Берлінська будова – вигляд з нелегального становища
БЕЗРОБІТТЯ
Плакати було ще рано, хоча справи були якнайгірше – робота скінчилася, а з нею і всі надії на хоч якийсь заробіток і більш-менш спокійне життя. Хоча яке тут, до біса, спокійне життя?! Обходити десятою дорогою кожного зустрічного поліцейського, яких у Берліні як собак нерезаних, боятися стуку в двері серед ночі – раптом це «наші» бандити прийшли попросити «позичити» всі твої гроші, і ще багато-багато всього надто неприємного – і все це спокійне життя?! Але без роботи і такого не буде. От і мріємо ми, нелегали, хоч про якусь завалящу робітку, і радіємо, як діти, коли її знаходимо. А потім радіємо «спокійному» життю, яке приходить до нас разом із цією роботою.
Я сидів один у нашій «конспіративній» квартирі. Мій товариш, як завжди, з раннього ранку вже був на роботі (щасливий!), на якій мені досі не знаходилося місця. Думки одна гірша за іншу переповнювали мою бідну голову, і без того вже давно опухлу від надмірного споживання нікотину. Вічне питання «Що робити?» ніяк не могло знайти відповіді в моєму запаленому мозку. Я то жалкував, що погодився на цю авантюру з приїздом до Берліна підзаробити (і при цьому вліз у борги), то радів, що, незважаючи ні на що, ТАКИХ грошей я вдома ніколи б не заробив. Їхати додому не було жодного сенсу – мало того, що борг повертати доведеться виходячи з українських зарплат (тобто до кінця днів своїх), так ще ці зарплати там знайти потрібно. Не можу сказати, що в Україні роботи взагалі немає як такої, але й сказати, що її достатньо – теж слукавити. Про ступінь же достатності зарплати з точки зору підтримання хоча б мінімального рівня життя говорити взагалі не доводиться.
Збираючись до Берліна, я й припустити не міг, що зіткнуся з тією ж проблемою, що й в Україні, а саме – з безробіттям. Для мене Німеччина уявлялася просто Клондайком у сенсі наявності роботи. Мені тоді здавалося, що робота тут просто «на дорозі валяється» – бери – не хочу! Що просто німці у своїй ситій країні настільки «заїлися», що працювати не дуже й бажають. Сидять собі преспокійнісінько на «соціалі», а за них працюють нелегали всіх мастей. Або «легали», яка різниця, головне – роботи всім вистачає. Немалі мірою формуванню цього настільки далекого від дійсності упередження сприяли байки «бувалих», які колись побували в солодких обіймах «загниваючого», а також тих щасливчиків із числа колишніх громадян СНД, які дійсно після отримання ПМЖ у Німеччині «сіли на соціал» і живуть собі у своє задоволення, ні про що не замислюючись.
Такі «нові німці», приїжджаючи в гості до родичів на свою колишню батьківщину, тільки цим постійно й козиряють. Так, їм певною мірою пощастило (хоча мені особисто важко назвати везінням небажання працювати), але навіщо ж нам, наївним, забивати голову всілякою нісенітницею? Ми ж жадібно поглинаємо будь-яку інформацію про все, що діється ТАМ, сподіваючись на її достовірність. І з якихось незрозумілих причин віримо в найнеймовірніші вигадки, чим ще більше вкидаємо себе в безодню безглуздих ілюзій щодо життя в Країнах Західного Сонця. Людям властиве бажання прикрашати дійсність, особливо жителям моєї нещасної України на тлі жахливої бідності, що їх оточує, і вони в цьому плані стараються щосили. А «нові німці» разом із «бувалими» зі свого боку регулярно постачають їм їжу для роздумів.
Так сидів я, роздираний сумнівами, оповитий щільною завісою сизого тютюнового диму, вже досить довгий час, коли раптом мою нещасну голову відвідала геніальна думка: «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих!». І я вирішив діяти...
