Ще до вступу країн Східної Європи та Балтії до Євросоюзу західні фермери поглядали на схід, шукали тут місця для застосування своїх навичок і капіталів. Говорячи про це, не варто забувати, що фермер на Заході – майже вимираючий вид. Ринком сільськогосподарської продукції правлять великі агропромислові корпорації, конкуренція «приватників» з якими стає майже безнадійною справою.
Крім того, у Західній Європі відчувається дефіцит землі. Наприклад, данець, який має кілька гектарів землі у своїй країні, не може розраховувати на великий дохід, а орендувати додаткову землю за тамтешніми розцінками він часто не в змозі. Водночас, приїхавши до Литви, він може орендувати землю у литовських власників лише за 100-200 литів ($35-70) за гектар на рік, залежно від якості землі. Таким чином, за сміховинну суму в $3-7 тис. західний фермер може орендувати в Литві сто гектарів землі протягом року.
Звісно, і ціни на сільгосппродукцію в Литві – нижчі, ніж на заході Європи. Але зате й робоча сила – селяни з найближчих сіл – дуже дешева. А після вступу країн колишнього радянського блоку до ЄС додатковим стимулом для інвестицій у їхнє сільське господарство стало падіння митних бар'єрів. В умовах єдиного євроринку західний фермер отримує можливість, виробивши продукцію на сході, продавати її у себе вдома, де і доходи населення, і ціни набагато вищі.
Нарешті, не можна не згадати й про новий стимул для завоювання східних земель західним капіталом. З минулого року розпочалася виплата субсидій з фондів Євросоюзу землеробам нових членів ЄС. І цим правом уже скористалося чимало сільгоспфірм у Литві.
Такі сприятливі умови призвели до того, що сьогодні на Заході стало модним продавати свої невеликі земельні ділянки і на виручені гроші купувати або орендувати землі в таких країнах, як Польща, Литва, Латвія, Естонія, Словенія. Тут західним землеробам є де розвернутися і з дрібних фермерів перетворитися на великих виробників сільськогосподарської продукції. Як гриби після дощу ростуть консультаційні фірми, які допомагають західним фермерам підшукати землю на сході. В одну з таких фірм у Данії, наприклад, звернулося вже близько трьохсот місцевих фермерів, які цікавляться Литвою. Схожий інтерес до східних земель ЄС спостерігається і в Німеччині, Франції, Бельгії, Швейцарії, Голландії...
Щоправда, іноземцям у Литві поки що офіційно не дозволяється напряму скуповувати землю – у країні встановлено так званий «перехідний період». Однак обійти цю формальність західним інвесторам не становить труднощів. Ті, кому не хочеться платити за оренду землі, купують її на ім'я литовських громадян. А коли перехідний період закінчиться, ці ділянки будуть просто переписані на справжнього власника. Популярні також спільні з литовцями підприємства, яким дозволено купувати литовські землі.
До речі, що стосується цін на ці землі. Якщо на Заході гектар сільськогосподарської землі може коштувати десятки тисяч євро, то в Литві він сьогодні продається за 1-2 тис. євро. А якість і родючість литовської землі часто нічим не гірші.
Практично в кожному районі Литви сьогодні знайдуться сільгоспугіддя, що обробляються іноземцями або спільними з іноземцями підприємствами. Як приклад можна навести фірму Klauso ukis («Господарство Клауса») у селі Жаренай Шяуляйського району. Це підприємство належить фермерам з Німеччини Клаусу Баббе та Волькеру Рензову, а також литовцю Кястутісу Патеюнасу. Територія – 2,5 тис. гектарів. Здебільшого вирощується цукровий буряк. У господарство інвестовано близько двох мільйонів литів, і воно приносить постійний дохід.
