992 і 1996 роках він безуспішно намагався домогтися висунення кандидатом у президенти від Республіканської партії, а в 2000 році брав участь у президентських виборах як кандидат від Реформістської партії, набравши майже 450 тис. голосів. Після цього він уже не претендував на жодні виборні посади, повністю присвятивши себе журналістській та літературній роботі. У 2002 році він взяв участь у заснуванні вкрай правого журналу American Conservative і досі числиться його почесним редактором.
Б'юкенен уже давно виступає за різке обмеження кількості іммігрантів з країн третього світу і, передусім, з Латинської Америки. Ще в «Смерті Заходу» він писав про те, що швидке зростання частки вихідців з цього регіону в населенні США становить загрозу для майбутнього країни. Цю алармістську тему він продовжує і розвиває в новій монографії «Надзвичайний стан: вторгнення третього світу і завоювання Америки».
Завоювання США
У 1960 році в США жило близько 5 млн вихідців з країн Азії та Латинської Америки, тоді як сьогодні їх кількість наближається до 60 млн. За цей час до Сполучених Штатів перебралися, за різними оцінками, від 10% до 20% жителів Мексики, Центральної Америки та островів Карибського басейну. Тільки за останні п'ять років до США прибули понад 4 млн нелегальних іммігрантів, і це при тому, що рівень легальної імміграції також залишається дуже високим. Загальна кількість нелегалів нікому не відома, однак вона, принаймні, ніяк не менша за 12 млн, а може сягати і 20 млн.
Б'юкенен вбачає в цих людських потоках, які переважно рухаються через кордон з Мексикою, пряму аналогію з вторгненням варварів до Західної Європи в четвертому та п'ятому століттях нашої ери, яке призвело до падіння Римської імперії. Він вважає, що цих прибульців навіть не можна називати іммігрантами. Люди, які раніше прибували до США, свідомо покидали рідні землі, щоб стати американцями. Траплялися часи, коли переселенські хвилі підіймалися дуже високо (наприклад, у перше десятиліття ХХ століття до США з Європи прибуло майже 9 млн осіб), однак практично всі вони приносили людей, які хотіли адаптуватися до тих вимог, які ставила перед ними нова батьківщина. Нинішні переселенці, навпаки, налічують у своїх лавах мільйони осіб, які не бажають або не можуть повністю інтегруватися в американське соціокультурне середовище. У результаті вони створюють на території США безліч анклавів третього світу, кількість яких постійно збільшується. «Вони займають у нашому домі дедалі більше місця, але не стають членами нашої спільної сім'ї і навіть не бажають ними ставати», — пише Б'юкенен.
Тому зараз треба говорити не про імміграцію, а про вторгнення, найбільше вторгнення в історії людства. На думку автора, збереження цієї тенденції загрожує не тільки небезпекою відокремлення від США Техасу та Каліфорнії (де вже зараз жителі європейського походження поступаються за чисельністю вихідцям з Латинської Америки) та інших південно-західних штатів, але й ризиком незворотного руйнування культурної та етнічної ідентичності країни в цілому.
У першому розділі з характерною назвою «Як гинуть цивілізації» Б'юкенен навіть порівнює Джорджа Буша, який виступив за поступову легалізацію більшої частини нелегалів та запровадження системи тимчасових віз для латиноамериканців, які приїжджають на заробітки до США, з імператором Східної Римської імперії Валентом, який у 376 році дозволив вестготам перетнути Дунай і поселитися на території Імперії. Через два роки готи завдали його військам страшної поразки в битві при Адріанополі, від якої Імперія вже не змогла оговтатися. І зараз, пише Б'юкенен, Америку захлеснули орди нових варварів.
Така загальна концепція книги. Її можна сформулювати навіть коротше: на думку Б'юкенена, США перетворюються на конгломерат безлічі рас, етносів, мов і культур і, тим самим, втрачають власну сутність. Ці процеси, переконаний автор книги, загрожують спочатку балканізацією країни, а потім і її розпадом.