ПЕРШИЙ РАЗ У ПЕРШИЙ КЛАС
У першу чергу привів до ладу свою фізіономію (назвати по-іншому це заросле й патлате «щось» просто язик не повертався). Потім спробував очистити від уїдливого гіпсового пилу свій спортивний костюм, розмальований під національний прапор України (жовто-блакитний) – марно. Проклята німецька якість гіпсокартону «Knauf» не передбачала видалення слідів своєї присутності на цивільному одязі традиційним способом – витрушуванням. Тут потрібно було щось більш радикальне – стомлювальне застирання, що для мене, який відвик за довгі роки подружнього життя від подібних екзекуцій (бідна моя дружина!), стало просто кошмаром. Біль у руках після позавчорашніх вправ з тачкою-термінатором на будові при вивезенні сміття не тільки не вщух, а ще більше розігрався, але я це зрозумів надто пізно, коли костюм уже був замочений у воді. Через відсутність змінного верхнього одягу (не везти ж із собою з дому весь свій гардероб!) довелося продовжити знущання над руками і – «О, диво!» – наприкінці прання м'язи та зв'язки рук стали потроху наливатися життєвою силою. Чого не скажеш про поперек – його звело так, що мені довелося в позі радянського дачника (до лісу задом, а до землі носом), у якій я пра́в у ванній свій костюм, дійти до ліжка і звалитися замертво. Тільки через пів години я зміг змусити себе підвестися з заколисуюче м'якого ліжка і продовжити підготовку до задуманого мною плану дій. Часу в мене лишалося не так уже й багато, тому костюм досушував потужним феном для сушіння волосся. Ви будете сміятися, але це дуже дієвий засіб. Особливо для синтетичних тканин.
Посвіжілий і надушений дезодорантом «Fa» (на «Hugo Boss» ще не заробив), я вийшов на вулицю, вкотре отримавши море задоволення від безшумного ліфта та автоматично розчинюваних величезних скляних дверей під'їзду. Глибоко вдихнув вічно вологого берлінського повітря й попрямував до станції S-Bahn. З кожним новим кроком і ковтком свіжого повітря я відчував, що до мене повертається колишній оптимізм, а поразницькі настрої поступово здають свої позиції. Та й як могло бути інакше – адже я вперше за п'ять днів вийшов на вулицю вдень, нікуди особливо не поспішав, міг спокійно крутити головою на всі боки й не думати про те, як шкодить зарплаті запізнення на роботу. А навколо все так гарно! Не беруся судити про інші столиці Європи – я там не був, але Берлін – дуже гарне місто! Він асоціюється в мене з тевтонським лицарем, одягненим у сталеві обладунки, і його образ просякнутий якимось похмурим спокоєм, який, однак, не гнітить, а навпаки, пробуджує лише позитивні емоції.
Зарядившись гарним настроєм, я закрокував енергійніше і вже за кілька хвилин вмощувався зручніше в розкішному кріслі новенького S-Bahn, попередньо нагодувавши-таки квитковий автомат м'ятою двадцяткою, яку той з завидним постійністю випльовував. Я збирався поїхати на те будівництво, на якому працював перші три дні, і ще раз спробувати щастя в пошуках роботи. Ну не вдалося отримати тоді роботу в «юга» – нічого страшного. Не один же він наймає нелегалів! Знайдуться добрі люди. Тим більше, що я дуже добре пам'ятав російську ненормативну лексику, що звучала на мою адресу, коли я перекинув тачку зі сміттям перед контейнером. Отже, на тому будівництві братів-слов'ян вистачає, і, цілком можливо, для мене теж містечко знайдеться. Так я думав дорогою до мети. Якби я знав тоді, як я помилявся! Але тоді я ще був сповнений райдужних надій на безхмарне майбутнє. Ще не прострочена віза в кишені теж додавала оптимізму – принаймні, залишався шанс викрутитися з небезпечної ситуації.
Вийшовши з U-Bahn, я найперше найретельнішим чином оглянув своє відображення у вітрині «Rolex», подумки примірявши найдорожчий «будильник» на своє худе зап'ястя. «Мабуть, завеликий!» – подумав я, нарешті порахувавши кількість нулів на ціннику. Не з нашим щастям... Але я сюди не за цим приїхав. Розправивши свої гороб'ячі плечі, я попрямував до входу на будівництво.
