Інформаційно-аналітичний дайджест для всіх, хто їде за кордон або залишається вдома
Особистий досвід

Записки берлінського нелегала -3

Записки берлінського нелегала -3

Немецкую полицию нельзя назвать помощников нелегала

ДЕДУКЦИЯ, КАК ОНА ЕСТЬ

В конце концов, я сюда по его предложению прибыл, и нет нужды объяснять, какими именно мотивами я при этом руководствовался. Уж во всяком случае, к их числу не относилось стремление к праздному времяпрепровождению, которое ожидало меня ближайшую неделю, если не две. Петя настолько двусмысленно выражался о перспективах в плане работы, что невольно закрадывалось сомнение относительно ее наличия в принципе. Мало того, вся эта неопределенность порождала еще один малоприятный вопрос: если с работой здесь так туго, зачем вообще нужно было срывать меня с насиженного места, обещая золотые горы, не имея при том никакой уверенности в благоприятном исходе дела? Как выяснилось позже (гораздо позже, чем следовало бы!), причины для этого у моего старого знакомого имелись и были весьма серьезными. На его взгляд.

Еще в период своего первого похода в Германию за, образно говоря, длинным рублем Петя прислал мне пару писем с описанием своего житья-бытья. Мол, все прекрасно, ем хлеб с маслом. Но не это меня сейчас интересовало. На конвертах стоял обратный адрес, по которому я отправлял свои ответы, следовательно, Петя имел контакт с этим адресатом, и, вполне возможно, работал у него в тот момент. И сейчас этот адрес мне что-то напоминал. Что именно, я понял, когда позвонил домой из ближайшего автомата (что стоило мне кучу денег), и жена по буквам продиктовала мне его. Название района города в адресе совпадало с названием станции S-Bahn, отпечатанным на билете, который мой товарищ дал мне для образца (чтобы я по незнанию не купил билет по какому-нибудь «детскому» тарифу). Похоже, я попал в точку.

Остальные доказательства правильности хода моей мысли сформировались сами собой. Без комбинезона Петя на стройку не пошел бы, а его сумка с «робой» оставалась дома. Значит, это не стройка. Он вообще сменной одежды с собой не брал – следовательно, обходился чем-то, что можно было бы оставить на рабочем месте. Опять-таки, на стройке ничего не оставишь – позаимствуют коллеги. Еще один минус в пользу стройки. Где можно оставить рабочую одежду, будучи уверенным в ее сохранности? Правильно, у частника! А что, если этот частник, прошлогодний адресат и таинственный работодатель, у которого Петя сейчас работает, одно и то же лицо? И если это действительно так, то почему нужно было так тщательно это скрывать?

Движимый стремлением поскорее докопаться до истины, я уже через четверть часа сидел в вагоне S-Bahn, следующего в нужном мне направлении. Через некоторое время я вышел на перрон незнакомой мне станции со знакомым названием. Остальное было делом техники. Тыча под нос каждому встречному бумажку с адресом и козыряя своим безупречным произношением фразы «Wo ist das?», я все-таки добрался до пункта N.

БАБУШКА С ДЕДУШКОЙ

Передо мной высилось двухэтажное здание, возведенное еще при Бисмарке и отчаянное нуждавшееся в капитальном ремонте. Между этим памятником архитектуры и соседним домом открывался проход во двор. Сам двор был укрыт от постороннего взгляда еще одним домом, расположенным в глубине двора торцом к парадному входу. Отсутствие ворот при входе во двор сделало мои шаги бесшумными, а зрение невероятно острым. Яркие впечатления от вчерашнего общения с дрессировщиком собак не давали мне расслабиться. Прикинувшись Чингачгуком, я прокрался вглубь двора, с удовлетворением отметив отсутствие будки и прочих аксессуаров собачьей жизни.