Інформація до роздумів
Б'юкенен заповнює книгу безліччю прикладів, що підтверджують його гіперпесимістичну гіпотезу. Він впевнений, що нинішня імміграція сильно стимулює зростання злочинності. Ті численні прибульці, які не можуть знайти в США матеріальне благополуччя законними засобами, приєднуються до вже існуючих етнічних кримінальних угруповань або створюють нові, які нерідко відрізняються особливою агресивністю. Не випадково нещодавні іммігранти становлять 30% ув'язнених, хоча в загальному балансі населення їхня частка не перевищує 12%. Мільйони дорослих іммігрантів і ще більшою мірою їхні неповнолітні діти можуть вижити лише в кримінальному та напівкримінальному середовищі, яке отруює всю країну. До того ж іммігранти з бідних країн приносять до країни безліч небезпечних інфекційних хвороб, а лікувати їх доводиться за рахунок суспільства. До того ж, в Америці навіть лікування ангіни обходиться недешево.
Автор рішуче заперечує тезу економічної необхідності імміграції з бідних країн. Багато хто, в тому числі й президент Буш, стверджують, що новоприбулі беруться за ту роботу, яку не хочуть робити самі американці. Б'юкенен називає такі судження пропагандистською міфологією. Близько 80% робочих місць у сфері послуг, пише він, займають уродженці США, і ніхто не довів, що вони не заповнили б й інші вакансії, якби ті були вільні. З іншого боку, оскільки багато іммігрантів-нелегалів готові працювати за мінімальну компенсацію, вони знижують рівень оплати праці для корінного населення. Від цього насамперед страждають малоосвічені американці, які просто не в змозі виконувати складніші обов'язки, що вимагають серйозної професійної підготовки.
Ще більше Б'юкенена турбує майбутнє. Якщо збережуться нинішні демографічні тенденції, то в 2050 році нащадки вихідців з Європи опиняться в США в меншості. Це означає, що за критерієм походження більшої частини своїх жителів Сполучені Штати перетворяться на країну третього світу. Але найнебезпечніше навіть не в цьому. Демографічна та соціальна статистика однозначно стверджує, що іммігранти з різних країн далеко не однаково адаптуються до американського способу життя та вимог американської економіки. Якщо китайці, корейці та в'єтнамці успішно займаються бізнесом і дають освіту своїм дітям, то латиноамериканці та афроамериканці в масі своїй від них сильно відстають. Це означає, що в сучасній і, тим більше, майбутній «економіці знань» представники цих етнічних груп неминуче накопичуватимуться на нижніх щаблях соціальної драбини, причому в таких кількостях, які в минулому були взагалі непредставні.
У 1960 році, коли країна ще тільки-но починала боротьбу з расовою сегрегацією, у США жили 18 млн темношкірих (приблизно 10% населення), які тоді були єдиною численною меншиною. Багато з них були позбавлені доступу до хорошої освіти та перспективних професій, що стало важливим фактором наростання соціальної напруженості в середині 60-х років. Але як же тоді не боятися майбутнього, в якому чисельність людей, що перебувають у явно несприятливих соціоекономічних умовах, значно перевищить сто мільйонів і наблизиться до 40% населення? Ми рухаємося, пише Б'юкенен, до суспільства, яке буде поляризоване набагато сильніше, ніж у середині ХХ століття. Б'юкенен впевнений, що ця ситуація породить такі соціальні конфлікти, порівняно з якими бурхливі події епохи боротьби за громадянські права здадуться абсолютним штилем.
Противники обмеження імміграції, продовжує Б'юкенен, переконують країну, що всі ці проблеми можна буде вирішити за допомогою поліпшення шкільної освіти та розширення мережі коледжів та університетів. З точки зору Б'юкенена, це чистої води утопія. Можна відкрити тисячі нових шкіл і найняти десятки тисяч учителів, ще більше обтяживши платників податків, але користі від цього чекати не слід. Мільйони дітей іммігрантів все одно відставатимуть у навчанні, змушуючи викладачів витрачати на них більшу частину часу та знижуючи загальний рівень освіти. Єдиний вихід – багаторазово зменшити загальну кількість приїжджих та змінити їхній склад. Америка може й повинна приймати лише тих, хто їй потрібен, а зовсім не всіх охочих. Можливість поселитися в США, наполягає Б'юкенен, це привілей, який треба заслужити та виправдати.