Зайти з першого разу не вдалося. Просто біля воріт я ніс у ніс зіткнувся з тим самим бауляйтером, який картав мене позавчора за нечемність до японців. У нього, бідолахи, навіть лисина почервоніла при вигляді мене. Він щось там закричав своєю неросійською, відмахуючись від мене руками, і демонстративно зачинив ворота, ледь не збивши мене з ніг важкими залізними стулками. Отакий початок!
Не довго думаючи, я повернув до того злощасного входу в будівлю, де я примудрився образити національну гордість аматорів саке своєю появою з тачкою сміття в самий розпал їхнього сабантую. Мені не склало особливих труднощів зобразити на обличчі холодний мармур японської посмішки й проскочити повз знову ошелешеного мужика у фраку з метеликом (і за що йому такі страждання?!) до ліфта. Так я знову опинився на своєму любому будівництві, оминаючи головний вхід. Не сунься я тоді в цей ліфт – нізащо б зараз не здогадався про цей спосіб проникнення на «об'єкт». Негативний досвід – теж досвід.
ЛЮДИНА ЛЮДИНІ – ВОВК
На «моєму» поверсі панував бездоганний порядок і пахло свіжою фарбою. Усі малярі були щільно упаковані в спеціальні комбінезони, а обличчя заховані за протигазами (навіть не респіраторами!). Таке враження, що ти не на будівництві, а в цеху з виробництва біологічної зброї. Лише відсутність стерильної чистоти повертає до дійсності. Молодці, німці! Здоров'я понад усе!
Походив я між ними, як на виставці між експонатами, і зрозумів, що слов'янським духом тут не пахне. Нашій людині таку екіпіровку не видадуть, це точно! На цьому поверсі мені, очевидно, знайти роботу не «світить». Я спустився поверхом нижче й одразу побачив те, що шукав. Це був брудний чоловічок невисокого зросту років сорока з бігаючими очима. Не впізнати в ньому совдєповського будівельника було просто неможливо, настільки він вирізнявся із загальної маси робітників. Його «комбез» не праний з моменту покупки, а ця подія сталася, мабуть, не один місяць тому. З першого погляду було зрозуміло, що працює він тут за десятьох – настільки змученим він виглядав. Він, своєю чергою, теж безпомилково визначив моє неарійське походження, судячи з його погляду. У міру мого наближення до нього його зовнішність змінювалася на очах. З нещасного, замученого тяжкою неволею й змиреного з цим мужичка він перетворився на справжнього джигіта з палаючим поглядом. Я, наївний, ще не до кінця зрозумів, до чого ці метаморфози.
Усе прояснилося мить потому. Виявляється, брат по крові, давно вже жив за законом джунглів: «Людина людині – вовк». Він без оглядки заявив мені, що роботи тут для мене не знайдеться, і що мені вже час іти туди, звідки прийшов. Його надто емоційна мова наполовину складалася з неперекладних ідіоматичних виразів. Я не встиг і рота розкрити... Такий у нього своєрідний інстинкт охорони «своєї» території від чужинців виробився. Я, не звиклий до такого хамського ставлення до своєї персони, порадив йому ретельніше добирати вирази в розмові з незнайомими людьми. Я ще тільки закінчував свою повчальну тираду, а з сусідніх кабінетів уже з'явилися соратники мого співрозмовника, числом не менше п'яти, і в значно жорсткішій формі послали мене геть. Сили були нерівні, і мені довелося прислухатися до голосу розуму, тобто ретируватися.
Пригадую, Тихий щось розповідав мені про бригаду «західників» (вихідці із Західної України), яка працює на цьому будівництві, і про їхні звичаї. Судячи з акценту «джигіта», я якраз на них і натрапив. Ще добре відбувся, а то міг би й по шиї отримати, вони на це здатні. Ще той народець! Як фахівці-будівельники вони неперевершені, працюють, як чорти – швидко та вміло, і конкурентів їм немає ні за якістю роботи, ні за швидкістю, ні за оплатою. На останньому хотілося б зупинитися докладніше. Річ у тім, що ці хлопці дуже сильно збивають ціни всім іншим нелегалам. Якщо на будівництві діє тариф для «чорних», наприклад, десять марок на годину, то вони миттєво пропонують шефу свою роботу по вісім марок, чим витісняють з будівництва решту «лівих». Дуже негарний вчинок, але він не суперечить Закону Джунглів, що панує в берлінському нелегальному світі. До цього закону важко звикнути, але жити тут за іншими не вийде. Перевірено.