Двор казался вымершим – ни одной живой души. Ни одна занавеска в многочисленных окнах обоих домов не шелохнулась, никакой реакции на появление незнакомца. Ни одной таблички с номером квартиры. Ничего, что могло бы продолжить мое дальнейшее «расследование». Я уже начал было сомневаться в правильности своих умозаключений, как из глубины двора (за навесом для автомобилей) донесся чей-то старческий смех. Этого оказалось вполне достаточно для того, чтобы я с чувством и расстановкой, отчеканивая каждый звук, промямлил ужасно сложное для меня «Entschuldigen Sie bitte!» в направлении, откуда раздавался смех.

Из-за пародии на гараж выглянула дородная старушенция, превосходящая габаритами незабвенную Фаину Раневскую. На ней было платье довоенного фасона, выглядевшее только что купленным, и напоминало скорее чехол для холодильника, чем предмет женского гардероба. Бабушка, добродушно улыбаясь, тяжелой поступью направилась в мою сторону. Я инстинктивно огляделся вокруг в поисках путей отступления, опасаясь, как бы это пышущее здоровьем добродушие весом далеко за центнер не раздавило меня, случайно споткнувшись о некстати подвернувшийся под ноги камешек. Обеспокоенный грозящей моему здоровью опасностью, я напрочь забыл те фразы, которые так долго готовил по пути к этому дому. К счастью, необходимость в них отпала еще до того, как я смог упорядочить свои мысли. Причиной тому стала Петина фигура, возникшая в узком просвете между бабушкиной спиной и стеной гаража. Выражение его лица можно описать двумя словами: «Не ждали...»

Вслед за Петей из своего укрытия вышел и сам хозяин дома, вернее обоих домов в этом дворе. Типичный бюргер, каких много. Своими размерами он был под стать своей женушке, разве что был пониже ее ростом.

Пете пришлось объяснить, кто я такой. Бабушка отреагировала на это несколько своеобразно. Она потащила меня в глубь двора и усадила за белой пластмассы большой овальный стол, стоявший под парусиновым тентом. Последовавшая команда «Essen!» привела меня в замешательство. Выбрать что-либо из того огромного количества всяких вкусностей, которыми был буквально завален весь стол, было не просто. К тому же я еще не успел как следует проголодаться, но обижать гостеприимную бабульку не хотелось. Однако меня не пришлось долго упрашивать, особенно после того, как я заметил запотевшую бутылку пива. Ею я и ограничился. Дедушка, перехватив мой взгляд, протянул мне ключ для открывания бутылок.

КОФЕ В САДУ

Потягуючи пивко, я намагався зрозуміти сенс бабусиних голосінь, з яких вловив лише те, що в Україні «kein Essen», «kein Arbeit», і «kein» ще багато чого. Коротше кажучи, так жити не можна! Треба гадати, така обізнаність в обстановці в Україні – Петина заслуга. Недарма «kein Essen» стояло на першому місці в списку лих нашого народу – мій товариш відзначався звірячим апетитом. От і налякав стару до смерті страшилками про голодомор. Он з яким умилінням вона дивиться на того, хто запихається котлетами Петруху – врятувала людину від неминучої загибелі! Що не кажи, а дружок мій провів колосальну роз'яснювальну роботу серед цих довірливих людей.

Спробуйте вгадати, з якого приводу було накрито такий стіл? А от і не вгадали! Це всього лише легке перекушування. Петя перетрудилися і йому винесли каву в садок. А щоб мало не здалося, до кави додавалися літр яблучного соку, зв'язка бананів, кілька яблук, каструлька котлет, булочки, варення, пиво, кілька сортів паштетів, сир, і ще багато всілякої всячини. Можете собі уявити, яким було обіднє меню!

А тепер питання на засипку: чим можна було так перетрудитися, щоб влаштовувати такі «Pause» кожні дві години? Не намагайтеся, все одно не здогадаєтеся. Петя фарбував дерев'яний парканчик схожою на нашу емаль пф 115 фарбою. А перед цим він протягом двох тижнів подавав господарю інструмент, коли той збирав з купленого набору комплектуючих навіс для автомобіля. Про це мені з гордістю повідомила Бабуся, а Петя дуже неохоче виступав у ролі перекладача. Дідусь весь цей час мовчав, активно киваючи своєю сивою головою на підтвердження слів дружини. Тепер мені стала зрозумілою небагатослівність мого друга, коли мова заходила про його роботу. Було що приховувати. Він влаштував собі курорт в окремо взятому дворі, і не хотів його втрачати. Та я й не претендував на тепле містечко в його пансіонаті. Міг би й пояснити все по-людськи – я б зрозумів. Тим більше що я у нього в боргу.