Робоча сила – місцеві селяни, механізатори, які отримують тут хорошу, за мірками литовського села, зарплату. Однак радянське минуле сільгоспробітників усе ж дається взнаки – були спроби крадіжок. У відповідь господарі встановили відеокамери, що спостерігають за складами та робочими місцями, і найняли охоронну фірму, яка стежить за порядком. Західний капітал, зокрема фермерський, уміє охороняти свої інтереси, хай це й викликає іноді нарікання місцевих жителів, які почуваються «під наглядом», «як у концтаборі». Однак силою йти працювати до німців їх ніхто не змушує!
Звісно, є й приклади дрібних фермерських господарств, західні власники яких самі живуть у Литві, винаймаючи житло і працюючи разом із найманими працівниками на сотні-другій гектарів. Однак вони погоди не роблять. Здебільшого спостерігається інша тенденція – власники сільгосппідприємств рідко беруть участь не лише в роботах на землі, але навіть у повсякденному управлінні господарством.
Зазвичай іноземні інвестори лише налагоджують справу в Литві й повертаються додому. Надалі вони здійснюють загальний нагляд, дбають про збут продукції, визначають головні напрями інвестування. А всю поточну роботу виконують наймані управителі – з місцевих кадрів.
Наприклад, у Расейняйському районі Литви канадцями було організовано рослинницьку фірму Agra Corporation, яка скупила та орендувала загалом 4,5 тис. гектарів литовської землі. Потім канадці продали фірму групі з десяти ірландців та скандинавів. Отже, багато з цих нових інвесторів взагалі ніколи не мали справи з сільським господарством, будучи промисловцями або юристами.
Такі приклади свідчать про те, що в перспективі землі на сході Єдиної Європи скуповуватимуться капіталом, який зовсім не обов'язково має бути пов'язаний із сільським господарством. Що ж стосується знання специфіки сільгоспробіт і ринку сільгосппродукції, то для цього є кваліфіковані наймані спеціалісти. Загалом, для серйозних підприємців, які займаються бізнесом на східних землях Євросоюзу, це не проблема.
Однак певною проблемою є ставлення до іноземних інвесторів місцевого населення. Так, якщо власники сільгосппідприємств самі мешкають на Заході, їхні працівники часто почуваються експлуатованою робочою силою. Однак їм доводиться придушувати це почуття, оскільки іноземці дають непоганий заробіток в умовах, наприклад, небагатого литовського села.
Що стосується місцевої влади, то вона здебільшого тільки рада приходу іноземців: землі, які пустували, тепер оброблені, дають дохід, створені робочі місця, налагоджена інфраструктура, поповнюється місцевий бюджет. Таким чином, стає несуттєвим, литовський чи німецький паспорт у власника землі.
Інше питання – чому самі литовські селяни не організовують велике і сучасне сільськогосподарське виробництво? Тут, зрозуміло, все впирається у брак коштів, тоді як західні інвестори мають і солідний досвід, і такий самий капітал. Наприклад, вищезгадана фірма Agra Corporation збудувала склад для зберігання зерна вартістю в мільйон литів. На ньому можна зберігати 6-7 тис. тонн зерна. Урожай зі своїх полів фірма збирає за допомогою нових комбайнів Jonh Deere, кожен з яких коштує півмільйона литів.
Більша частина сільськогосподарської техніки західних підприємців оснащена електронікою. Багато литовських фермерів, які ще працюють нерідко з розвалюваними комбайнами та тракторами радянської епохи, звичайно, не можуть дозволити собі такої розкоші. Відповідно, собівартість продукції сільгоспфірм, що належать західному капіталу, нижча, і конкурувати з ними звичайному литовському виробнику часто просто неможливо.
І хоча Литва може похвалитися великими та успішними сільгосппідприємствами, керованими литовським капіталом, у перспективі, однак, родючі землі на сході ЄС будуть у все більшому обсязі належати іноземцям. Можливо, це викличе акції протесту місцевих фермерів, подібно до тих, які вже мають місце в Польщі. Однак, згідно з непорушними законами глобалізації, місцевий патріотизм має поступитися місцем економічному фактору.