ПОВЕРХОМ НИЖЧЕ
На наступному поверсі мені пощастило більше, там я зустрів справжню сімейну бригаду – батька з двома синами, і вони зустріли мене більш дружелюбно, ніж брати-хохли. Можливо, свою роль у цьому відіграло те, що я потрапив до них саме в той момент, коли вони «накривали на стіл», тобто розгортали загорнуті в алюмінієву фольгу бутерброди (настала священна година обідньої перерви). А може, просто нормальні люди трапилися. Один із синів одразу впізнав у мені «того новачка, який тачку перевернув», і зізнався, що тоді теж вставив «пару ласкавих» у загальну канонаду прокльонів, мені посиланих. І про мій «наїзд» на японців вони теж чули. Я вже став знаменитістю. Втішно. Яка-не-яка, а відомість. Принаймні, саме цей епізод зробив можливою ту невимушеність, з якою протікала наша подальша розмова. Вони знали, що я як конкурент ще не відбувся, і боятися їм було нічого. Розмова йшла в стилі «я говорити – ти слухати», а порадити наш брат любить – Країна Рад все-таки. Я не заперечував – зайва інформація мені не завадить.
Нарадили вони мені досить багато корисного. По-перше, костюмчик мій ну ніяк не вписується в ту джинсово-футболкову одноманітність, у якій німці з'являються на будівництвах. І в ньому я буду першим претендентом на арешт при облаві, які тут досить регулярні – будівництва в центрі Берліна славляться підвищеною увагою з боку поліції, не те що на периферії. І віза моя не допоможе. Уміють же наші люди порадувати! По-друге, мені необхідно обзавестися робочим комбінезоном для того, щоб не виділятися із загальної синьо-біло-зеленої маси німецьких будівельників. І ще для того, щоб мати доступ до деяких досить високооплачуваних будівництв, на яких жорстко дотримуються правил техніки безпеки. Доведеться й робочі ботиночки за вісімдесят марок прикупити. Інакше тебе на таке будівництво просто не пустять. Разом мінімальні витрати на екіпірування становлять близько ста п'ятдесяти марок (це разом із футболкою). Не хіло!
Ще вони мені порадили придбати стільниковий телефон. Нелегал без зв'язку – як без рук. Ситуація змінюється щохвилини, і потрібно бути постійно в курсі всіх подій, що відбуваються в нелегальному світі. Не кажучи вже про те, що по «сотці» тобі завжди можуть запропонувати таку роботу, про яку ти й не мріяв. Забігаючи наперед, скажу, що я дійсно отримав таку казкову роботу, але про неї – в одній із наступних публікацій, якщо звичайно головний редактор не заперечить. І зараз, в епоху загальної «мобілізації», все вирішують хвилини. З'явиться в якогось «юга» робота для нелегалів – що він зробить? Правильно, набере перший-ліпший номер у своїй записній книжці й запропонує роботу, і вже ніяк не стане нишпорити по берлінських будівництвах у пошуках робітників. Тож усе в наших руках, включаючи «мобілку».
Наостанок запропонували мені купити в них старенький телефон невідомої фірми з єдиним написом «E-Plus», чесно попередивши, що зарядки акумулятора вистачає максимум на п'ятнадцять годин, через що вони його, власне, і продають. За смішну ціну – вісімдесят марок. У той час на турецькому ринку точно така ж трубка, ще й без картки, коштувала мінімум сто п'ятдесят, про що я дізнався пізніше. А тут ще й на картці двадцять марок залишалося. Але я не звик купувати все, що навіть дуже дешево коштує, не дізнавшись про предмет покупки детальніше, тому взяв у них номер телефону, пообіцявши зателефонувати, коли «дозрію».