Я вже почав почуватися ніяково через ситуацію, що склалася, абсолютно дурну, викликану моїм хлоп'ячим вибриком. Холмс недороблений! Смикнув же мене чорт провести цей слідчий експеримент! Довелося терміново вигадувати переконливу причину для повернення додому, оскільки ось так одразу, не нагодувавши до відвалу, мене ніхто відпускати не збирався. Бабуся вважала своїм обов'язком нагодувати всіх голодуючих України...

Всевишній почув мої молитви, і Бабуся припинила свої домагання з годуванням. Натомість її відвідала не менш каверзна ідея – будь-що знайти мені роботу. Бідний, бідний, бідний Дідусь! Йому довелося в поспіху зайнятися втіленням у життя Бабусиної ідеї. І бідний Петя! Він мало не подавився від несподіванки, коли почув, що господиня вирішила й мені платити за роботу десять марок на годину. Десять марок, та ще «шведський стіл» на додачу. Таке могло приснитися тільки в солодкому сні. Але сни снами, а моя згода на роботу означала втрату цього обсягу робіт для Петі, і ускладнювати наші стосунки я не хотів. Але Бабуся й чути нічого не бажала про мою відмову. Закінчилося це тим, що мені було вручено садовий інструмент, і я приступив до прибирання садка.

Як я не намагався погано працювати, щоб викликати невдоволення господарів і тим самим поліпшити настрій свого друга, мені це так і не вдалося. Мене ніхто не вигнав, навпаки, запропонували прийти ще й на наступний день. Петя був у шоці. До такого повороту подій він явно не був готовий. Ділитися зі мною «рибним місцем» не входило в його наміри. Цікаво, а що входило?

День був остаточно зіпсований...

БАБУСИН ПРОТЕЖЕ

Робочий день закінчився, і Бабуся, видавши нам зарплату, в черговий раз запросила нас попоїсти. Мені вартувало великих зусиль погодитися на це знущання над моїм шлунком. Але нічого не вдієш, хазяїн – пан. Тим більше, що всі мої заперечення пропускалися господинею повз вуха. Я вдавлював у себе черговий банан (хай буде проклятий голодомор!), коли у двір на шаленій швидкості влетів мікроавтобус «Ford». Верещачи гальмами, він зупинився за кілька сантиметрів від стіни будинку, і з нього вискочив жвавий малий років сорока від роду. Зачіска «Вдаримо п'ятірнею по виробниках гребінців!», палаючий погляд, біжуча хода, блискавичні рухи тіла визначили назавжди закріплене за ним прізвисько «Шустрий».

Шустрий – власник невеликої, повільно, але впевнено розвивається фірми, яка займається дрібним ремонтом будівель. Якщо вірити Бабусиним словам, то кожен другий клієнт цієї фірми після завершення ремонту подавав на Шустрого до суду за жахливу якість виконаних робіт. Як і більшість подібних фірм, його організація не гребувала залученням до роботи «іноземних фахівців». І хоч Шустрий страшенно боявся відповідальності за це, спокуса зекономити зайву копійку була настільки великою, що час від часу він дозволяв собі такі витівки із Законом. Бабуся перебувала з ним у якихось фінансових відносинах, і мала на нього певний вплив. Наступні п'ятнадцять хвилин вона виробляла зі Шустрим стратегію нашого працевлаштування, змовницьки шепочучи йому на вухо. Потім вона гучно оголосила на весь двір про згоду Шустрого дати нам роботу, від чого наш майбутній шеф став білішим за біле, і почав озиратися на всі боки – чи хто не почув! Домовилися тримати зв'язок через Бабусю.

