Ті факти, що Роман і Валентина Шнайдер ні в кого не сиділи на шиї, а старанно працювали на благо аграрного сектора нової батьківщини, їхній старший син був круглим відмінником у школі, а молодша донька практично не говорила російською, ані найменшого враження на чиновників не справили. Під жорстким контролем поліцейських, з мінімумом речей їх доставили до аеропорту Ганновера і посадили в літак, що прямував до Москви. Потім їхній шлях лежав до Хакасії, на «малу батьківщину», куди в 1941 році з Волги були вислані батьки Романа Шнайдера тільки за те, що були німцями.
Інший випадок, в якому події хоча й не набули такого антигуманного обороту, але теж змушує задуматися. Родина мого доброго знайомого Віктора Геттеля, налаштувавшись на переїзд до Німеччини і прочекавши його 5 років, отримала нещодавно не довгоочікуване запрошення, а, на жаль, офіційну відмову в наданні статусу пізніх переселенців.
Обидві ці та сотні подібних життєвих історій об'єднує, по суті, одне й те саме: недостатнє, на думку чиновників, знання етнічними німцями німецької мови, що виявилося або під час мовного тесту, як це сталося з родиною Геттель, або вже в Німеччині, в момент повторного тестування, як це трапилося з родиною Шнайдер.
Воістину, приймаючи подібні «доленосні» рішення, потрібно дуже слабо розбиратися в історії та нинішніх проблемах «російських» німців, щоб посміти дорікати і звинувачувати їх у поганому знанні рідної мови та втраті притаманних «істинним» німцям традицій. Звичайно, можна було б організувати якісь «лікбези» для тих чиновників федеральних відомств, які займаються обробкою заяв пізніх переселенців з країн колишнього Східного блоку і, перш за все, з пострадянських республік, де б їм популярно розповіли про поголовну депортацію, заборону на вибір професії, місця проживання, освіту, пережите «руссланддойче». Але, ймовірно, це просто нікому не потрібно і тому германські чиновники підходять до своїх єдинокровних братів і сестер, які прибувають з місць «вічного» сталінського заслання, з тими ж мірками, якби ті, припустімо, народилися і виросли десь в околицях Берліна, а переїжджали до Бремена.
Звичайно ж, честь і хвала тим з них, хто зумів зберегти культурне надбання предків, звичаї, релігію. Але в більшості «російські» німці в роки тотального геноциду думали зовсім не про збереження своїх звичаїв і діалектів, а про те, як вижити. Звичайно, в роки так званого застою і в період правління Михайла Горбачова, життя німців якщо й покращилося, то ненабагато. Як і за часів «вождя і корифея всіх часів і народів» товариша Сталіна на них поширювалася маса негласних заборон. Як і раніше, будь-який мерзотник, по суті, абсолютно безкарно міг процідити або крикнути їм в обличчя – «фашисти прокляті!»
І все ж переважна більшість моїх знайомих не відмовилася від своїх німецьких прізвищ. І, якщо вже бути до кінця відвертим, то словосполучення «робітник-німець», «лікар-німець», «механік-німець» – звучало, як свого роду, оцінка сумлінності, якості роботи та поваги оточуючих. Тому, коли деякі намагаються представити життя руссланддойче в колишньому СРСР, як якусь нескінченну череду образ, принижень і мук, дозволю собі з ними не погодитися. Правильніше сказати – жилося їм там непросто, але свою німецькість вони зберігали. Хтось більшою мірою, хтось – меншою.
Зовсім нещодавно за підсумками і перспективами мовних іспитів, складання яких стало для «російських» німців альфою і омегою переїзду до ФРН, виступив уповноважений федерального уряду у справах переселенців Йохен Вельт (СДПН). Нагадавши, що тест має абсолютно законний характер і є підставою для отримання переселенського статусу, він особливо підкреслив, що все ж головне призначення іспиту – допомога аусзідлерам у пошуку роботи. Тобто, ввели його виключно для їхнього ж блага і щастя. А вони, мовляв, нерозумні, обурюються.
Попутно Йохен Вельт повідомив, що рівень мовних знань у тих, хто приїжджає останніми роками, нижчий, ніж у тих, хто прибув, припустімо, на межі 90-х років. Він також зізнався, що введення в 1996 році іспиту відлякало багатьох потенційних переселенців – на тести із запрошених з'являється не більше 60%, а витримує випробування лише близько дві третини допущених.
Поговоривши з друзями-приятелями, почитавши і послухавши офіційні повідомлення, я можу сказати, що тест – це якась довільна бесіда на відносно нескладні життєві теми або схематичний переказ невеликих за обсягом тут же прочитаних літературних творів. Жодного «затвердженого згори» списку питань немає. Але зате в кожному окремому випадку ведеться екзаменаційний протокол, в якому зазначається ступінь володіння випробуваного мовою: відповідав сам чи знадобилися навідні запитання? Як відповідав – односкладно «так» чи «ні», або розгорнуто і логічно?
