В останні роки Ігор Іванович активно займався бізнесом, якому віддав перевагу після завершення ігрової кар'єри. Нетривале перебування в тренерському штабі маріупольського «Металлурга» у другій половині 90-х, де Беланов був начальником команди, тепер можна розцінювати по-різному. Або як негативний досвід, після чого було прийнято рішення відмовитися від спроби зайнятися тренерською діяльністю, або як позитивний, що змусив замислитися про перспективу діяльності у футбольному маркетингу.
Незважаючи на те, що суть придбань Абрамовича і Беланова повністю ідентична, за рівнем витрат вони - небо і земля. У губернатора Чукотки на «Челсі» пішли десятки мільйонів, а в уродженця Одеси - «всього-на-всього» сотні тисяч.
Тим не менш інтерес до нового роду діяльності наших легіонерів дуже високий. Роль власника зарубіжного клубу для нас непривична. Колективом людей з іншим менталітетом і розумінням життя керувати не так-то й просто. І наскільки це вдасться Беланову, покаже час. Зараз, коли минув лише місяць після здійснення угоди, можна тільки констатувати, що Ігор Іванович постарався оточити себе добре знайомими людьми.
По-перше, його партнером по бізнесу і найближчим помічником при покупці «Віля» був і є Геннадій Перепаденко - колишній футболіст запорізького «Металлурга», одеського «Чорноморця» і московського «Спартака», який після завершення ігрової кар'єри оселився в Іспанії. По-друге, тренерський штаб «Віля» поповнили відомі в українському футболі особистості - менеджер Михайло Ошемков, який пройшов усю школу Лобановського, а також екс-голкіпер «Чорноморця» і київського «Динамо» Юрій Роменський.
Тепер у «Вілі» буде працювати і Олександр Заваров - один із найбільш титулованих футболістів СРСР, який отримав у середині серпня пропозицію увійти до тренерського штабу команди.
У 1986 році, коли київське «Динамо» виграло Кубок кубків, а збірна СРСР, наполовину складена з киян, на чемпіонаті світу лише через несумлінну роботу арбітрів у матчі 1/8 фіналу програла команді Мексики (господарі мундіалю) - 3:4. У тому пам'ятному поєдинку Беланов забив три голи, а наприкінці року, коли визначали найкращого футболіста Європи, отримав «Золотий м'яч», ставши третім після Лева Яшина та Олега Блохіна радянським футболістом, який досяг подібного визнання. Цікаво, що того ж 1986 року найкращим футболістом СРСР був названий не Беланов - найкращий футболіст Європи, а... Заваров. Тож золота пара 1986 року знову разом. Через 17 років після свого тріумфу. Щоправда, вже в іншому образі.
При цьому варто зазначити, що Беланов (президент «Віля») і Заваров (скоріше за все, головний тренер команди) - не лише найзірковіші особистості швейцарського клубу, а й найдосвідченіші з-поміж наших співвітчизників, які працюють у «Вілі».
І Ігор Іванович, і Олександр Анатолійович встигли пройти не лише чудову школу у вищій лізі СРСР, вершиною чого стали виступи у складі київського «Динамо». Вони вигравали Кубок кубків у 1986 році, завойовували срібні нагороди чемпіонату Європи у 1988-му, викликалися до збірної світу на виставкові матчі, практично одночасно отримали запрошення пограти за кордоном.
Тут шляхи-доріжки двох ровесників розійшлися. Заваров ще в 1988 році поїхав до туринського «Ювентуса», де його хотіли бачити в ролі нового Мішеля - великого французького плеймейкера Платіні, який завершив свою блискучу кар'єру. Беланов через рік вирушив до Менхенгладбаха, у колись славетну «Борусію», чиї успіхи в чемпіонаті Німеччини асоціюються з 70-ми.