При виході з Бабусиного двору нам довелося поступитися дорогою здоровенному джипу, за кермом якого сиділа тендітна дівчина. Поруч із нею надутим індиком сидів амбал, рисами обличчя нагадував бульдозер. Коли машина порівнялася з нами, супутник фарбованої блондинки пробурмотів у відчинене вікно щось про зайву присутність росіян на його батьківщині. Нам тоді довелося мовчки проковтнути образу. Але наша зганьблена честь була помщена – буквально кілька тижнів потому Бульдозеру довелося працювати в одній упряжці з російськими фахівцями, і він знову вимовив свою сакраментальну фразу. Ті, не довго думаючи, популярно пояснили борцю за чистоту німецької землі «Who is who», трохи зіпсувавши його благородний нордичний профіль, і з цього моменту він став палким шанувальником Країни Тріскучих Морозів. Тепер він при зустрічі навіть руку подає.

НОВА «ХАЗА»

З причин, що не залежать від нас, нам довелося перебиратися на нове місце проживання. Добре ще, що господар попередньої квартири перевіз наші пожитки на своїй машині, інакше довелося б нам не солодко. Адже крім сумок з речами до нашого багажу вже входили продукти, якими ми з господарською розважливістю запаслися напередодні. Не пропадати ж добру! Грошей у нас, між іншим, не так вже й багато, щоб можна було собі дозволити залишити напризволяще непідйомну сумку провіанту. Про кількість провізії можна судити хоча б з того, що вартість нашого харчового запасу дорівнювала майже півтори сотні марок за цінами «LIDL». Навіщо нам така харчова розкіш? Все дуже просто – мій товариш був пристрасним любителем щільно поїсти, незважаючи на якість (аби дешевше!) і вид незабитого під стелю холодильника приводив його в коматозний стан. Одним словом, якби ми перебиралися самостійно, використовуючи громадський транспорт, то процес цей зайняв би у нас цілий день замість півгодини їзди з вітерцем на видавшому види «Mercedes» господаря попередньої квартири.

Наше нове притулок виглядало просто жахливо. Востаннє порядок у ньому наводився кілька років тому, судячи з щільного шару пилу та сміття, за яким смутно вгадувався контур килимових доріжок. Кухня являла собою склад порожніх пивних пляшок, через завали яких було важко дістатися до обіднього столу. Вигляд кімнати, в якій нам належало спати, наводив на думку, що останні кілька років вона використовувалася виключно для роботи представницями найдавнішої професії. Причому не дуже високооплачуваними. Ванна кімната виглядала чистішою за всі інші, але чистота унітазу та ванни вселяла невпевненість у можливості приведення їх до належного вигляду в доступному для огляду майбутньому. До всього іншого в квартирі стояв нудотний запах перебродилих залишків вмісту пляшок, про який нам вдалося забути лише через кілька днів після їх здачі в найближчому «PLUS».

До пізнього вечора ми, не покладаючи рук, у буквальному сенсі слова розгрібали сміттєві завали. Наприкінці дня набралося кілька жовтих пакетів з «екологічно чистим» сміттям. Ми, звичайно, любимо Матір-Природу, просто інших пакетів під рукою не виявилося. Пивні пляшки перекочували в ящики, знайдені в підвалі.

Бідний пилосос, що відвик від таких навантажень, на знак протесту час від часу вивергав з глибини своєї запорошеної душі хмарку їдкого диму і ненадовго замовкав. Трохи охолонувши та отримавши в нагороду новий фільтр, він знову кидався в бій за чистоту доти, доки йому не ставало важко дихати через забитий пилом до відмови паперовий пакет, і він знову влаштовував димову завісу. За відсутності ганчірок для підлоги довелося пустити в хід численні речі, залишені нашими попередниками за багато років використання цієї квартири як притулку для нелегалів.