На граматичні помилки тих, хто складає іспити, особливої уваги не звертають, зате перевіряючих радує, якщо ті вживають у своїх відповідях старі німецькі слова, які в «континентальній» Німеччині мало хто сьогодні й пам'ятає, використовують вирази німецького діалекту, знають національні традиції, свята, можуть виконати якусь пісню або розповісти анекдот часів Тридцятилітньої війни. Відбувається це тому, що для екзаменаторів надзвичайно важливо встановити – вивчена мова тим, хто клопоче про переїзд, чи він її засвоїв у ранньому дитинстві, перейнявши від батьків.
Тим, хто хоче скоротити час обробки своїх документів до півтора року (а ця процедура, як правило, триває сьогодні в середньому 4-5 років), надається можливість скласти так званий кваліфікований іспит з німецької мови. А це непросто, бо складають подібний іспит усі члени виїжджаючої родини, за винятком дітей, яким десять і менше років.
Згідно з офіційними відомостями, сьогодні 30% прибуваючих до Німеччини «російських» німців відповідають вимогам параграфа 4 федерального Закону про переселенців, тобто, будучи німцями за національністю, вони склали мовний іспит. Інші ж 70% приїхали – члени їхніх сімей, яким іспит складати не потрібно.
Ще десять років тому ця картина виглядала навпаки, тому державні чиновники й запроваджують усілякі суворості. Правда, низка відомих у середовищі руссланддойче діячів не раз зверталися до уряду ФРН з пропозиціями зробити виняток для сімейних пар, в яких чоловік і дружина є німцями, та звільнити їх від складання мовного тесту. Крім того, знизити вимоги для тих сімейних пар, в яких чоловік – німець, а дружина – іншої національності. Ймовірно, пропонувалося це за аналогією з положенням, що діяло в період тотальної депортації руссланддойче, коли разом із чоловіками німцями до трудармії відправлялися й їхні дружини – не німкені, а от жінки – німкені, які мали чоловіків інших національностей, уникали цієї гіркої долі. До речі, і в наступні роки на них не поширювалися різні заборонні вердикти радянської влади – на місце проживання, роботи, навчання тощо. Але всі ці звернення спочатку до Бонна, а потім до Берліна, наскільки мені відомо, залишилися без відповіді.
За словами Йохена Вельта, його відомство робить усе можливе, аби в майбутньому повністю виключити випадки висилки людей «через виявлені великі прогалини в їхній розмовній мові». Для цього не лише мовний іспит, але й дозвіл на прийом (Aufnahmebessheid), який видається після відповідної бесіди з відповідальним чиновником (свого роду ще один негласний іспит на знання мови та традицій), тепер видаватиметься в країнах СНД.
Ті, хто не склав мовний тест, можуть протягом чотирьох тижнів оскаржити рішення комісії, надіславши відповідного листа до Федерального адміністративного відомства. Оскаржити ж повторне негативне його рішення можна лише у Федеральному адміністративному суді, що, зауважу, коштує недешево, а шанси на успіх, як показує практика, приблизно дорівнюють нулю.
За винятком випадків нездоров'я на іспиті, перескласти тест не можна. Позиція відомства тут така: тест є перевіркою на відповідність кандидатури переселенця умовам його законного прийому до Німеччини. І ці умови або існують, або ні. Повтору тут бути не може.
Така позиція відповідальних чиновників. Їй не відмовиш у логіці. Однак з чисто людської, та й історичної точок зору вона виглядає дещо дивно та однобоко. Більше того, дії чиновників явно суперечать тим промовам, з якими виступають відомі політики, а також канцлер ФРН Герхард Шредер. Зокрема, він неодноразово заявляв, що без притоку до країни іноземців соціальна та демографічна ситуації, а отже – і економічне майбутнє Німеччини, – виглядають досить похмуро. Висновок – іноземці Німеччині потрібні, а руссланддойче, які не витримали іспит на німців, і тому зараховані до розряду іноземців – ні.
У сім'ї мого знайомого Віктора Геттеля – двоє синів та дочка. Років через десять вони якраз і могли б стати частиною того самого «дефіцитного трудового ресурсу», про який сьогодні піклуються німецькі політики. Та й сам Віктор, людина зразкової працездатності, який має шість (!) робітничих професій, напевно знайшов би собі застосування на батьківщині своїх предків. Але нічого цього не станеться, бо німець Геттель, народжений у місцях заслання, погано володіє німецькою мовою, якою в дитинстві йому говорити заборонялося. А отже, за логікою німецьких чиновників і законів, переїжджати йому до ФРН не можна.
Яков БЕРДИЧЕВСЬКИЙ.
«Русская Германия»