Але поради порадами, а з роботою на цьому поверсі теж не склалося. Коли до цього дійшла розмова, голова сім'ї лише співчутливо розвів руками. За його словами, вони самі в очікуванні швидкого «звільнення». Оздоблювальні роботи на цьому об'єкті практично закінчені, і найближче майбутнє для них так само невизначене, як і для мене. Про всяк випадок запропонували телефонувати на їхню «трубу» – може, хтось щось путнє запропонує. Якби я був хорошим спеціалістом, то шансів на працевлаштування в мене було б набагато більше, а так – на жаль! Але ніхто ще не приїжджав до Берліна великим майстром, усі стають ними тут, у процесі роботи. Інша річ – кому як це підвищення кваліфікації дається. Той, хто вдома про будівництво мав лише поверхове уявлення, тут буде найважче. Тож у мене ще все попереду. Мене така туманна перспектива зовсім не влаштовувала, і я попрощався з гостинними «господарями» поверху, тим більше, що й вони вже збиралися – обідня перерва добігала кінця.
ПОЛЯКИ
На інших поверхах, аж до самого «Erdgeschoss», російськомовних робітників я не зустрів. То поляки, то югослави, навіть одного негра зустрів (попереджати треба – від несподіванки я мало зі сходів не впав!). Поляки послали мене ще далі, ніж «західники» годиною раніше (ех, і популярна ж ця адреска на будівництвах!), заодно висловивши свою думку про мою матір. Польську я знав досить пристойно, а особливо такого роду «адреси ділової удачі» та інформацію про родичів – свого часу я працював у Польщі на судноверфі, правда, офіційно. Незважаючи на «теплий прийом», я все ж запитав у них про наявність роботи. Відповіді не здивувався – надто часто останнім часом звучала ця фраза... Тим більше, що полякам довелося зійти до розмови з якимсь нещасним українцем. У них адже тоді було більш привілейоване становище в Німеччині порівняно з нами – безвізовий в'їзд щось та означає.
Кому чорною заздрістю заздрять усі нелегали, так це підданим Речі Посполитої. Є чому заздрити. Вони законно перебувають на території ФРН, можуть робити все, що заманеться (в рамках закону, звісно), і при цьому не боятися бути спійманими будь-якої миті поліцією. А це дуже багато означає для загального психоемоційного стану. Вони не перебувають у стані постійного стресу, викликаного страхом бути висланим на батьківщину, властивого всім без винятку «нашим» нелегалам. А з нормальною, не розхитаною нервовою системою і працюється легше. Працювати їм, звісно, як і нам, без спеціального дозволу не можна, але ж і німці балуються «чорними» підробітками. Особливу ж заздрість викликають ті поляки, які живуть на кордоні з Німеччиною. Ті взагалі щодня до Берліна на роботу їздять потягом. Не життя – казка! Вдень заробляють гроші за німецькими розцінками, а ввечері витрачають їх за польськими. Вдень на роботі, вночі – у теплому ліжку з дружиною (ну, не обов'язково з дружиною – я дивлюся зі своєї дзвіниці). Чого ще треба людині для повного щастя? Ну й що, що на дорогу витрачають багато часу? У Токіо один японець витрачав щодня на дорогу по шість(!) годин, і нічого, навіть користь отримав із цього – дев'ятнадцять (!) мов за десять років таких поїздок вивчив.
Ну та гаразд, Бог з ними, з поляками. «Юги» від них теж далеко не пішли, тільки «адреска» прозвучала іншою мовою. Оскільки в югославській я тоді розбирався не краще, ніж наш уряд у потребах свого народу, мені було достатньо і цього (ЦЕ я вивчив ще позавчора, коли «бакланив» з «югами»). На тому ми й розійшлися, відчуваючи величезну симпатію один до одного.