З кухнею довелося особливо повозитися. Залита закоксованим жиром газова плита разом з прилеглою до неї в радіусі півтора метра облицювальною плиткою навідріз відмовилася піддаватися новомодним миючим засобам. Здалася вона тільки тоді, коли Петя, озвірівши від її впертості, учинив їй чистку «з пристрастю», застосувавши старий дідівський метод – зіскрібання гострим ножем. Ця процедура зайняла в нього дві години і коштувала нам ще піввідра місця в жовтих пакетах.

Холодильник можна було відкривати тільки в протигазі – залежі напіврозкладених продуктів випромінювали трупне сморід. Навіть після ретельного очищення нам довелося ще не один день тримати його відкритим, аби наші продукти не пахли смітником.

СУСІД

Прибирання наближалося до завершення (основна його частина, продовження слідувало ще кілька днів), коли з коридору донісся скрегіт вставленого в замкову щілину ключа. Потім двері відчинилися і на порозі з'явилася, злегка похитуючись, довготелеса особа. Особа пригнулася, побоюючись зачепити головою дверний одвірок, і вже занесла було ногу над порогом з наміром його переступити, як раптом несподівано завмерла на місці, витріщивши заспані оченята в підлогу. Все ще стоячи на одній нозі, через що амплітуда похитувань тіла збільшилася, особа не без зусиль сфокусувала свій погляд на табличці з номером квартири, прибитій до дверей. Ніби бажаючи відігнати невідомо звідки взяте видіння, особа струснула головою і повторила свій протяжний погляд у підлогу коридору. Мабуть, результат повторного огляду не задовольнив особу, оскільки вона знову витріщилася на дверну табличку. Важко сказати, скільки б тривало це споглядання, але тут вестибулярний апарат особи дав осічку, що призвело до повного і беззастережного проникнення всього її тіла всередину квартири. І тільки тоді особа помітила нас, які ледве стримували дикі позиви до реготу.

– Ви че, пацани, гоните? Хто ж наводить такий порядок без попередження? Я вже було, в натурі, подумав, що не в свою хату ломлюся! Смішно їм! – майже тверезим голосом промовив Гуллівер, прикриваючи за собою двері, і випростався, нарешті, на весь свій гігантський зріст.

Це був наш новий сусід, вірніше, новими були ми – він прожив у цій квартирі без малого три роки, не рахуючи інших. Він із тих справжніх нелегалів, яких доля закинула сюди ще за часів «першої хвилі», коли за долар давали 1.5 марки і за півроку роботи без особливого напруження люди заробляли по десять «тонн зелені», якщо вірити легендам. Так-а, були часи...

Випивши за знайомство по пляшечці пивка, ми взялися журити Гуллівера за його неохайність, і, між іншим, оголосили про введення нами в цій квартирі «нового порядку» з усіма наслідками, що з цього випливають. Гуллівер окинув нас всепрощаючим поглядом.

– Новий порядок, кажете? Ну, ну... Я, коли сюди приїхав, теж, от як ви зараз, порядки наводив і все таке. А потім плюнув на все це. Я ж тут тільки ночую. І потім – таких залітних, як ви, тут знаєте скільки перебувало? Ви перші, хто тут порядок вирішив навести – решта тільки й робили, що жерли і ... Не буду ж я за всіма прибирати!

У вигляді нагороди за труди наші праведні він виніс мішки зі сміттям у контейнер, і назавтра пообіцяв здати всі пляшки, що й зробив на нашу велику радість. Перед відходом до сну він видав нам по комплекту свіжої постільної білизни зі свого НЗ, і віддалився до своєї опочивальні. Звідти ще довго доносилися його думки вголос про сенс життя в ізоляції від принад тісного спілкування з прекрасною половиною людства, поки не змінилися громоподібним хропінням.

