Як зазначає Polskie Radio, це люди, які не приїжджають, щоб фізичною працею заробляти більше, ніж в Україні. Приїжджають молоді, з хорошою освітою українці, яких приймають на роботу міжнародні компанії. Останні дуже часто переносять цілі відділення зі східної України. Також багато приїжджих українців починають тут свій бізнес.
«Люди спочатку думали, що ми переїхали через війну в Україні, але ми свій переїзд планували ще на початку 2013 року. Причому головною причиною переїзду став бізнес. Євромайдан та інші події – лише збіг».
«Я читав статистику, щомісяця до Вроцлава приїжджають 5 тис. українців. Нещодавно я подавав заявку до місцевого Управління у справах іноземців, щоб запросити до себе батька. Мене обслуговувала дуже мила та чуйна жінка. За її словами, цього року до Вроцлава приїхало на 70% українців більше, ніж торік».
«Це була ідея чоловіка – поїхати в кращу країну, щоб жити, розвиватися і ростити дітей у кращому місці. Польща – країна, в якій можна швидко і недорого відкрити свою компанію, вона поруч, відповідно, наші рідні – теж поруч. Тому ми вирішили переїхати саме сюди».
«Наш офіс у Варшаві, але працюємо ми з дому у Вроцлаві. Зараз такий час, що все можна робити через Інтернет. Вперше ми приїхали сюди в листопаді 2013 року, хотіли побачити місто. Ми тоді вибирали між Варшавою, Краковом і, власне, Вроцлавом. Коли ми сюди приїхали, наші друзі розповіли нам про заплановані інвестиції в це місто, яке у 2016 стало культурною столицею Європи. Нас це дуже зацікавило – якщо місто розвивається, якщо в нього інвестує закордон, значить, можна на щось розраховувати в плані бізнесу».
«Мій дідусь Рафал був поляком, його вислали за часів сталінізму. Мій батько не приховував, що його батько був поляком. У мене є всі необхідні документи, на підставі яких ми вирішили переїхати. Дідусь, коли ще жив, дуже хотів, щоб хтось із родини повернувся до Польщі. На підставі своїх документів я подав заявку на отримання посвідки на проживання. Для цього мені довелося скласти іспит на знання мови та історії Польщі. Я вивчив інформацію про польських королів, про те, як розвивалася країна, про її видатних особистостей. Якось спілкувався з сусідом Томеком, він мені сказав, що навіть він цього всього не пам'ятає».
«Я чула історію про те, як одна дівчина відкривала кав'ярню в Кракові. На все про все пішло два дні. Подивилися, що є приміщення, і сказали, що вже з завтрашнього дня вона може починати працювати. В Україні, на жаль, все не так просто. Там, щоб отримати дозвіл, потрібно витратити багато сил, грошей і часу».
«Я підприємець, продаю в Інтернеті різні вироби ручної роботи. Є ще кілька проєктів, які, можна сказати, входять до нашого сімейного бізнесу».
«Якщо країна бідна, то люди думають, що звідти виїжджають, щоб заробляти фізичною працею – прибирати, будувати. Поляки точно так само думають про українців. Німці, своєю чергою, думають так про поляків і так далі. Але ми про це не думали, коли переїжджали. Ми не стикалися з подібними прикладами».
«У нашому оточенні багато підприємців і програмістів, які, до речі, дуже добре заробляють. Дружини, своєю чергою, займаються дітьми, ручною роботою, чимось для себе, ходять на різні курси, – наприклад, флористів, або косметологів. Знову ж таки, для себе, а не для того, щоб покращити фінансове становище сім'ї».
«З кожним разом сюди приїжджають все більше людей, які інвестують у місцеву економіку. Іноді мені телефонують друзі і кажуть: «Я продав квартиру в Києві, може, порадиш, куди я можу вкластися». Я, своєю чергою, запрошую їх на виставки нерухомості, які проходять у Вроцлаві чотири рази на рік. З кожним разом все більше українців приїжджають сюди вже з грошима».
«Коли живеш у чужій країні, звичайно ж, хочеться мати при собі близьку душу, людину, яка в разі чого може допомогти або щось порадити. Як це було на початку, наприклад, коли ми шукали стоматолога. Тепер-то ми знаємо, хто з них найкращий. Багато спеціалістів приїхало з України. Тому ми можемо піти до свого перукаря, автомеханіка, юриста або бухгалтера».