Автор звинувачує в небажанні закрити нинішні імміграційні потоки американську політичну та культурну еліту в цілому, не роблячи відмінностей між республіканцями та демократами. І ті, й інші, пише він, уражені страхом відступити від вимог політичної коректності та подолати почуття провини за расизм минулих часів. До того ж політики не можуть опиратися вимогам підприємців, зацікавлених у притоці дешевої робочої сили, та й просто заможних людей, яким потрібна обслуга. Всі ці «еліти», підкреслює Б'юкенен, живуть у загороджених селищах і посилають своїх дітей у дорогі приватні школи та університети. Їм немає діла до кризи муніципальних шкіл, погіршення доріг, зростання злочинності, збільшення місцевих і штатних податків та багатьох інших бід, які спіткають американський середній клас через надмірну імміграцію.
У плані вирішення основної проблеми країни, якою Б'юкенен вважає повзучу інтервенцію жителів третього світу, фронт пролягає не між демократами та республіканцями або консерваторами та лібералами, а між «елітами» та народом, привілейованими групами та середнім класом. На підтвердження він посилається на результати проведеного в 2002 році опитування, яке показало, що лише 14% представників «еліти» погодилися з твердженням, що збереження нинішнього рівня імміграції загрожує життєвим інтересам США, у той час як значна частина респондентів підтримала цю позицію переважною 60% більшістю.
Б'юкенен покладає чималу частку провини за нинішнє становище безпосередньо на Джорджа Буша. Він відверто пише, що Білий дім не виконує свого конституційного обов'язку захищати кордони країни від вторгнення чужинців. На його думку, Буш і багато республіканських законодавців не хочуть ставати на заваді великому бізнесу, який підтримує «деамериканізацію» національного ринку праці під прапором глобалізації економіки та в інтересах мультинаціональних корпорацій. Вони також бояться впливового латиноамериканського лобі, щоб не втратити голоси на майбутніх виборах.
Сучасні американські еліти, пише Б'юкенен, втягнули країну в демографічний та соціокультурний експеримент, який неможливо обґрунтувати ані уроками історії, ані здоровим глуздом. Цей експеримент ґрунтується на суто ідеологічній догмі, яка стверджує, що вихідці з будь-якої культури та соціального середовища не тільки можуть з рівним успіхом асимілюватися в США, але й мають рівне право на здобуття американського проживання та громадянства. Б'юкенен не сумнівається, що майбутнім поколінням американців доведеться дорого заплатити за цю авантюру.
Він закликає переглянути традиційну віру в те, що Сполучені Штати не тільки були і є, але й залишаться нацією іммігрантів. Він попереджає, що не слід абсолютизувати досвід минулих часів, який у змінених історичних обставинах уже не може слугувати надійним орієнтиром. У минулому гребені хвиль імміграції завжди чергувалися зі спадами, які давали час новоприбулим асимілюватися та дозволяли суспільству інтегрувати їх без великих соціальних витрат. Зокрема, масова імміграція початку минулого століття спочатку була перервана Першою світовою війною, а потім майже зупинена законом «Про квоти». Його перша версія, яку конгрес ухвалив у 1921 році, обмежила річний рівень імміграції 357 тис. осіб, а друга, затверджена через три роки - 160 тис. (у 1929 році її зменшили до 157 тис., загалом же ці обмеження збереглися до 1965 року).
Але справа не тільки в абсолютних цифрах. З початком дії цієї реформи кількість приїжджих з певної країни вже не могла перевищувати 2% від загальної кількості її уродженців, які проживали в США згідно із загальним переписом 1890 року. Оскільки він проводився до початку масового переселення з Південної та Східної Європи, левову частку приїжджих відтепер мали автоматично скласти жителі Британії, Ірландії та Німеччини. А ось нинішня надінтенсивна імміграція з країн третього світу не залишала б країні жодних шансів асимілювати новоприбулих навіть у тому випадку, якби всі вони до цього прагнули. Однак багато хто з них цього не хоче самі, до того ж (що, на думку Б'юкенена, найнебезпечніше) цього не чекають і не вимагають від них такі нелюбимі ним «транснаціональні американські еліти». Сьогоднішні верхи американського суспільства рішуче відкидають колишній ідеал «плавильного котла» і вважають, що Америка просто зобов'язана стати полікультурною та багатомовною країною.