БОЛЮЧЕ ПИТАННЯ

Жінки... Оце проблема з проблем! Ні, не самі жінки, звісно, а їхня відсутність. На ґрунті «гострої сексуальної недостатності» у багатьох нелегалів «дах уже в дорозі». Є, звісно, в Берліні розважальні заклади, і ціни там цілком доступні – 80-100 марок за 20 хвилин «прискореного задоволення». Плюс до цього ще різні напої, якими прийнято пригощати дам, сигарети. Але, як правило, одним сеансом наші не обмежуються. Ми ж не інваліди – за 20 хвилин управлятися, як кролики! У підсумку веселощі тривають усю ніч, і деякі просиджують (або пролежують) до 1000 марок. А це вже чимало. У середньому це результат двох тижнів роботи. А потім знову місяць-два «сексуального голодування». Є педанти, які відносно часто і регулярно відвідують жриць кохання, ставлячи собі за умову витратити на задоволення не більше ста марок. Цим досягається деяка регулярність статевого життя, яка помітно покращує їхній психологічний стан. Але двадцять хвилин... Так можна й звикнути!

Але звикання до «кролячого життя» – тільки один мінус будинків розпусти. Другий – небезпека потрапити до рук поліції під час регулярно проведених нею облав у злачних місцях. Адже ні для кого не секрет, що більша частина дівчат не має жодних документів, і чималий їх відсоток припадає на уродженок країн СНД. А в німецької поліції слово «російський» стійко асоціюється зі словом «мафія» – звідси й підвищена увага до подібних закладів. Небезпека бути схопленим «тепленьким» настільки реальна, що відлякує добру половину нелегалів від цього роду розваг. Не допомагає навіть знання приказки «Хто не ризикує – той не п'є шампанського!» – надто великий ризик. Ось і стоїть перед ними вічне питання: «Куди бідному нелегалу податися?».

Більша частина нелегалів, не без підстав вважаючи, що за такі гроші вони на батьківщині отримають задоволень на порядок більше, коплять гроші, не вступаючи в зв'язки, що ганьблять «облико морале» напівзаконного «руссо туристо». Але небагато з них витримують більше двох-трьох місяців, навіть незважаючи на виснажливу працю – Природу не обдуриш. А потім – хто на що здатний – хто зривається додому забивати цвяхи в сповзаючий шифер давно «з'їхавшего даху», хто біжить у бордель забивати ті самі цвяхи по сто марок за «цвях», «заряджаючи» по п'ять-шість «цвяхів» за ніч. Хто розумніший (як йому здається) – телефонує і викликає дівчат прямо до себе додому. Це виходить дешевше (близько 150 марок на годину), але багаторазово зростає небезпека зустрічі – ні, не з поліцією – а з нашими співвітчизниками, які заявляться через пару деньків, і без зазріння совісті відберуть у любвеобильного будівельника останні гроші. А можуть ще й розмалювати його фізіономію незмивними тінями та рум'янами в разі його непокори. І потім він ламатиме голову в пошуках можливого навідника – ним майже напевно виявиться та красуня, з якою він так солодко провів годинку в один із негожих вечорів.

Якщо ви володієте даром зв'язно підтримати розмову з жінкою-німкенею протягом кількох хвилин, можете сміливо вирушати на німецьку дискотеку «для тих, кому за двадцять» і знайомитися з німкенею, яка втомилася чекати справжнього принца, і мріє знайти хоча б справжнього чоловіка. Якимось особливим нюхом відчувши у вас свою єдину надію на цей вечір, вона вчепиться у вас мертвою хваткою, та такою, яка на вулиці червоних ліхтарів коштувала б вам не одну тисячу марок.

«Російські» дискотеки нелегали не шанують. Небезпечно, знаєте... Якщо за ніч ці танцмайданчики по три-чотири рази відвідує поліція з метою розняти чергових упитих вщент сопляків, які розмахують кулаками (а іноді й ножами), то особливого задоволення від цього не отримаєш. Ще не вистачало через якихось ідіотів нарватися на перевірку документів. Тоді вже натанцюєшся за повною програмою! Намагатися ж знайти подругу з числа «нових німців» – взагалі безнадійна справа. У більшості «наших» дівчат кров уже давно набула голубуватого відтінку, і вони щосили вважають себе істинними арійками. «Осіб без ПМЖ прошу не турбуватися!» – стандартна приписка в газетних оголошеннях типу «шукаю друга».