ERDGESCHOSS
Найнижчий поверх нічим особливим від інших у плані наявності для мене роботи не відрізнявся. Ті ж фрази, ті ж вирази облич, тільки небезпечніше стало. Начальників тут було більше, ніж робітників. Позначалося близьке завершення робіт на цьому об'єкті. Тут доводилося дотримуватися обережності – голосно говорити російською стало небезпечно. Мені-то ще куди не йшло – у мене віза, а от «гостинних» слов'ян підводити не хотілося. Як кажуть: «Земля квадратна, за рогом зустрінемося». Чим чорт не жартує, можливо, з кимось із них ще доведеться працювати. З перших днів наживати собі ворогів не в моїх правилах. Але видно, я ще не цілком дозрів для конспіративної роботи, тому що вже через п'ять хвилин моїх безплідних пошуків до мене підійшов чоловік значних розмірів і процідив крізь зуби, озираючись навколо:
– Слухай, якого ... ти тут ходиш у своєму папузячому костюмчику і всіх нас «палиш»? Сказали ж тобі російською мовою – нема тут роботи для тебе, зрозумів?!
Куди вже зрозуміліше! Потім Верзила сунув руку в кишеню і витягнув звідти засмальцьовану пачку від цигарок, на клаптику якої щось написав і простягнув це мені зі словами:
– На ось, візьми телефончик і змотуйся звідси. Подзвони через тиждень – може, що й буде для тебе. Все, йди, матір твою! А то через тебе нас тут зараз усіх «скрутять» – дивись, скільки сюди начальства понаїхало!
Ну, про маму свою я вже начувся! Вона, мабуть, і не підозрює, якою величезною популярністю вона свого часу користувалася. А от за номер телефону дякую! Зайві знайомства ще нікому не заважали. А нелегали тільки цим і живуть. Не май сто рублів... Але нічого не вдієш, пора вже дійсно «згортатися». Не рівна година, натраплю на великого начальника, тоді вже не тільки мені не поздоровиться – всім перепаде. Як у воду дивився! Не встиг я пройти й кількох кроків, як назустріч мені, як завжди з нізвідки, виринув головний бауляйтер. І не один, а з цілою свитою дуже важливих на вигляд панів.
...Шкода мені німця – так адже можна й інфаркт заробити. Він у цей момент щось захоплено розповідав своїм гостям, розмахуючи руками, але, побачивши мене, запнувся на півслові, а руки його так і застигли в повітрі, описуючи уявне коло. Очі його налилися кров'ю. Так він і стояв би, як тореадор, ще невідомо скільки часу, якби одна дуже важлива персона з його супроводу не запитала: «Ja, und?!», і не перевела свій ясний погляд на мене. Це мене й врятувало. Мабуть, бауляйтеру не дуже хотілося афішувати наявність на своєму будівництві «чорних», тому що в наступну мить він зобразив однією зі своїх рук, що повисли в повітрі, слабку подобу привітального жесту, а тремтячі від гніву губи проскрипіли «Hallo!». Вирішив «скосити» під давнього знайомого. Не думаю, що це в нього вийшло, але його свита «повелася» на цей трюк. Деякі з «великих людей» навіть кивнули мені. Зростаю на очах! Знати б вони, де знаходилася тоді душа «знайомого» їх підрядника... Особисто я її навіть п'ятами не відчував! Ще невідомо, хто з нас двох був ближчим до інфаркту. Ну й щастить же мені сьогодні!
Я не став випробовувати долю і майже бігом попрямував до рятівних вхідних воріт. Минаючи їх, я пройшов-пробіг ще метрів двісті, до самого «Rolex»-а, боячись озирнутися. Тільки тоді я перевів дух і остаточно прийшов до тями. Треба ж було так «вскочити»! Що там мені Тихий радив? Не зважати на все це? Добре б цьому навчитися. Але тільки не на таких уроках! Мало того, що мене сьогодні тільки лінивий не посилав у далекі краї, так ще й ця «зустріч на Ельбі» з бауляйтером! А головне – жодного результату. Точно як у відомому анекдоті про двох ковбоїв – «Білле, тобі не здається, що ми з тобою на шару лайна наїлися?».
Читайте також матеріал за темою: ТРИ ДНІ З ЖИТТЯ БЕРЛІНСЬКОГО НЕЛЕГАЛА -1
Андрій ЄВДОКИМОВ.
Спеціально для «Заграниці».