Від початку XVII століття і до 1958 року, пише Б'юкенен, на американську землю прибули близько 42 млн осіб, причому майже всі з Європи (єдиними відносно численними групами вихідців з Азії були 412 тис. китайців і 338 тис. японців). У 2006 році загальна кількість іммігрантів та їхніх дітей становила майже таке ж число - як мінімум 36 млн. Просте зіставлення цих цифр, упевнений Б'юкенен, показує, наскільки нетерпима нинішня демографічна ситуація.
Рецепти песиміста
В останньому розділі «Надзвичайного стану» Б'юкенен дає кілька рекомендацій, виконання яких він вважає останнім шансом запобігти майбутній «екзистенційній кризі» західної та, зокрема, американської цивілізації. Ця криза, повторює Б'юкенен, походить не від дій джихадистських терористів, а від прогресуючого скорочення кількості носіїв західної культури навіть у їхніх власних країнах.
Перш за все, треба відкрито і без хибної сором'язливості визнати, наполягає автор, що представники різних народів та народностей мають не однакові шанси асимілюватися в США. Етнічні, расові, історичні, релігійні та національні фактори найсерйознішим чином впливають на шанси такої асиміляції. Тому треба відкинути фантазію, згідно з якою Америка стає або вже стала першою універсальною, вселюдською нацією. Або американці знову знайдуть справжню культурну єдність, або вони втратять власну країну - третього, упевнений Б'юкенен, не дано.
З цього визнання випливають конкретні політичні кроки, запропоновані Б'юкененом. Перший і основний - негайне введення мораторію на масову імміграцію, який має залишатися в силі не менше десяти років. У цей час щорічна кількість новоприбулих має утримуватися в інтервалі 150-250 тис. осіб і ні в якому разі не виходити за ці рамки. Десятирічну передишку треба використати для загальнонаціональних дебатів про те, в яких кількостях та яких приїжджих потребує Америка. Ні в якому разі не слід надавати нелегальним іммігрантам шанси з часом отримати американське громадянство. Потрібно рішуче відхилити запропоновану Джорджем Бушем програму введення інституту «гостюючих робітників». Треба повністю перекрити кордон з Мексикою (якщо буде потрібно, за допомогою суцільної стіни), щоб покласти край найчисленнішим потокам нелегалів.
Б'юкенен визнає, що одними адміністративно-поліцейськими заходами це завдання не вирішити, тому він вимагає знизити привабливість США для потенційних іммігрантів. Для цього він рекомендує вжити дієвих заходів проти прийому нелегалів на роботу (включаючи покарання винних у такій практиці підприємців, спектр яких має простягатися від штрафів до тюремного ув'язнення) і закрити їм доступ до всіх видів державної та муніципальної соціальної допомоги (наприклад, продуктових талонів і субсидування житла), за винятком екстреної медичної допомоги. Він також наполягає на перегляді 14-ї поправки до Конституції, яка гарантує американське громадянство всім без винятку дітям, народженим на території США.
Автор вимагає скасувати інститут подвійного громадянства, обмежити право легальних іммігрантів на запрошення родичів лише подружжям та неповнолітніми дітьми, а також запровадити правила, що обмежують потоки біженців і полегшують висилку нелегалів, спійманих під час перетину кордону. Нарешті, він пропонує депортувати всіх негромадян, замішаних у серйозних правопорушеннях. На його думку, суворе проведення в життя всіх цих заходів призведе до того, що потоки нових нелегалів значно збідніють, а мільйони вже приїхавших добровільно покинуть країну.
На закінчення Патрік Б'юкенен цитує відомий вислів Шпенглера: «Оптимізм - це боягузтво». «Ми повинні не сподіватися на везіння, – пише він, – а вжити жорстких заходів самозахисту. Наші предки ні в кого не просили вибачення за те, ким вони були і що робили, оскільки твердо знали, що створюють і поширюють найвеличнішу цивілізацію планети, яку зобов'язані захистити і зберегти для нащадків». Більшість американців, упевнений він, вірять у це сьогодні і знають, що повинні зупинити вторгнення чужинців. «Але чи вистачить у наших лідерів передбачення і волі, щоб здійснити цю мету?» – цією фразою і закінчується книга.