ОБХІД ВОЛОДІНЬ

Порадившись із знавцем і досхочу наблукавшись спеціалізованими магазинами, ми все ж наважилися придбати ту стареньку «мобілку», яку мені запропонували на будівництві. І хоча заряду акумулятора вистачало лише на дванадцять годин, нам цього було більш ніж достатньо. Тепер ми не були прив'язаними до домашнього телефону, хоча мобільний зв'язок і коштував копійчину. Але ми примудрялися економити, перетворивши наш зв'язок на «напівмобільний»: вхідні дзвінки ми приймали на «трубу», а вихідні були просто виключені з ужитку.

Коли виникала необхідність телефонувати не з дому, ми користувалися телефоном-автоматом, застосовуючи як оплату телефонні картки невідомого виробництва, які вдосталь продавалися тоді в кожному телекафе. Як не дивно, але найбільший вибір і найнижча ціна карток були в якихось закутних індійсько-турецько-афганських продуктових магазинах-складах. Швидкість з'єднання з абонентом за допомогою картки залежала радше від очного тиску в дев'ятнадцятому оці сорокап'ятиголової мешканки марсіанського Восьмигір'я, ніж від телефонної лінії. Але дешевизна такого зв'язку змушувала заплющувати очі на його якість.

З мобільним телефоном ми почувалися набагато впевненіше. Відверто кажучи, пропозицій роботи від цього одразу не додалося, але в нас з'явилася можливість обійти свої нові володіння, – тобто територію, що прилягає до нашої нової квартири. До цього ми задовольнялися короткими вилазками по черзі до найближчого «PLUS», поки один із нас сидів удома в очікуванні дзвінка.

Тепер же ми могли з ранку до вечора нишпорити по «своєму» району вдвох – так веселіше. Під час прогулянок «наносилися на карту» найближчі продуктові магазини, автобусні та трамвайні зупинки, автозаправки. Серед магазинів особлива увага приділялася найдешевшим – таким, як «ALDI», «LIDL» і «NETTO». «KAISER» і йому подібні на порядку денному не стояли через їхню невиправдану дорожнечу. Благословенний «KAUFPARK» з його найоптимальнішим, на мою думку, співвідношенням «ціна-якість», був надто далеко, і нам залишалося лише мріяти про нього.

Найближчим до нас виявився не такий уже й дешевий «PLUS», до «LIDL» потрібно було хвилин двадцять трястися в автобусі, а «ALDI» нам знайти так і не пощастило. Зате «KAISER»'ів виявилося предостатньо. Автозаправка, де в нічний час завжди можна розжитися «пальним» у вигляді гарячих напоїв, виявилася так далеко, що втрачався сенс її відвідування у вказаний час. Коли біжать на «заправку»? Коли не вистачає випивки дійти «до кондиції», а магазини вже зачинені. А тут поки добіжиш, встигнеш так протверезіти, що вже похмелятися пора. Та й поліція вночі має звичку довідуватися про самопочуття у святково тиняючихся особистостей, а нам це ні до чого.

З усіх найближчих зупинок трамваїв та автобусів були ретельно переписані розклади руху кожного маршруту. Треба було бачити цю картину: стоять два дорослих оболтуси по обидва боки стовпа, на якому висять таблички з розкладами, і переписують їх, як заправські школярі переписують розклад занять у шкільному коридорі. Німці, які опинилися в цей момент на зупинці, від подиву розкривали роти. Зате такі записки дуже допомагають у плануванні маршруту «дім – робота». Враховуючи пунктуальність, з якою німецькі транспортники дотримуються розкладу, можна з точністю до хвилини розрахувати час виходу з дому, що часто дозволяє набагато продовжити безцінний ранковий сон. Бувають, звісно, проколи через зміни, внесені до розкладів через ремонт ділянки дороги, але це радше винятки, ніж правило.

Читайте також матеріал на тему: ЗАПИСКИ БЕРЛІНСЬКОГО НЕЛЕГАЛА -2

Андрій ЄВДОКИМОВ.
Спеціально для «Заграниці».