Футбольний світ від падіння залізної завіси очікувало потрясіння не менш потужне, ніж решта сфер життя. І, мабуть, навіть серйозніше, оскільки багато гравців бували за кордоном і не з чужих слів знали, який там життєвий рівень. Переважна більшість наших кинулася на Захід. Але були й такі, що звернули свій погляд на Схід. Серед них - уродженець Душанбе Валерій Саричев, який у 1991 році прийняв пропозицію заробити гроші, виступаючи за одну з корейських команд.
Саричев народився 12 червня 1960 року, отримав футбольне виховання в душанбинській СДЮШОР «Трудові резерви», у 17 років опинився у складі головної команди Таджикистану - «Памірі», де виступав до 1981 року. Потім у кар'єрі молодого голкіпера були московські ЦСКА і «Торпедо», яким він віддав 10 років свого життя, де (в ЦСКА) отримав страшну травму обох рук, через що був фактично списаний за непотрібністю, хоча й продовжував грати. Тому й не поїхав на Захід (кому потрібен воротар-інвалід?), а, отримавши можливість забезпечити майбутнє виступами в невідомій Кореї, не перебирав харчами. Дав згоду і після закінчення останнього чемпіонату СРСР 1991 року підписав контракт із сеульським «Чунан Ільва Чунма». (Загалом у союзній вищій лізі Валерій провів 165 матчів, виграв Кубок СРСР у 1986 році, двічі став бронзовим призером - у 1988-му та 1991-му.)
Саричев був упевнений, що після напруженого союзного чемпіонату в корейській першості зможе відпочити, пограти на своє задоволення. Але коли приїхав, побачив, що там діється, схопився за голову: «Чому ж мені так не пощастило?» Працювати довелося з повною віддачею. У Кореї все виявилося іншим - і сприйняття життя, і взаємини між людьми, і сам футбол.
«Воротар повинен керувати захисниками, підказувати їм, де займати позицію, як діяти в тому чи іншому епізоді. А що мені робити без знання мови? Та й оборона там грає не так, як у Союзі - надто авантюрно. Всі 90 хвилин доводиться бути в величезній напрузі. На полі весь час думав: «Матінко рідна, що ж вони роблять?» Інстинктивно підказував щось, кричав. Хаос виходив неймовірний. Але поступово все прийшло до норми».
У першій половині 90-х у Кореї виступало досить багато вихідців із СРСР, працювали наші тренери (Анатолій Бишовець навіть збірну цієї країни тренував). Але поступово, з падінням рівня футболу в Росії та Україні, корейці перестали звертати увагу на футбольний ринок наших країн. Хоча деяких гравців, які особливо відзначилися ще в ту пору, хоч зараз готові запросити - Сергія Скаченка чи Сергія Коновалова, наприклад.
«Гра збірної Росії на нещодавньому чемпіонаті світу 2002 року, що проходив у Кореї та Японії, підтвердила всю слабкість вітчизняного футболу, - каже Саричев. - Та й ціни у нас на футболістів неймовірно високі. Корейці такі гроші на не найкращих гравців витрачати не збираються. На наш ринок вони тепер просто не дивляться. Втім, там і до європейців підхід особливий - насамперед прикидають, чи підійде заїжджа зірка корейському футболу. Адже в Європі грають інакше, навіть Зідан, приїдь він до Кореї, міг би там не засяяти.
Корейці не дають часу на роздуми. Вони в постійному русі, все роблять на високій швидкості, віддають перевагу контактному футболу, який чимось схожий на британський. Всі 90 хвилин триває боротьба, причому незалежно від рахунку. Команда може програвати 0:5 і все одно буде бігти вперед, боротися».
Корея - цікава країна. Тут багато що залежить від старих традицій. Навіть дисципліна нерідко підтримується силовими методами. Так-так, у Кореї недбайливих підлеглих можуть міцно побити. Причому це стосується не лише футболу, а й інших життєвих аспектів. Покарання недбайлих працівників палицею - звичайна справа. Щоправда, іноземців це обходило стороною, а з часом суворі «штрафи» стали поступатися демократичнішим заходам. Усе ж європейський вплив не міг не позначитися.
До речі, на відміну від деяких європейських країн, у яких у наших легіонерів були проблеми з отриманням належних їм грошей, Корея здається оазисом благополуччя. Тут усе відбувається вчасно і згідно з домовленістю. «Ми, корейці, - дуже порядний і відповідальний народ», - сміється Саричев. І насправді, все дуже стабільно. За спинами корейських клубів стоять найбільші корпорації - LG, Samsung, Daewoo, Hyundai та інші. «Думки про можливе банкрутство клубу нікому навіть у голову не приходять. Гроші виплачуються регулярно, всі пункти контракту виконуються гранично чітко».