Але ні в Ігоря, ні в Олександра справи не заладилися. Беланов провів у складі «Борусії» два сезони, після чого перебрався до колективу рангом нижче - «Айнтрахт» з Брауншвайга, а потім і зовсім повернувся на батьківщину, трохи пограгши в середині 90-х за рідний «Чорноморець» і маріупольський «Металлург».
Заваров, хоч і був причетний до перемоги «Ювентуса» у Кубку УЄФА (навіть гол забив на шляху до фіналу), на відміну від білоруського півзахисника Сергія Алейнікова, у вирішальних матчах не грав і володарем почесного призу повною мірою вважатися не може. Та й стати у складі туринців повноцінною заміною Платіні йому так і не вдалося. Пресловутий комплекс наших співвітчизників, які, потрапляючи на Захід, вважають, що всього досягли, і зупиняються в розвитку, перестають бути вимогливими до себе в умовах загальної дозволеності, спрацював і в цих двох випадках.
Обожнювання вболівальників, що супроводжувало вихованця луганського футболу на перших порах, змінилося розчаруванням. Від'їзд Заварова до Франції нікого особливо не засмутив. А у Франції найкращий футболіст СРСР 1986 року затримався надовго. П'ять років він віддав «Нансі», потім перебрався до заштатного «Сен-Дізьє», у якому 1996 року завершив активну кар'єру і перейшов на тренерську посаду. Тренував любителів, а потім займався з молоддю «Нансі». У Франції вже почав свої виступи син Заварова - Олександр-молодший, якому поки не вдається заявити про себе на повний голос. Може, у «Вілі» вдасться, якщо батько його туди забере?
Появу українських легіонерів у цьому швейцарському клубі виключати не можна. Втім, як і будь-яких інших. При цьому Беланов не хоче, щоб усе виглядало так, ніби прийшли нові власники, навели шороху, розігнали всіх. «Спочатку хочу подивитися, добре все зважити. Тренер поки працює непогано. Ось тільки помічників йому бракує. Та й нападників хороших замало. Хочемо привезти одного воротаря з України. Три-чотири гравці інших амплуа теж не завадили б. Ми прийшли сюди з грошима і хочемо поставити все на професійні рейки. Ми домовилися зі швейцарцями так: усе, що стосується паперів, ведуть вони, а я як професіонал займатимуся спортом».
Здавалося б, чудово, що Беланов з компаньйонами вирішив узятися за «Віль» і вивести його до числа найкращих у Швейцарії. Ось лише одне питання турбує: чому гроші українського бізнесмена вкладаються не в наш футбол, а у швейцарський? Саме це запитав в Ігоря Івановича кореспондент української служби Бі-бі-сі.
- Напевно, це питання потрібно ставити не мені, а країні Україні. Я зовсім не боявся, усе чітко продумав і тому прийшов у «Віль». Ми взяли клуб, який, у принципі, нам по зубах. Ми не ганяємося за «Барселоною» чи мадридським «Реалом». Таких грошей у нас, звичайно ж, немає. «Віль» - середній клуб, у якому ми бачимо велику перспективу. Тут є шість чудових полів і маленький стадіон, який хотіли б реконструювати. Тому, порадившись із моїм другом Геннадієм Перепаденко, який зараз живе в Барселоні і є дуже серйозним бізнесменом, ми відкрили фірму «Нью Білдінг Дизайн».
У клубі мені багато що не подобається. Перший час він мені нагадував аматорську команду, хоча й грає у вищій лізі. Командою займається один тренер. Я його запитав, чому він працює без помічників, на що отримав відповідь - грошей немає.
Мрія? Як говорив Валерій Лобановський, для того, щоб чогось досягти, потрібно спочатку помріяти, а потім тяжко попрацювати. Говорити поки що про божевільні плани я не маю права, це буде некоректно. Мрію, щоб «Віль» грав у єврокубках. Не в Лізі чемпіонів, а хоча б у Кубку УЄФА. Мрію збудувати пристойний стадіон, із шести полів зробити чудову тренувальну базу. Тут прекрасна перспектива і чудові люди.