Саричеву вже 43 роки, але він продовжує ігрову кар'єру, хоча п'ять років тому вже йшов на «заслужений відпочинок». Його провели з почестями, яких гідний іноземний воротар, тричі поспіль (у 1993-му, 1994-му та 1995 роках) стававший чемпіоном Кореї зі своєю командою, яка до приходу Саричева вважалася безнадійним аутсайдером. Але з появою росіянина «Ільва» настільки додала, що після трирічної гегемонії на внутрішній арені у 1996 році виграла Кубок чемпіонів азійських країн і Суперкубок Азії.
До речі, Саричев мимоволі став творцем закону, який забороняв запрошувати до корейських клубів іноземних голкіперів. Річ у тім, що прикладу «Ільви», яка купила Валерія, наслідували й інші клуби країни. У Кореї забили на сполох і ухвалили рішення обмежити кількість матчів, які могли провести іноземні воротарі. Спочатку це було 50% від загальної кількості, потім - 20, 10 і, нарешті, - повна заборона на запрошення легіонерів. Так Саричеву довелося піти на пенсію, незважаючи на всі свої титули та регалії. Він перейшов у клуб «Аньян LG», де став тренером воротарів. Але так склалися обставини, що вже за рік довелося повернутися у ворота.
«Наприкінці невдалого для нашої команди 1999 року ми вирішили провести невеликий внутрішній турнір. Склад поділили на три команди. За третю виступали резервісти та новачки. Людей не вистачало, тому довелося грати й деяким тренерам. А тут ще й один із голкіперів пошкодив руку, і я став у ворота третьої команди. На подив усіх, турнір ми виграли, а після цього до мене підійшов головний тренер і сказав: «А ти не хочеш виступити за основну команду?» Я жартома відповів, що не проти, знаючи, що іноземцям у воротах грати не можна. За тиждень він знову питає: «Ну що, вирішив?» Я почав пояснювати йому ситуацію, на що почув: «Приймай громадянство і грай!»
Для того щоб стати громадянином Кореї, потрібно скласти іспит. 40 хвилин дається на те, щоб відповісти на 20 запитань з історії та культури Кореї, а потім слід пройти співбесіду корейською. Є ще одна важлива умова: перш ніж подати прохання про надання громадянства, треба безвиїзно прожити в Кореї п'ять років, але з цим у мене все було гаразд.
Спочатку я до цієї затії поставився скептично, але потім вирішив: спробую, а що мені, власне, втрачати? У клубі знайшли людину, яка допомогла з освоєнням мови, граматики, культури, історії країни. Крім того, клуб залучив телебачення: за всією цією епопеєю спостерігали два центральні телеканали, знімальні групи яких слідували за мною по п'ятах. Вони подавали ці новини під таким соусом, що я - кандидат у збірну Кореї (у 39 років! - Прим. авт.).
Екзаменаційна комісія була налаштована песимістично. Її члени, звісно, знали, що Саричев - хороший футболіст, але це навряд чи зарахували б, адже навіть самі корейці цю перевірку не завжди проходять. У день екзамену приходжу в спеціальну кімнату, де сидять чоловік тридцять. Три члени комісії перевірили, щоб у мене не було при собі шпаргалок. А екзамен вважається складеним, якщо дані правильні відповіді на 60% запитань. Тільки почав відповідати на перше, а один хлопець уже здає свою роботу. Йолки-палки, думаю, що ж я робитиму?! Але все-таки написав: щось сам знав, щось підгледів. І склав! Залишилася десятихвилинна співбесіда. Тільки приготувався розмовляти, а в кімнату в'їжджають дві телекамери. Побалакали трохи по-корейськи, одне одного нібито зрозуміли, і все закінчилося нормально».
Дозвіл грати було отримано. Саричев закріпив за собою отримане від уболівальників прізвисько Шін Уй Сон (Рука Бога) і став проводити за команду до сорока матчів на рік. Але ж не варто забувати, що майже половина його партнерів годилася йому в сини. Тим не менш у 2000 році «Аньян LG» став чемпіоном Кореї, хоча в 1999-му займав передостаннє місце.
А що стосується збірної Кореї, то в ній він так і не зіграв. За однією версією - тому що свого часу провів один матч за збірну Таджикистану. Вона приїхала до Кореї на товариський поєдинок, але не набрала потрібної кількості виконавців і попросила Валерія зіграти за команду своєї батьківщини. За іншою - тому що Гус Хіддінк, який у 2002 році привів корейців до четвертого місця на чемпіонаті світу, постерігся ставити у ворота голкіпера-ветерана, який, нагадаємо, за російськими мірками вважається інвалідом другої групи.
А сім'я Саричева, до речі, разом із ним громадянство не змінила. Щоправда, дочка навчається в Канаді, син - в американській школі в Сеулі. З цієї причини діти не дуже добре розмовляють російською. Сам Валерій щороку їздить до Росії, а від ностальгії рятується, переглядаючи старі радянські фільми, які вважає геніальними.